Лист, що не дійшов
Бабуся Марія вже який вечір засиджувалась біля вікна, хоч дивитися, чесно кажучи, було ні на що. Двір рано потопав у сірій тіні, ліхтар під вікном жеврів із завидною лінню: миготів, наче сусідський телевізор під кінець місяця. По снігу тягнулися рідкісні собачі сліди, а час від часу майоріла постать тітки Галі двірнички із вічною лопатою та завідувачкою всіх останніх новин. Ото й вся розвага.
На підвіконні, поряд із пересохлою геранню й облізлою чашкою для цукерок, лежали її окуляри в тонкій оправі та старенький телефон із павутиною тріщин. Часом він коротко гудів від родинного чату чи фоток “з маминим гуглом” від доньки, але цей вечір вирішив побути безголосим. У квартирі тихо, як на рибалці перед світанком. Годинник на стіні цокає аж ажур!
Вона потяглася зі скрипом, як двері в під’їзді, дійшла до кухні й вмикнула лампочку, що світить уже не перший десяток років. На столі стояла миска з холодними варениками, прикритими тарілкою як бронежилетом готувала ще вдень, про всяк випадок, а раптом гості. Та поки що гостями були тільки холодильник і кіт Васько, і той кудись прибрався.
Сіла бабуся, взяла вареник спробувала. Тісто злегка резинове можна їсти, але святковий настрій не додає. Залила собі чаю зі старого білого чайничка, послухала, як вода плюхається в гранчак (стакан), і раптом сама від себе зітхнула. Якось так гучно, ніби випускала пар з душі хай би хто почув!
З чого це я бурчу, подумаєш Всі живі, дякувати Богові. Над головою дах не протікає. А серце все одно крутить думки, як стару платівку.
Згадалися уривки недавніх дзвінків.
Голос доньки Анни, натягнутий, як дріт:
Мамо, я вже так не можу з ним. Знову почалося
І зять, Ігор, з доброю ціною гумору:
Вона жаліється, та? Передай, що життя не кавовий автомат: те, що хочеш, не завжди отримаєш.
А внук Остапчик відбивав ага, коли питала, як справи. Колись він міг години ділитися пригодами, а зараз виріс. Ну, принаймні, так собі думає.
Сварок при бабусі не затівали, та що вже там у повітрі прямо висіла невидима межа, всі звикли ходити обережно, мов по тонкому льоду. От і вона між двох фронтів то до доньки, то до зятя, лиш би не сказати зайвого. Іноді думалося: може, це вона не так виховала, не те підказала, чи, боронь Боже, недомовчала.
Від сьорбання чаю аж обпеклася та чомусь пригадалося, як Остапчиком малим вони писали разом листа Святому Миколаю. Мала рука криво виводила: «Принеси, будь ласка, конструктор і щоб мама з татом не сварилися». Тоді Марія тільки сміялася, гладила хлопчика по обличчю: мовляв, Святий точно почує.
А тепер, якщо чесно, трохи соромно від тієї памяті. Батьки, як би там не було, сперечатися не перестали, просто навчилися це робити нишком.
Переставила стакан, протерла стіл серветкою ніби від зайвих думок. Потім пішла до кімнати, увімкнула настільну лампу. Світло впало на старий письмовий стіл, де Марія майже не пише усе більше витанцьовує пальцями на телефоні: емодзі, смс-ки, голосові. Лиш ручка у стакані серед олівців живе, як стара подружка.
Марія підивилася на блокнот і а що, якщо…
Думка сміховинна, дитяча, та від неї в грудях ніби весна дихнула. Написати листа. Оцього, справжнього, на папері. Не для подарунку просто попросити. Не родину, де у кожного сачок зїдених гусей, а когось, кому нічого не винна.
Усміхнулась до себе от дала бабка, лист Миколаю пише! А рука вже тягнеться до блокнота.
Сіла, окуляри ловко насунула, взяла ручку. На першому аркуші якісь старі рецепти перегорнула на чистий. Трошки подумала й пише: «Дорогий Святий Миколаю»
Рука здригнулася. Соромно стало, ніби хтось підглядає через плече. Оглянулася на порожню кімнату, заправлене ліжко, шифоньєр з глухими дверцятами. Ні душі.
Та й байдуже, сказала собі й продовжила:
«Я знаю, що ти зазвичай для дітей, а я вже, знаєш, пенсіонерка. Але не проситиму ні шуби, ні телевізора, ні навіть оцих новомодних пательнів. У мене все є, чого мені треба. Прошу тільки одне: зроби, будь ласка, щоб в нас у родині був спокій.
