Для моєї мами догляд за онукою це «невмозливе».
У всіх моїх друзів мами без зайвих проблем підсобляються дітям, а моя мама постійно нагадує одне й те саме: «Ти ж твоя, я ж свою вже виховала». У мене дочка пятирічна Олеся, вона ходить у дитячий садок у Харкові. Після двох років після декрету я повернулася працювати вчителькою у перших класах і, бо графік щільний, часто не можу взяти відпустку. У такі моменти дуже хотілося б, щоб бабуся була поруч.
У зимовий період я маю багато вільного часу, адже в мене немає дачі на літо. Мама проводить дні вдома, лише дивиться телепередачі та розмовляє по телефону з подругами інших занять у неї немає. Минулого тижня під час візиту до окуляриста виявили, що Олеся має проблеми зі зором. Я подзвонила мамі і сказала, що треба на десять днів зводити дівчинку до клініки. Забираємо її з садка о13:00, а вранці веземо в медичний центр. Усе поруч садок, клініка, наш будинок.
Олеся вихована, і мама це розуміє. Вона не свариться, не шумить, не баламутить, їсть те, що їй підносять. Проте все одно в ній є «ідіотська» неприязнь до цієї теми. Одного разу я дуже потребувала допомоги, бо й чоловік, і я мали йти на роботу.
Було б чудово, якби мама могла кілька днів підсобити, та вона просто не в змозі. На щастя, у нас є родичі неподалік, які можуть підхопити. Бабуся Ганна живе поруч і, здається, нічого не робить, тож могла б присідати за дитиною, поки ми працюємо. Це не обтяжить її фінансово, бо вона живе в тому ж районі, а нам це зніме частину стресу.
З моменту, як мама вийшла на пенсію, я підтримую її грошами сплачу оренду двічі на місяць, а коли ми з чоловіком йдемо за покупками, мама сама розраховується. На всі свята я дарую їй дорогі подарунки, а вона сприймає це як самозакріплене право: «Ти ж моя донька, ти маєш годувати і платити оренду». А я думаю: «Моє дитя це моє, а не твоє обовязок».
Здається, бабусі не зобовязані допомагати, проте часто це роблять. Чи правильно це? Мені боляче, бо я стараюся за мамою, а вона цього не цінує.
