Не смій чіпати мамині речі, холодно сказав я дружині.
Це що за речі ти зібрала, Марічко? То ж одяг моєї мами, почув в неї у відповідь питання, голос її звучав зовсім чужо.
Та віддамо все, Назаре. Ти ж сам бачиш: кожен другий поличка в шафі забита цим мотлохом. А мені треба місце хочу покласти туди зимові ковдри й подушки, бо в нас у хаті все де-завгодно валяється.
Марічка не зупинялась методично збирала з вішачків простенькі кофтинки, спідниці й легкі сукні моєї мами, покійної Світлани Петрівни. Світлана Петрівна завжди старанно прасувала свій одяг і вчила порядку мене ще з дитинства. А у Марічки в гардеробі панував вічний гармидер: щодня вона вдосвіта нишпорила в шафі, сердито шукаючи светр або блузку, бурмотіла, що їй нічого вдягти, а потім поролонувала змяті речі парогенератором. Її речі виглядали так, ніби їх пережували та виплюнули.
Лише три тижні минуло, як я поховав маму. Світлані Петрівні потрібне було лікування на жаль, воно вже не могло допомогти. Четверта стадія раку прогресувала швидко. Я забрав маму до себе в Київ, і вона згасла всього за місяць. І от, повернувшись додому після роботи, я побачив її одяг недбало скинутий у купу прямо посеред коридору. Я онімів. Хіба так можна? Ось так викинути і забути?
Що ти на мене так дивишся, ніби я Петлюра, а ти большевик? кинула сердито Марічка.
Не смій чипати ці речі, прохрипів я, стиснувши зуби. В голові ломило від образи так, що на мить заніміли пальці.
Ну й навіщо той непотріб тримати? вибухнула Марічка, Музей збираєшся відкрити? Твоєї матері більше нема змирися! Краще б ти так за нею доглядав, поки вона була жива, частіше б до неї навідувався, тоді й знав би, наскільки важко вона хворіла!
Мене наче вдарило різко по серцю.
Йди. Поки я з тобою не зробив чогось, про що пожалкую, прохрипів тихо.
Будь ласка, пирхнула Марічка. Знову зі своїми драмами…
Для Марічки був дивним кожен, хто мав власну думку.
Я навіть взуття не роззув, попрямував до шафи в коридорі, розчахнув дверцята під стелею. Ставши на табурет, витяг одну з тих самих синіх клітчатих сумок їх ми купували, як переїжджали у нову квартиру. Обережно, майже урочисто, склав туди все мамине і жодну річ не кидав абияк, а бережно згортав, як вона вчила. Зверху поклав її легку куртку та пакет з взуттям. Малий син, трирічний Богданчик, крутився поруч і навіть кинув до сумки свій пластиковий тракторець. Нарешті знайшов ключі в шухляді вітальні, поклав до кишені.
Тату, куди ти йдеш? спитав Богдан.
Я ледь усміхнувся.
Зараз повернусь, хлопчику, ти іди до мами.
Ти що, їдеш? А вечеря? з’явилася Марічка і зупинилася напроти.
Досить з мене твого ставлення до моєї матері, тихо відповів я.
Ой, ну ти й придумав! І що ти так накручуєшся, Назаре? Роздягайся вже. Куди ти у цей час?
Я мовчки вийшов і спакував речі до автівки. Сів і виїхав з двору на Бориспільське шосе. Їхав мов автомат, не думаючи ні про роботу, ні про жарти з колегами, ні про мрії на літо, ні про улюблені меми у соцмережах, якими зазвичай розряджав настрій. Проста, вперта думка не відпускала все решта стало неважливим. У цьому світі, крім дітей, дружини і мами нічого не мав. Себе гірко звинувачував в усьому: недопильнував, не помітив, замість мами одні клопоти і вічна біганина. А мама зі своєю скромністю нічого їй не просила й не турбувала. Я все рідше телефонував, все менше заходив, а ті кілька хвилин розмов і сам зрештою скорочував.
Зупинився посеред дороги біля придорожнього кафе під Борисполем, перехопив кави з пиріжком і далі, ще три години без зупинки. Лише на мить затримав погляд на заході: хмари, розірвані пронизливим багрянцем. Сонце, ніби вперше, чіплялось за край горизонту…
До селища під Черкасами додому я дістався вже у повній темряві. Довго блукав розбитими вуличками, аж поки нарешті зупинився біля нашої батьківської хати.
Я підсвітив ліхтариком із мобілки, возився із засовом на хвіртці. Пять пропущених від Марічки. Телефон лишив у беззвучному: сьогодні нікому не дзвонитиму. В повітрі терпко пахла пізня черемха, вікна світлилися тьмяним відображенням неба. Відчинив ключем перші двері, намацав перемикач у передпокої спалахнула стара лампа.
Коло порога чекали мамині хатні капці, поряд сині домашні туфлі зі смішними червоними зайчиками, ті самі, які я їй подарував років із вісім назад. Завмер і присів навпроти, глянув, як вони стоять наче нікуди не ділись.
