Свекруха запропонувала переїхати в її квартиру і одразу стало зрозуміло, де тут підступ
Дуже дякую, що пропонуєте, це щедро з вашого боку. Але ми відмовимось.
В обличчі свекрухи щось настільки витягнулось, що яблуко можна було крутити.
Це ще чому? Гордості забагато?
Та ні, не в гордості справа. У нас усе давно схоплено. Дітям школу посеред року міняти мука та стрес. І ми звикли вже. У нас там ремонт тільки зроблений, усе блищить й пахне новим.
А у вас Оксана зробила паузу, підбираючи слова, але вирішила казати як є. У вас там кожна річ спогад, усе цінне та дороге.
Діти малі, братимуть та ламатимуть усі експонати. Ну нащо нам ці нерви?
Повертаючись додому з роботи, Оксана відчувала, що щось недобре в повітрі. Чоловік ішов за нею, як тінь, і чекав розмови.
Оксана тихо пройшла до спальні, перевдяглася, а тоді вирушила на кухню. Андрій плівся слідом.
Знову почнеш? Сказала ж: ні! першою не витримала Оксана.
Андрій тяжко зітхнув.
Мама знову дзвонила. Каже, тиск скаче, нудьга заїдає, а дід з бабусею капризують, як малі діти. Сама вже не справляється.
А хто їй винен? Оксана зробила ковток крижаної води, приборкуючи роздратування. Сама ж хотіла на дачу, здає квартиру, оренду отримує, на повітрі, на природі. Колись їй подобалось.
Подобалось, поки сил вистачало. А зараз “нудьга, важко”, та й усе. Андрій набрав повітря. Вона запропонувала переїхати до неї. Трикімнатна!
Оксана округлила очі й ледь не крикнула:
Ні.
Ну чому зразу ні? Ти навіть не дослухала! Андрій розвів руками. Район казка, до твого офісу півгодини, до мого трохи більше. Школа з поглибленим вивченням англійської через парк, садок грибами пахне. Пробки забудеш, що такі існують!
І цю квартиру здамо іпотека погаситься сама собою, ще й гривня лишиться!
Андрію, ти себе чуєш? підійшла до нього впритул Оксана. Тут ми вже два з половиною роки, під кожну розетку тумбочку підбирали! Діти мають друзів у сусідньому підїзді!
Тут наш дім! Справжній!
Ну яка різниця, якщо додому приїздимо лише поспати, а з роботи добираємось, як на Київ-Маріуполь! відказав чоловік. Там сталінка, три метри стелі, стіни товсті, сусідів не чутно.
І ремонт, який ще при Порошенку робили відрізала Оксана. Там аромати нафталіну з радянським шиком досі літають. І головне це не наш дім. Це Анни Михайлівни.
Мама каже, що втручатись не буде. Сама залишиться на дачі, головне під наглядом квартира.
Оксана криво посміхнулась.
Андрію, у тебе память, як у карася? Згадай, як ми цю квартиру купували.
Чоловік тільки сумно зітхнув. Як тут не памятати? Сім років по чужих квартирах, на кожну копійку економили.
Ледве насобирали на перший внесок, Андрій прибіг до матері з геніальним планом: поміняти її шикарну трьошку в центрі на гарну двушку їй, а щось пристойне молодим.
Анна Михайлівна тоді сіяла, казала: Звичайно, дітки, куди ж без розширення.
Уже й варіанти знайшли, вже й мріяли А потім, у вирішальний день дзвінок: Я подумала Мій район елітний, сусіди всі такі виховані… Як я у вашу новобудову поїду до пролетаріату? Ні, не хочу.
Отак ми й взяли іпотеку під шалену ставку й купили це житло аж за трасою Київ-Житомир. Самі. Без її елітних квадртатів.
Вона ж тоді злякалася, вік, зміни, тихо виправдовувався Андрій. Тепер самотньо, хоче онуків поруч.
Поруч? Їх бачить раз на місяць, та ще й через двадцять хвилин вже стогне, що їй від гармидеру мігрень.
На кухню влетів шестирічний Тарас, за ним підтюпцем чалапала чотирирічна Соломія.
Мамо, тату, їсти хочемо! заявив Тарас. А Соломія мій літак поламала! Я три години його складав, а вона зламала…
Неправда! тоненько обурилась Соломія. Він сам упав!
Оксана видихнула.
Так, спочатку руки мити! А потім вечеря. Тато, макарони зварив?
Зварив… пробурмотів Андрій. І сосиски також.
Діти гупали стільцями, Оксана розкладала їжу розмова стихла. До обговорень повернулись вже вночі, коли лягали спати.
***
У суботу довелося їхати на дачу Анна Михайлівна зранку зателефонувала, жалісно поскаржилась: Дідові ліки закінчились, а в мене серце щось стискає.
Їхали півтори години. Анна Михайлівна зустріла на ґанку у шістдесят три виглядала, як на обкладинку глянцю: зачіска, манікюр, і шовковий шарфик кокетливо завязаний.
