Виховувала мене моя бабуся. Я їй, звісно, вдячний, але зізнаюсь чесно: та любов була з підводними каменями.
Знаєте, мені ледь виповнилося пять, коли мій дорогоцінний татко вирішив, що роль сімянина то не для нього. Уклонився, попрощався й рвонув у нове життя з коханкою, молодшою за мою маму на кілька років. А жили ми на той час у татовій хрущовці на Позняках, тож після розлучення він одразу нас із мамою виставив за двері.
Переїхав жити до бабусі Олі, мами маминої. Тато мій був такий хазяїн, що знайшов мільйон способів, як уникати аліментів. Словом, залишилися ми на суху шиячку без грошей, без даху над головою, тільки бабусина однокімнатна квартира на Троєщині. Грошей катастрофічно не вистачало бабця жила на пенсію, мама нескінченно їздила на заробітки, а я зі школи біг додому мити посуд, готувати і робити все, щоб не зїсти останній шматок макаронів без розподілу.
Пізніше, підлітком, почав прогулювати школу й працював на ремонті квартир за сто гривень у день яка там вже освіта. Серце краялося за маму з бабусею, що ледве кінці з кінцями зводили. Вирішив навіть: покину навчання після восьмого класу та піду робити щось тверезо чоловіче. І от тут на горизонті зявилася сестра бабці бабуся Ніна. Запропонувала забрати мене до себе у Львів, допомогти з навчанням, прогодувати, словом, взуть у нормальні мешти. У своїх дітей вона не мала, тож була готова до прийомної місії. Мама й бабуся погодились.
Ось і оселився в бабусі Ніни. Мама з бабцею наїжджали, але я бачив світ кращий: нормальна пенсія, хата чиста, ходи у школу і не думай, як зварити борщ із пів морквини. Бабуся навчила мене крутити вареники, підшивати штани і навіть пекти солодкий пиріг з яблуками. Закінчив школу з медаллю і вступив до університету на юриста (всі ж у Львові юристами стають така вже доля міста Лева).
А бабця Ніна не втомлювалась казати: Щойно диплом отримаєш, квартиру свою на тебе перепишу, бо ти мені тепер рідний, як ніхто! І, здавалось, життя сяйливе. Але на третьому курсі я познайомився з Іванною.
Ой, матінко, яка ж вона була гарна і розумна! Кохання вибухнуло, як петарди на Тарасову ніч, і вирішив я треба одружуватися. Але та новина зовсім не сподобалась бабцей Ніні здійняла бучу, мовляв, Іванна в плахті та з косою, а насправді хоче лише моє житло й нічого більше.
І якщо я не попрощаюся з золотою ланкою, то бачити мені квартирки, як своїх пят гривень у магазині після інфляції. Звісно, розповів усе Іванні. Вона й каже: Як тобі та квартира так потрібна, давай розійдемося але знай: в бараку з тобою житиму й борщ варити навчу, аби лишень разом. Довго думати не став, зробив ставку на кохання. Бабця Ніна перестала мені дзвонити. Залишився без квартири, але з Іванною.
А нині у нас з Іванною десята річниця весілля. Двоє дітей ростуть, кохання наше міцніше, ніж закрутки минулорічні. Щоразу більше переконуюсь тоді зробив правильний вибір, хоч і без житлової лотереї.