Щоб донька з зятем не сварилися, щоб онук не мовчав, як чужий. Щоб могли сісти за стіл та не боятися слова. Я розумію, що ти тут ні до чого, зачасту самі винні. Але, може, зміг би допомогти небагато. Я, може, й не маю права прохати, але все одно прошу. Якщо можеш, зроби, щоби ми чули одне одного.
З повагою, бабуся Марія».
Передивилася написане. Слова здалися дитячими, як шкільний малюнок, але закреслювати не стала. На душі стало легше, ніби в кого виговорилась.
Папірець шурхотів у руках. А що з ним далі? У вікно викинути? У скриньку? Смішно.
Пішла в коридор за сумкою завтра ж на базар і на пошту треба, ще й комуналку сплатити. Кину, думаю, у скриньку для листів Святому Миколаю, бо зараз у кожному супермаркеті такі ставлять. Соромно стало менше: видно, не я одна.
Уклала листа між паспортом і квитанціями, виключила світло й прилягла слухати тишу під цокання годинника. Аж поки не задрімала.
Вранці вийшла раніше морозець, під ногами сніг аж репне. Біля підїзду тітка Галя вигулює свою шпицю Люську: пліткують про здоровя, як завше. Марія киває, стискаючи ремінець сумки тут уже спорт.
Поштове відділення переповнене, черга на оплату послуг із бажаючих купити марку, світло, газ і кусень щастя. Дійшла до віконця, а от скриньки для Святого Миколая нема. Лиш звичайні сині поштові ящики й холодильна стійка з конвертами. Оце так номер! Викинути рука не піднімається, сунула назад у кишеню, сплатила рахунки, пішла геть.
На виході кіоск із мішурою. На ньому висить клейончаста коробка «Листи Миколаю». Але продавчиня саме знімає напис.
Уже кінець прийому, каже, учора останній день. Листи вже забрали, вибачайте.
Марія всміхнулась із вдячністю, хоча й нема за що, та пішла додому. Лист лишився в кишені сумки наче теплий камінець, про який то й забути хочеться, а не викинеш.
Вдома роззулась, повісила пальто, поставила сумку на табурет. Телефон тишком завібрував повідомлення від доньки:
«Мамо, привіт. На вихідних приїдемо до тебе, гаразд? Остап щось питав по історії, каже, у тебе книжки старі є».
І в серці щось стислося й зразу розправилося. Приїдуть значить не все ще так кепсько! Відповіла: «Звичайно, чекаю. Я вас чекаю завжди».
Попоралась на кухні, розклала продукти, зварила бульйон. А лист так і залишився в кишені сумки на табуреті день минув.
В суботу під вечір у підїзді гримнули кроки, затряслася сходова клітка. Марія виглянула в дверне вічко знайомі постаті. Донька з пакетом, зять із коробкою, Остапчик, вже високий, худий, з рюкзаком.
Бабусю, привіт, каже, моргаючи, заходить першим і несміливо цілує в щоку.
Заходьте, заходьте, роззувайтесь, тапки ось вам приготувала.
У коридорі стало несподівано гамірно й щільно, запахло вулицею і якимось тістечком із пакету. Зять бурчить про знову брудно у підїзді, Остап стягує кросівки, вішак хитається.
Мамо, ми ненадовго. Завтра до його батьків, памятаєш?
Та звичайно, памятаю, Марія всміхається. Заходьте на кухню, я супу наварила.
Посідали чомусь берегами, ніби кожен свою мушлю береже: зять біля вікна, донька збоку, Остапчик навпроти Марії. Суп їли мовчки, тільки ложки дзенькали. Згодом почалася розмова: про роботу, про затори, тарифи. Слова плавали, як галушки в юшці, але під ними тикотіло невисловлене.
Остапчику, ти там щось питав по історії, нагадує донька.
Ага, Остап ніби прокинувся. Ба, а в тебе про війну щось є? Вчитель сказав додаткове читати.
Є, он на полиці, аж повеселішала. Я тобі зараз покажу.
Пішли удвох у кімнату. Марія підсвітила лампою, потягнулася до полиці, де стояли старі порепані книжки.
Ось бери цю. Тут цікаво написано. Я сама колись перечитувала.
Остап полистав, кивнув:
Дякую, бабусю.
