Він нахилився до старої овчарки Лада. Сльози блищали в її очах, вона подивилась на Івана приреченим поглядом і відвернулася. Надію вона давно втратила. Занадто добре знала людей
На вулиці їх прозвали просто собача зграя. Але Іван, мешканець старого будинку на Лукянівці в Києві, завжди поправляв: «То не банда, а пятеро собак, які тримаються разом, щоб вижити».
Головна у зграї щеняча, сива овчарка, видно, колись домашня. Напевно, її покинули господарі, переїжджаючи і навіть не озирнувшись. Саме вона зберігала зграю, стежила, направляла і не давала розпастись їхній маленькій сімї просто неба.
Щодня Іван приносив їм їжу: ранком дорогою до офісу, вечором повертаючись додому. І кожного разу, щойно його силует зявлявся на горизонті, пять хвостів два закручених колечком, три опущених радісно крутилося, мов гвинти літака. Яскравість в очах цих тварин стискала серце вони стрибали, тулилися мокрими носами до долонь, лизали руки. Там було все вдячність, віра, надія.
На що може сподіватися собака, яку колись просто залишили помирати на вулиці? Але вони сподівалися. Вірили. Любили. Іван ніколи не виходив до зграї з порожніми руками, бо вони чекали. І завжди дочекалися.
Того ранку до його ніг підбігли лише четверо. Вони тихо скавуліли, стривожено дивились у бік кінця вулиці. Іван зразу зрозумів щось трапилось.
Важко зітхнувши, він набрав номер на роботі й попередив, що затримається.
На самому краю довгої вулиці, у тихому районі на околиці Києва, під бузковим кущем лежала стара овчарка Лада. Її збила машина. Тут був поворот, і іноді автомобілі пролітали його без гальмів. Цього разу не пощастило.
Чотири собачки тихо завивали, дивлячись Івану в очі він був єдиною людиною, хто не зрадив.
Він нахилився до Лади. З її очей лились сльози. Вона дивилась на нього приречено й відвернулась. Надія в її серці давно згасла, людей вона знато добре зрозуміла. Її турбувало лише одне що буде з тими чотирма, за яких вона відповідала.
Боляче, правда? тихо промовив Іван і витяг мобільний.
Домовившись про день відпустки, він підїхав до куща, обережно переніс Ладу на заднє сидіння своєї старенької «Таврії». Чотири собачки стрибали поруч, терлися об руки, ніби дякували.
У ветклініці, де на дверях ще виднівся старий напис «Здоровя тварин понад усе», ветеринар уважно оглянув Ладу й тяжко зітхнув:
Краще приспати. Забагато переломів. Шанси на виживання мізерні, лікування порахуємо: понад 25 тисяч гривень
Але шанс є? перебив Іван.
Шанс завжди є, відповів лікар. Але болісно буде. Чи є у цьому сенс?
Є, твердо сказав Іван. Для мене є. А значить, і для неї. І ще її чекають чотири собаки. Як я потім їм у очі дивитися буду?
Ветеринар поглянув на Івана та кивнув:
Добре. Почнемо.
Минув тиждень. Ладу виписали з клініки, і чотири собачки весь час сиділи біля подвіря. Їхній веселий гавкіт так голосно зустрів Ладу, що навіть вона оживилась і стара овчарка спробувала лизнути своїх подружок.
Іван заніс її до дому, потім вийшов до решти зграї й виголосив: дім це відповідальність. Багато чого доведеться забути, чого вони звикли на вулиці.
Собаки сиділи перед ним і уважно слухали. Іван раптом спинився, поглянув на них і усміхнувся:
Ну як, будемо пробувати? Заходьте!
Він розчинив ворота.
Лада одужувала напрочуд швидко. Постійно тягнулась до своїх подруг, а Іван пильно стежив, щоб вона не перевтомлювалась. Коли кістки загоїлись і Лада впевнено стала на лапи, Іван вдягнув їй особливий нашийник позолочений, з маленьким дзвіночком.
Тепер він виходить з дому раніше. Йде довгою, порожньою вулицею Лукянівки, веде пятьох собак на повідках: чотири кумедні, з хвостами-бубликами, і одну великий, стару овчарку у золотому нашийнику з дзвіночком.
І ви б бачили, як вони дивляться навколо. У них тепер є дім. А в Лади нашийник. І овчарка йде гордо, піднявши голову.
Вам не зрозуміти, бо у вас ніколи не було такого нашийника з дзвіночком. А кожна собака знає: так ходить та, яку поважають.
Так і йдуть чоловік, який не відвернувся, і пятеро собак, які не розучилися сподіватися й любити навіть після людської зради.
Вони йдуть і радіють. Чому саме не знаю. Можливо, одне одному. Можливо, сонцю над головою. А може, тому, що в цьому світі ще жива любов.
І коли дивишся в їхні очі, розумієш: поки існують такі очі ще не все втрачено.
