Батьківське серце. Оповідання
Дякую за підтримку, вподобайки, небайдужість у коментарях, підписку й ВЕЛИЧЕЗНЕ дякую всім за донати від мене та моєї бригади з пяти котів-буркотунів. Діліться улюбленими оповідками у фейсбуках і телеграмах авторові це приємно, воно як додаткове варення на сирнички!
Та чого ти зранку така кисла, аж брови вгору? Ходімо снідати, промимрив чоловік, заповзаючи на кухню з виглядом жертви будильника. Нарешті вихідний!
На плиті весело шкварчала яєчня з беконом, а дружина налила запашного чаю. Як вміла, пригребла йому на тарілку левову частку підсмажених яєць, туди ж хліб підсунула Їж, бери виделкою, а не руками!
Та що я знов не так зробив, Оленко? тихо спитав Григорій.
Зробив. Ми з тобою обоє накосячили, зітхнула Олена Миронівна, сіла поруч і почала ковтати яєчню без особливого ентузіазму.
Уляна й Остап виросли, ми собі відмовляли в усьому, поки їх тягли на своїх плечах. Часи ж були такі. Їх підтримували, а нас хто підтримає, хоча б добрим словом? У них весь час щось не так: то життя нудне, то грошей не вистачає. У всіх біда і в Уляни, і в Остапа.
Звідки ти це взяла?
Григорій Миколайович хватанув останній шматочок яєчні, густо намазуючи хліб маслом під слой клубничного варення. От і недільний кайф.
Тобі добре, вони ж усе це мені, матері, скидують. Учора Остап просив підкинути 800 гривень, бо в боулінг із сімєю хотів піти, а я розсердилась і не дала. Запримружився, немов хмара на обрії. Перед цим Уляна дзвонила з її співочою карєрою глухо, настрій такий, що хоч вовком вий. Ну подобається співати співай собі для душі, але ж і на роботу треба ходити! А вона мріє з співів мільйони мати, а не виходить. Не всім дано, пора вже зрозуміти й шукати щось стабільне! До речі, в дитинстві з Остапчиком як голубки були, а тепер і не спілкуються майже
Олена Миронівна відсунула остиглу яєчню й нудно сьорбнула чай.
Ти так не переймайся, з часом усе владнається. Ми ж теж були молоді, хіба не памятаєш? спробував заспокоїти Григорій, але це було, як сірник у бензобак.
Та що ти кажеш, Гришо, це ти краще пригадай. Ми на копійки жили, на все раділи! Остап народився свято! Коляску подруга віддала, сестра пелюшки приносила, все вживане, але як новеньке. Діти ж ростуть як на дріжджах. І ми були щасливі. А коли Ланосу собі купили ходили, як пани. Гараж під вікнами облаштували, багатіями себе почували. А нашим: якщо не Туреччина, то й життя немає, ну як це так? Хіба ми їх цьому вчили?
Часи такі, Олено, спокус більше, молодь тепер інша. Зачекай, ще зрозуміють!
Щоб не пізно було Ще втратять усе, поки ганяються за тими скарбами. А життя ж летить, Гришо. Дивлюсь у дзеркало вже й бабуся. Та й ти вже дід
І тут телефон як смик! Дзвонить син Остап.
Ну от, знову щось Олена Миронівна бере слухавку, а очі її з кожною секундою витріщаються більше, і вона вже підхоплюється з місця.
Григорію, швидше вдягайся Остап у лікарню потрапив, сусід з палати дзвонив!
Що сталось? і Григорій Миколайович вже шукає штани.
Толком не зрозуміла Болгарка, диск розлетівся прямо по руці. Наче кисть пришивають! Лиш би все обійшлось ще одна напасть! Як він без руки? Мерщій поїхали!
Швидко переодяглись: вже ні старі, ні молоді, а вигляд трішки зляканий.
І побігли, забувши про все на світі, до лікарні до сина
Поки бігли, дзвонила Уляна: Мамо, я до вас на обід зайду, добре?
Заходь, доню, ми, може, вже повернемось, ледве встигла видихнути Олена Миронівна, і не дослухавши відповідь, кинулась за Григорієм до зупинки.
У лікарні їх одразу заспокоїли: руку зберегли, але до сина поки не пустять.
Якщо не пустите я тут у холі й ночувати буду, вперлася Олена Миронівна. Поруч мовчазний Григорій.
Тут вбігає Уляна, обіймає обох:
Мамо, ну ви що такі, ледь не плачете? Все гаразд, Остап учора підзаробити хотів, практична людина! Комусь авто лагодив, щось там не відкручувалось ну і бах! Зашили, весь у себе прийшов, пальці там рухаються. Мамо, на вас дивитися страшно все добре!
А ти звідки знаєш? ледь прошепотіла Олена Миронівна.
Та ми ж з Остапом постійно на звязку, і з Лесею (його дружиною) теж. Допомагаємо одне одному, а що тут такого?
А ми гадали, ви й не спілкуєтесь зовсім. Чому нам нічого не казали? додав Григорій Миколайович.
Тату, ви ж у нас такі супергерої: всім раду даєте, все можете. Ми й не хочемо вас засмучувати зайвий раз! І взагалі, ви виглядаєте молодше за деяких тридцятирічних, то й не втручаємось, може хоч трохи для себе поживете.
Ну ви й видумали! А я вже думала, що вам на нас байдуже Олена Миронівна аж посміхнулась.
Мамо, ну яке байдуже! Ваше покоління як кремінь. Ми намагаємось вам рівнятися, хоч і не завжди виходить Повірте, стараємось!
Розмови вже стали домашні, думи спокійніші.
Мамо, тату, до речі! Я офіційно працевлаштувалась! А співати кличуть на різні заходи чи в садочок, чи от вчора у пансіонаті для літніх. Одна бабуся аж розплакалась: в неї теж донька співачка, відома, але завжди десь у світах, маму лишила ну такий капець!
Уляна раптом обійняла батьків: А ми з братом вас дуже любимо, не сумнівайтесь
І тут медсестра дозволила зайти ненадовго до Остапа. Ледь не розплакана, Олена Миронівна а Остап спокійно:
Мамо, все позаду, не хвилюйтесь. Тату, ти ж сам розказував, як у гаражі під вікнами осине гніздо завелось і тебе так покусали, що в реанімації лежав ну буває всім! Вийду з лікарні приходьте до нас на Новий Рік. Бо якась метушня, а спілкуємося мало. А Уляна хоче вас зі своїм хлопцем познайомити, ще не встигла сказати
Додому Григорій Миколайович з Оленою Миронівною повертались пішки, таке собі вечірнє свіже повітря.
Ні старі, ні молоді вже батьки.
Оце вже батьківське серце завжди при дітях. Завжди здається: у чужих діти як діти, а хочеться, щоб свої були найкращими, найправильнішими, слухалися на кожне слово.
А в них свій шлях. Яким би не був, а це ж наші діти. І вони гарні. Бо свої.
