Минуло вже два тижні, як я востаннє був на своїй дачі, а сусіди примудрилися на моїй землі побудувати теплицю й посадити огірки з помідорами.
У мене невеличка ділянка за містом, у селі під Києвом. Я нічого там не вирощую для мене це місце, щоб відпочити від міської метушні та смачно підсмажити шашлик. Як справжній киянин, я над грядками не корплю, а свою енергію тримаю для маринаду й сонячних ванн у альтанці, яку влаштував біля мангалу. На майбутнє я замислився над встановленням паркану щоб зберегти приватність і від неочікуваних гостей захиститись.
Ось якось приїхав відпочити, ковбаски запекти, повітрям подихати. Сусіди нічого собі, прості люди, язиком не нависають і під паркан не заглядають. Одна лише сусідка Валентина Степанівна час від часу чмирить мене тим, як це можна жити на дачі без помідорної джунглі. У неї через дорогу дача, як ботанічний сад: всюди розсада, клумби, барвінок по коліна щодня крутиться на ділянці, як заведена.
Паркан я ще не поставив, тому Валентина може залітати на мій город, ніби так і треба. Як по мені, трохи нахабно, але хіба мені з нею сваритися. Ще й бувало, приїжджаю на вихідні а вона в мене на ділянці щось вишукує.
Питаю її:
Валентино Степанівно, може, щось сталося?
Та ні, я придивлялася, куди тут цибульку б встромити. У тебе ж цілина, дарма просторе така земля, треба щось посадити. Тобі ж не проти, правда?
Я завмер, якїй білявці на морозі, слова не міг зібрати до купи. Хотілося відмовити, але незручно, щоб її не образити. Тому знічев’я видав:
Та садіть, зробіть одну грядку.
Потім себе довго картала за таку гостинність. Бо того ж дня вона топталася на моїй ділянці, землю перекопувала, як трактор, і весь мій релакс накрився мідним тазом. Відпочинок перетворився на цирк з Валентиною в головній ролі.
Скоро в мене відпустка поїхав до Чорного моря, купатися й засмагати. Повернувся через три тижні, щойно з поїзда, одразу махнув на дачу. І що я там побачив? Реальну теплицю на два прольоти, ще й додаткові грядки, всі засаджені огірками й помідорами!
Відразу було ясно, чия це справа навіть гадати не треба. Розізлився я, покликав кума Тараса, домовилися: гайда у Епіцентр, купимо сітку і обгородимо ділянку, щоб більше сусідка не бігала, де їй захочеться.
На наступні вихідні приходить Валентина Степанівна і з порога:
Ой-ой, навіщо той паркан? Як же я тепер до своєї розсади доберуся? Неужто ти сам за нею доглядати будеш?
Оце так нахабність! Увечері я дав собі слово досить! Розібрав тую теплицю до ґвинтика і гордо перекинув деталі через паркан. Відтоді Валентина проходить мимо, очима не проводить, навіть не вітається. Ну що ж, тепер мій відпочинок і шашлик справді набули українського смаку: з ароматом незалежності.
