Двадцять років потому я впізнаю в хлопцеві самого себе юного та наївного.
У ніч перед весіллям Остап підозрював Марисю у зраді. Вона клялася йому у вірності на хлібі й солі, але він відгородив вуха, наче зашили їх вишитими рушниками. Через двадцять років він випадково натрапив на її сина. Той був схожий на Остапа, як дві краплі дощової води, що впали на шибку старої львівської камяниці
Їхня любов була як з днів козацької слави гаряча, шалена, чиста, могутня. Люди навколо заздрили їхньому щастю, нашіптували криве слово, підкидали жару до багаття поголосів. Сонячні юнаки й дівчата готувалися до весілля, але воно так і не відбулося.
У переддень весілля Марисю роздуло, вона несміливо прошепотіла коханому, що вагітна. Але замість обіймів отримала гнів і спалах ревнощів: Остап ствердив, що вона зрадила. Вважав, що все відбулося занадто швидко мовляв «не могла так скоро стати вагітною». Дивився прямо у вічі й казав, що не вірить їй. Вона народила дитину сама, з обличчям посеред весняного дощу.
Друзі Остапа шепотіли, що він дурень. Всі бачили, наскільки Марисю його кохала. Але серце Остапа стало крижаним, неначе в зимовій степовій хурделиці. Заручини зламалися, весілля скасували. Він говорив їй про аборт, але Марисю стояла, як явір при битому шляху, не хотіла позбавлятися дитини.
Вона чекала Його дзвінка, останньої звістки з його серця, але так і не дочекалася. Сама не телефонувала знала, що гордість не дасть слова сказати.
Остап остаточно переконався, що він правий. Вони стали чужими на бруківках міста. Марисю мусила розгрібати життя вручну. Де б не перетиналися їхні стежки: в супермаркеті з галасливим натовпом, чи на сквері, Остап відвертав погляд, наче не впізнає, не хоче згадати минуле.
Марисино життя було непросте. Стала самотньою матірю, але кожний ранок для неї світився теплом. Своє щастя вклала у сина-янголятко для нього ладна була розірвати й небо, і землю.
Працювала ночами і днями, бралася за все, від прибиральниці до продавчині, щоби син Христик мав усе потрібне. Христик дякував матері, став її опорою й захисником, мов козак-дружинник у вечірніх казках.
Він отримав освіту вчився у Львівському університеті, служив в Збройних силах України, знайшов роботу. З віком він перестав допитуватись про батька, бо очі вже все знали, серце розуміло. У дитинстві Марисю розповідала йому легенди про татка, та чи й справді він їм повірив? Відповідь ясна, як світанок над Дніпром.
Христик був справжньою копією батька. У двадцять років мати бачила в ньому Остапа, того юнака, у якого була закохана до нестями. Одного дня їхні дороги переплелися знову: Марисю, Остапа та Христика. Батько, побачивши таку схожість, ніби прокинувся від довгого сну. Довго вдивлявся, але не мав сили заговорити.
Лише на третій день Остап прийшов до Марисі, тихо спитав:
Чи зможеш мені простити?
Це вже давно прошепотіла вона.
У ту мить ожили мрії про батька Христик уперше побачив свого тата, мов дивовижний примарний гостя, що заблукав у лабіринті їх снів.