Ой, нарешті приїхали! підставила щічку. Оксаночко, ти поправилась? Чи це кофта така?
І вам доброго дня, Анно Михайлівно. Кофта оверсайз, Оксана ковтнула глузування з посмішкою.
У вітальні кволо дрімали дід із бабусею телевізор голосно бурчав.
Чаю будете? завела на кухню свекруха. Печиво є, правда, як батон три дні на сонці До магазину не ходжу: ноги болять.
Ми торт привезли, Андрій виставив коробку. Мамо, давайте поговоримо про квартиру
Свекруха миттю оживилась:
От, Андрійчику, сили вже не ті. Тут повітря, природа, треба за старенькими доглядати. Але взимку сама безпросвітна туга. А квартира стоїть, чужі люди ходять, все псують На серці кров.
Та у тебе квартиранти нормальні, сімейна пара, додав Андрій.
“Нормальні!” пирхнула свекруха. Я заскочила штора крива, і запах точно не мій! Ваша ж біда: тулитеся на окраїні. Переїжджайте до мене, місця вистачить усім.
Оксана переглянулася з чоловіком:
Анно Михайлівно, а ви де саме жити збираєтесь?
Свекруха здивувалась:
Як де? Тут з батьками, звісно. Ну, інколи приїжджатиму, аналізи здати, лікар знайомий у поліклініці.
А часто “інколи”? уточнила Оксана.
Ну, може, два рази на тиждень. Або на тиждень, як дощі. У мене ж там кімната, спальня не займайте! Діти хай у великій живуть, а моя під мене. Мало що станеться!
Оксана роздратовано звела брови:
Тобто ми маємо переїхати в трикімнатну квартиру, але кімнату одну для вас консервувати? А з дітьми тулитися у двох?
Нащо консервувати? здивувалась Анна Михайлівна. Користуйтеся, просто речі не чіпайте! І сервант. Там кришталь. І книги Андрійчику, казала ж бібліотеку не трогати!
Андрій почухав потилицю:
Мамо, якщо переїжджати, треба якось для дітей кімнату облаштувати, ліжка…
Нащо гроші витрачати? Там диван, чудовий, ще твій батько купив! Диван розкласти і все!
Оксана підвелась:
Андрію, вийдемо на хвильку?
Вона гримнула дверима, Андрій покірно потовкся слідом.
Ти взагалі все чув? прошипіла Оксана. “Диван не чіпати”, “кімната моя”, “буду приїжджати”, ти розумієш, що це буде?
Вона боїться змін
Та не зміни, Андрію! Ми просто станемо безкоштовними сторожами її квартири! Меблі чіпати не можна. Вона буде приїжджати коли заманеться, з ключами, вчитиме мене вішати фіранки й борщ варити!
До офісу ж ближче мляво спробував Андрій.
І до нервового зриву ще ближче! Я краще дві години в пробці, але ЖИТИ вдома, де я хазяйка!
Андрій замовк, дивлячись на брудні кросівки. Розумів усе, але спокуса далася взнаки.
Та й згадай про той обмін. Вона ж кинула нас, бо їй престиж важливіше. А тепер треба ми під боком, розвага
В цей момент на порозі зявилася Анна Михайлівна:
Про що там шепочетесь?
Оксана прямісінько:
Не будемо вас турбувати. Переїжджати ні.
Ой, дурниці! Андрій, що мовчиш? Дружина сказала ти мовчи.
Андрій підняв голову:
Мамо, Оксана права. Ми лишаємось тут. У нас свій дім.
Анна Михайлівна стиснула губи. Зрозуміла, що програла, але визнавати не збиралась:
Ну й живіть у своїй пробці. Тільки потім не жалійтесь!
Не будемо, пообіцяв Андрій. Ми поїдемо, мамо, що по ліках купити?
Нічого мені не треба! театрально розвернулась і грюкнула дверима.
Дорогою додому мовчали. Пробки вже розійшлися, та GPS показував червону пляму біля їхнього району.
Злилася? спитала Оксана, коли зупинились на світлофорі.
Андрій похитав головою:
Ні. Я уявив, як Тарас скаче по татковому дивані і в мами серце зупиняється. Ти права. Це була катастрофічна ідея.
Я не проти допомагати, Андрію, лагідно сказала Оксана, поклавши руку йому на коліно. Треба продукти привеземо, ліки. Навіть доглядальницю, якщо треба. Але жити окремо.
Відстань найкращий цемент для гарних родинних стосунків.
Особливо з моєю мамою сумно пожартував Андрій.
***
Звісно, образу на невістку Анна Михайлівна скубтиме ще довго.
Вона вже, до речі, вигнала квартирантів думала, що Андрій з сімєю точно переїдуть.
Цілий місяць тероризувала Андрія дзвінками. Але він тримався, наче сталева арматура. Як виявилось, ні казати дуже навіть просто, коли в цьому сенс.