В домі відчувався запах старих книжок, трофейної шафи й легенька вогкість. Хата без тепла швидко сповнювалась сирістю, тут треба було постійно топити грубу, інакше пліснява заводилась. На комоді розляглися мамина гребінка, фарбована помада, збоку вився поліетиленовий пакунок із дешевими макаронами маркер «червона ціна». У залі новий диван я купив мамі разом із телевізором ще торік. Відкритий холодильник на кухні зайвий доказ, що тут уже давно ніхто не живе. В її кімнаті ліжко з горою подушок під чипцями. Я сів на край…
Ця кімната була колись моєю, мама з татом спали у більшій. Біля вікна колись стояв письмовий стіл, а потім мама поставила туди швейну машинку вона обожнювала шити та вишивати. Друге ліжко давно замінив шафка для її речей.
Я сів, оглядаючи мамині шафки, мов бачив саму маму. Погляд застиг. Стис голову руками, схилився на коліна Плечі затрясло, і я обіперся на покривало і заплакав.
Я ридав, бо не встиг тоді нічого сказати їй, коли вона востаннє тримала мою руку: сидів мовчки, в оці останній вогник, а на душі клубок з тисяч недомовлених слів. Мама прошепотіла: «Не треба, Назарчику, не дивися так… Я була щаслива». А я так хотів обійняти й дякувати за дитинство, за любов, турботу й затишок, за той дім, який був моєю фортецею… Просте «дякую» за все те, на чому нині стоїш, за прихисток, куди завжди можна повернутися, навіть з купою помилок.
Та не мав слів. Слова спливли з іншої епохи, не пасували до теперішнього життя. Сучасність навчилась бути гострою й цинічною як висловити почуття, коли лишились самі лайки й меми?
У всіх кімнатах я погасив світло й так і ліг поверх покривала не хотів зімяти материнське ліжко. Знайшов ковдру, загорнувся і вимкнувся, сам не повірив, що так солодко засну.
На світанку організм сам прокинувся о сьомій, як у всі часи. Йду до машини, забираю сумку: за тином біліють молоді берізки, як фрейлини весни. Сонце прокидається, зігріває свіжу землю. Стаю на ґанку щастя! Насправді, так пощастило народитися не у бетонних джунглях. Потягнувся, розімявся, повернувся в хату, почав розкладати мамині речі у шафці.
Обережно вивішую костюми й сукні на плічки, туфлі й чобітки ставлю знизу. Відступив на крок і глянув все акуратно. Перед очима усмішка мами. Вона завжди мала лагідну, добру посмішку, якою казала: «Люблю». Провів рукою по одежі, вдихнув запах дитинства… Ніби бібліотека, де від кожного предмета тепліше на душі. Що з цим далі не знаю. Дістав телефон.
Доброго ранку, Степане Артемовичу. Я сьогодні не зможу бути на роботі особисті справи, перепрошую. Ви впораєтесь? Дякую.
Марічці написав смс: «Вибач, що зірвався, буду ввечері. Цілую».
У садку цвіли нарциси й тільки-но розкривались тюльпани, а біля кущів агрусу вже пахли конвалії. Я назбирав всього потроху зробив три букети для трьох могил. Йдучи повз магазин, згадав, що нічого не їв купив молока, булку й ще й шоколадку.
Назар! Ти знову в селі? здивувалась продавчиня тітка Оля.
До мами приїхав, тихо відповів я, відводячи погляд.
Гаразд А бринзи не хочеш? Свіженька, у мами завжди брала. Вона у мене була справжньою господинею.
Я зиркнув на тітку Олю. В її словах не було іронії просто добра людина.
Давайте вже… А як ви, тітко Олю?
Ой… зітхнула, Лиш би Сергійко не пив усе підряд. Горе одне.
Я поснідав прямо на цвинтарі, перед могилами. Поклав по букету нарциси, конвалії, тюльпани. Брат, батько й мама. Брат пішов першим зірвався з даху, шиї не вберіг, двадцять років мав. Потім, п’ять років тому батько. Тепер мама. Поклав кожному по шматочку шоколадки, а мамі ще й шмат бринзи. Вони мовчки усміхались з гранітних портретів. Я уявляв, як розповідаю їм про все.
В голові крутились дитячі витівки з братом. Як на світанку пішки з татом уздовж Дніпра ловили ляща, як тато закидав спінінг, мов ковбой. А мама! О, якби вона зараз крикнула: «Наза-а-аре! Їсти!». Чути було на все село. Як же мені було тоді соромно, а тепер як хочеться почути
Я підвівся, торкнувся рукою поминального хреста на материній могилі. Земля ще свіжа, чорна, мяка.
«Мамо, пробач Що не встиг, що мало бував. Ми ж виросли, відділились, самостійні стали. А без тебе вдома так порожньо! Як хочеться все розказати, до всіх вас звернутись які ви були хороші, найкращі у світі… Дякую вам за все. І тобі, Васильку, братику, теж дякую».
Час було йти. Я йшов польовою стежкою, зриваючи молоду травицю й жуючи ніжне стебло. На першій же хаті зустрів Сергія, сина тітки Олі. Видно було, що він уже під чаркою.
Назаре, ти знову тут? пробурмотів Сергій.
Та так. Приїхав до рідних. А ти все пєш?
Авжеж, в честь свята.
Якого?
Сергій витяг з кишені маленький календарик, подивився.
Всесвітній день черепахи. Чув таке? з гордістю прочитав.
Хороший привід, іронічно відповів я. Сергію, ти хоч маму бережи. В тебе вона золота жінка. Не вічна ж, памятай.
Я попрямував далі, залишаючи його розгубленим. Обернувшись, почув:
Домовились. Будь здоровий, Назаре.
І ти прощавай, відповів я, не озираючись.