Згадали трохи про школу, про вчителя, який то нічого, а іноді з приколами. Марія слухала, час до часу вставляла свої дотепи. Просто на душі робилося тепло: вже не ага, а розмова!
Донька заглянула:
Остапчику, ми за півгодини поїдемо, збирайся.
Та вже, хлопець сунув книжку до рюкзака і пішов до коридору.
Поки збиралися, одягалися, теревенили, Марія проводжала до дверей. Постояла, поки ліфт не поїхав, і лише тоді повернулася до своєї квартири.
Тиша втягнула моментально. Пішла прибрати зі столу. Сумка все там же, лист у потаємному карманчику. Рукою намацала папірець, хотіла було дістати й порвати, але тільки засунула глибше й блискавку закрила хай поки полежить
Вона й не знала, що в коридорі поки бралась за книги, Остап нечаянно зачепив ногами сумку. Трохи відчинилася, виглянув папірець із написом «Дорогий Святий Миколаю». Хлопець побачив, здивувався, поклав назад.
Вдома дістав книжку з рюкзака й згадав той аркуш. Думка, що бабуся на старості років листи Миколаю пише, спершу розсмішила, потім стало чомусь важко.
Пару днів перетравлював школу, гостей, дорогу, салати, дорослі балачки. Але біла смужка паперу муляла десь на підкірці. Нарешті наважився написати бабусі: Ба, можна я завтра зайду до тебе? Потрібно ще по історії. Відповідь: Звичайно, заходь.
Зайшов після школи з рюкзачком і навушниками, у підїзді пахло вареною капустою та миючими засобами. Двері відчинилися миттю, бачу, чекала під дзвінок.
Проходь, Остапчику, знімай куртку. Я налисників напекла.
Скинув рюкзак, і знову помітив у сумці той самий білий куточок. Відчуття ніби серце стиснулося в грудях.
Поки бабуся поралася на кухні, хлопець обережно підсів, ніби шнурівку підв’язував, і витяг лист. Совість лаялась, але зупинити себе не міг.
Запхав у кишеню толстовки, подався до кухні. Бабуся витала в питаннях, наливала чайок, приносила налисники Остапке, їж же! Вони розмовляли ні про що: погода, школа, канікули не за горами. Бабуся чи не змерз, чи не порвались черевики універсальні питання. Він, на диво, не сердився.
Коли пішов, додому вже не витримав розгладив лист, почав читати. Почерк рівний, із закамянілими завитками, а рядок щоб онук не мовчав, як чужий здався йому як грім з неба.
Сидів довго, не знаючи, що з цим робити. Сказати мамі? Батькові? Пожартують. Віддати бабусі? Побачить, що читав, ще прикріше.
Тієї ночі лист лежав у шухлядці біля ліжка, і не давав спокою.
У школі на наступній перерві Остап розказав приятелю про листа:
Бабця пише листи Святому Миколаю, прикинь?
Той поржав:
Ой, а мій дід тільки на пенсію вірить!
Це не смішно, буркнув Остап. Приятель примовк, а хлопець залишився зі своїм “скарбом”, що важив більше обіду.
Ввечері писав-писав у сімейний чат: Мамо, може, у бабусі Новий рік зустрінемо? Стер. Уявив собі битву з матірю, сварки. Вдихнув, глянув на лист. І проблеск. Не Новий рік звичайний вечір, нахабно-гуманно.
Пішов до матері. Поки та сиділа за ноутбуком:
Мамо, а давай до бабусі підемо разом, так просто повечеряєм. Можу допомогти щось приготувати.
Мама здивувалася іронія іскриться у погляді.
Ти? Готувати? Це щось новеньке.
Ну а чого, на вихідні Все одно сидимо вдома, стояв на своєму.
Добре, дала згоду, поговорю з батьком.
А ввечері тато, вже на кухні, теж почув:
Він сам пропонує, ти уявляєш?
Та що там робити, ворчав татусь. Знову про здоров’я й тарифи.
Вона ж одна, тихо матуся.
Гаразд. З’їздимо, здається батько.
Остап переміг маленьку битву.
Наступного дня сам зателефонував Марії:
Ба, ми у суботу до тебе прийдемо, разом, нормально. Я прийду раніше, допоможу з їжею.
Після паузи:
Звичайно, приходь, радісний голос. Готуватимемо що хочеш.
В суботу Остап прийшов з двома торбами з Сільпо, бабуся, сміючись, накривала стіл.
