Коли я повернулася з супермаркету, до підїзду на лавці сидів чоловік, якого я ніколи в житті не бачила. Тримав у руках старий жовтий конверт. Він глянув на мене, як тільки я наблизилася.
Ви, випадково, не Маряна? спитав він.
Я затрималась. Пакет із гречкою й сиром легенько стукнув мені по коліну.
Ну… так. А чого питаєте?
Чоловік піднявся повільно. Виглядав на років пятдесят: сивина в скронях, очі як після безсонної ночі.
Я шукаю вас вже два дні, сказав він.
У мене тоді серце затрималось на одному місці.
Навіщо?
Він простягнув мені конверт.
Це має бути у вас.
Конверт був не з легких ніби там лежить щось важливе. Я відкрила його обережно. Усередині знаходилася стара фотографія. На ній була я значно молодша. Стою біля зупинки тролейбуса десь на Оболоні, з книжкою в руках і рюкзаком за плечима.
Я пригадала той день. Майже двадцять років тому.
Звідки у вас це? спитала я.
Чоловік сумно посміхнувся.
Від брата мого.
У мене знову скрутило живіт.
Та в мене немає брата…
Та ні, не вашого. Він показав на фотографію. Мій брат вас сфотографував.
Я сіла на лавку раптом усе у голові закрутилося, наче після трьох чашок кави.
Навіщо?
Він тоді був у вас закоханий.
Запанувала тиша. З сусідньої вулиці доносилися гудки машин і далеке гавкання собаки, можливо, Тарасика з двадцятого підїзду.
Я його ніколи не бачила, тихо промовила я.
Бачили, засміявся чоловік.
Коли?
Він теж сів поруч.
Він кожного ранку стояв на тій самій зупинці.
Я стала згадувати. Холодні київські ранки. Люди з кавою у стаканах. Тролейбуси. Газети. Рюкзаки.
Там був чоловік у темній куртці й з фотоапаратом? спитав він.
І тут у мене в голові зявилось обличчя. Чоловік, який завжди стояв трохи осторонь, інколи читав журнал, інколи просто дивився на людей.
Так… прошепотіла я.
Чоловік кивнув.
Це був він.
Я знову подивилася на фото.
А чому ви даєте мені це саме зараз?
Він замовк на хвильку.
Мій брат помер минулого тижня.
Я стискала фото так, ніби воно могло розсипатися.
І залишив це?
Так.
Він дістав ще щось з конверта коротку записку. Я розгорнула її. Почерк акуратний, по-українськи гарний.
«Якщо будь-коли її знайдеш, скажи, що вона найкрасивіше, що я бачив щоранку».
Очі зашкодило сльозами. Іноді на життєвому шляху зустрічаються люди, які змінюють нашу долю ми їх не помічаємо і не запамятовуємо. Я глянула на чоловіка поруч.
Чому ж він зі мною не говорив?
Він посміхнувся з сумом.
Вважав, що ви щаслива й не хотів втручатися.
Знову тиша.
Я тримала фото і намагалася згадати його обличчя не виходило. Іноді дивно дізнатися, що ти був чиїмось спогадом і навіть не здогадувалася.
Скажіть по-чесному… Якщо б ви дізналися, що хтось думав про вас роками і так і не наважився сказати, вам би хотілося знати це раніше?
