Хоча б хто доглядав бабусю, це ж ніяк не важливо! Квартира за законом моя! скрегоче голос матері, перебираючи пальці по склянці крижаного чаю.
Моя мати, Ганна, погрожує мені судовим позовом. Чому? Тому що квартира, в якій колись жила моя бабуня Марія, не належить ні їй, ні мені, а нашій маленькій донечці. Ганна вважає це страшенно несправедливим, вірить, що квартира мала перейти до неї. Але бабуня вирішила інакше мабуть, тому що протягом пяти років я і мій чоловік, Олексій, жили в її будинку в Києві і дбали про неї.
Моя мама справжня егоїстка. Її власні інтереси завжди стоять вище за інтереси інших. Тричі була в шлюбі, а дітей лише двоє: я Олена, і моя молодша сестра Зоряна. Ми з нею маємо теплі стосунки, а з мамою вже не так.
Батька я вже не памятаю. Він розлучився з Ганною, коли мені було два роки. До шести я жила з мамою у бабусиному будинку на Подолі. Щось у Марії мені здавалося неприязним, адже мати постійно плакала. Лише ставши дорослою, я зрозуміла, що бабуня була добрим і доблесним серцем, вона лише хотіла, щоб її донька стала самостійною.
Після другого шлюбу мати одружилася зі своїм вітчимом Володимиром, і ми переїхали жити разом. У цьому шлюбі народилася сестра Зоряна. Володимир працював, а ми спочатку залишилися в його квартирі. Через три роки Ганна вдруге вийшла заміж і ми переїхали до нового чоловіка.
В новому домі чоловік не був радий, що у нього зявилися діти, та ніколи нас не ображав просто ігнорував. Мама ж була зайнята своїм новим чоловіком, ревнувала і частенько спорила, розбиваючи посуд.
Раз на місяць Ганна збиралася пакувати речі, та Володимир завжди її стримував. Ми з Зорею звикли і перестали звертати увагу. Я брала на себе виховання сестри, бо мати була зайнята. На допомогу нам стали бабусі вони багато робили. Я пішла до студентського гуртожитку, а Зоряна жила у бабусі. Батько допомагав, а мати дзвонила лише під час канікул.
Я сприймала маму такою, якою вона була байдужою, безтурботною. Зоряна ж не могла терпіти це, особливо коли мати пропустила її випускний.
Коли ми виросли, Зоряна одружилася і переїхала до Львова. Я і Олексій не квапились одружуватись, хоча вже давно разом, і жили в орендованій квартирі. Я часто навідалася до бабусі, була з нею дуже близька, стараючись не турбувати її зайвими питаннями.
Аж раптом бабуня захворіла, потрапила до лікарні. Лікарі сказали, що їй потрібен щоденний догляд. Я почала щодня її відвідувати, приносити продукти, готувати, прибирати, говорити. Найголовніше контролювати прийом ліків. Перші шість місяців я була там майже безперервно, іноді з Олексієм, який допомагав ремонтувати, чистити, підтримувати порядок.
Тоді бабуня запропонувала нам переїхати до неї, щоб заощадити на оренді. Ми без вагань погодились у нас були теплі стосунки, і вона полюбляла Олексія. Через пів року я дізналася, що вагітна. Ми вирішили залишити дитину, і бабуня раділа, бо отримає правнучка. Виписали шлюбний контракт у нотаріуса, запросили родичів у кафе, а мати навіть не подзвонила, щоб привітати.
У другому місяці життя нашої донечки Діани, бабуня впала і переломила ногу. Я була розгублена, одночасно доглядала новонароджену і бабусю. Я просила допомоги у мами, вона відмовилася, пообіцяла прийти пізніше, а потім і не зявилася.
Через шість місяців бабуня перенесла інсульт, стала прикована до ліжка. Догляд без неї був неможливим без Олексія, який не залишав мене наодинці. Після важких тижнів вона поступово повернулася до розмови, ходила, їла. Жила ще два з половиною року, спостерігаючи, як правнучка Діана робить перші кроки. Вона померла спокійно у сні, залишивши в наших серцях гірку спомин і безмежну любов.
Мати з’явилася лише на похороні, а через місяць прийшла вимагати квартиру, мов вона її заслужила. Вона не знала, що бабуня у заповіті передала цю квартиру одразу після народження Діани, і мама нічого не отримала.
«Віддай мені квартиру, або я подам в суд», крикнула вона, мов ворог, що підступно обдурив бабусю, не дала їй праву, а тепер живе в її кілометрі.
Я знав, що мати не отримає ні квадратного метра. Я вже звернувся до нотаріуса і адвоката. Ми будемо жити в квартирі, яку бабуня подарувала нам, і, якщо наша наступна дитина буде дівчиною, назвете її на честь Марії, нашої незабутньої бабусі.