Ба, ми що, всю армію годуємо? жартував.
А чого ні? кмітливо. Хай краще лишється, ніж не стане!
Чистили картоплю, різали овочі. Бабуся наставляла:
Не так, рук не поріж!
Да нормально, хмикнув Остап, але слухав.
На кухні пахло лушпинням, мясом, радіо грало «Ти ж мене підманула». За вікном знову сіріло, і тільки тіні снігу падали від ліхтаря.
Ба, раптом питає Остап, а ти віриш у Святого Миколая?
Бабуся аж помішала ложкою не в ту сторону.
А тобі яка різниця? почулася настороженість.
Та ми просто з друзями балакали.
В дитинстві вірила а потім хто знає. Може, він є, тільки не в шапці і не з цукерками, як на картинці. А тобі?
Просто цікаво
Повернулась до роботи. Всі замяли розмову обидва знали, про що мовчать, але не говорили вслух.
Ввечері вже зявилися батьки. Мати принесла пиріг, батько добрий настрій впереміш з втомою.
Ну і стіл! батько зацінив. Тут можна сусідній будинок пригощати.
А то ваш син допомогав! бабуся пишалася.
Точно? батько аж очі округлив. Оце так!
Посідали. Спочатку мовчали, як на секретній нараді. Але їжа ламала лід. Згадали історії зі школи, як мати колись заблукала в Універмазі, батько смішні випадки на роботі. Бабуся сміялась так, що аж чашка підскакувала.
За чаєм мати озвалася:
Мамо, пробач, що ми рідко до тебе Робота, клопоти.
Марія погладила по краю чашки:
Я все розумію. Своя ж у вас сімя. Я не ображаюся.
Остап мовчав, а тоді не втримався:
Та можна ж просто так інколи приходити. Не по календарю.
Обидва мовчки дивилися на нього. Отець опритомнів мовляв, правильно. Мати погодилася.
Будемо старатися.
Потім обговорювали, куди поступати Остапчику, сперечалися про репетиторів і онлайн-курси. Бабуся вставляла свої курячі лапки з досвіду, хоч не у всьому розумілася, але підтакувала.
Коли прощалися, Метушня знов у коридорі куртки, телефони, пакети. Тато підняв важку каструлю, мати прибирала за собою.
Мамо, у наступний раз теж посидимо разом, скажу заздалегідь, обіцяла донька.
Домовилися, Марія всміхнулася. Я тільки за!
Остап ще затримався. Діставши лист із кишені светра, вирішив: не віддасть. Це не прохання до казкового дідуся, а щось важливіше нагадування, про головне.
Ба, сказав обережно, якщо ти хочеш, щоб ми щось змінили ти просто скажи. Не треба писати. Ми ж твої.
Марія подивилась ніжно:
Як надумаю скажу, синку.
Він кивнув і пішов. Двері крізь шум ліфта зачинились.
Марія залишилася сама у тиші. Пройшлася по кухні, посиділа на табуреті, перебираючи крихти з пирога. В повітрі запах мяса й хрусткої радості після сім’ї.
В грудях відчуття не свято, не захоплення ніби вікно привідкрилось, і свіже повітря просочилося. Сварки ще будуть, вона знає. Але сьогодні за столом щось змінилося всі стали трохи ближчі.
Згадала про листа. Де він у сумці, в кимось забутий? Не так уже й важливо.
Підійшла до вікна. Діти в дворі ліплять снігову бабу, в червоній шапці хлопчина гигикає так, що чути навіть на третьому поверсі.
Марія торкнулась чолом до холодного шкла й посміхнулась. Не розквітло, а ледь-ледь як відповідь на зрозумілий всім сигнал.
А в кишені куртки Остапа, в їхній квартирі, лежав лист. Часом діставав, перечитував кілька рядків і знову ховав. Не до Святого Миколая скоріше до себе самого, і того, хто варить суп і чекає дзвінка.
Нікому про лист не розповідав. Але коли наступного разу мати сказала, що втомилась і не поїде до бабусі, тихо відповів:
Я тоді сам заїду.
І поїхав. Без приводу і дати в календарі. Просто так. Це було не диво, а ще один маленький крок до того душевного миру, про який хтось колись написав на аркуші в клітинку.
Марія, відкриваючи двері, здивувалась, але не розпитувала:
Проходь, Остапчику. Я якраз чайник поставила.
І цього було досить, щоб у квартирі знову стало трохи тепліше.
