Знаєш, це така історія Стільки років жила звичним життям, а потім все закрутилось так, що й не повіриш. Мені стукнуло 55, і я, уяви собі, закохалась у чоловіка років на пятнадцять молодшого за мене. Ну хто, крім нас, українок, ще має таке серце, га? Але сталася така правда від якої світ на мить зупиняється.
Стою посеред своєї київської квартири, кімната чужа якась, валіза відкрита, речі розкидані. Я дивлюсь на розбиту чашку з написом Назавжди разом і не можу зрозуміти, як я опинилася у цій точці. Погладила старий диван: Прощавай, недільні ранки з кавою й суперечки про те, чи з калиною чи з маком пиріг пекти.
Спогади, як настирливі гості, ніяк не покидають голову. В спальні ще гірше порожнеча на другому боці ліжка тисне так, що дихати важко. Ну що ти, не лише ж це моя вина, бурмочу сама собі.
Поки пакувала речі, вже не знала, що шукаю щось важливе, що ще має сенс. Біля вікна стоїть мій ноутбук, наче маячок серед шторму. Вже добре, що хоч ти є, провела рукою по кришці.
В ньому була моя недописана книга, над якою працювала два роки. Недосконала, але МОЯ доказ, що я ще не зникла серед рутини.
І тут на телефоні виринає повідомлення від Лесі: Творча резиденція. Острів у Чорному морі. Новий старт. Вино! Я голосно сміюся: Ну звичайно, вино.
Леся завжди знала, як із розваленим настроєм зробити пропозицію, від якої не відмовишся.
Було страшно лишати все, але хіба не це мені потрібно? Заглянула на квиток Київ Одеса. В голові роїться: А якщо буде гірше? А якщо я не знайду спільної мови ні з ким? А якщо впаду у море, й мене скушають дельфіни? Але А якщо все ж таки сподобається?
Глибоко вдихнула і зачинила валізу: Ну все, рушаємо.
Але я не тікала. Я йшла вперед.
Острів теплий вітер, шум хвиль, дихаєш на повні груди, аж серце стишується. Але спокій тривав недовго. У тій творчій резиденції замість духовних пошуків веселий гармидер. Молоді люди розкидані по лежаках, із напоями у стаканах, у яких парасольки більші за апельсини.
Оце точно не монастир, бурмочу собі під ніс.
За басейном сміх такий гучний, що чайки здіймаються у небо. Дяка, Леся от тобі креатив.
Тільки хотіла утекти у затінок, як тут і сама Леся у панамі, яка вже ледве тримається, з бокалом вина. Ганна! кричить, ніби ми не переписувалися щодня. Ти тут!
Я вже шкодую, кажу, але не стримую усмішку.
Та годі тобі, хапає мене за руку, сядеш, відпочинеш, а зараз познайомлю з кимось цікавим!
Я, наче загублена дитина у першому класі, балансую між сланцями та рюкзаками. Підходимо до чоловіка, який, їй-бо, схожий на героя старих кінофільмів засмаглий, усміхнений, у лляній сорочці.
Ганна, це Андрій, каже Леся, аж очі блищать.
Приємно познайомитися, Ганно, каже він мяко, так, що в голові гуде море.
Навзаєм, намагаюсь не видати хвилювання.
Леся сяє, ніби це її весілля, і шепоче: Андрій теж письменник. Коли розповіла йому про твою книгу аж очі загорілись.
Я червонію: Так вона ще не готова
Це неважливо, мовить Андрій. Вже те, що ти працюєш над нею два роки це дуже круто! Хочу почути більше.
Леся швидко зникає: Поспілкуйтеся! А я ще принесy вина!
Я вже трохи сердилася на неї, але буквально за кілька хвилин то чи Андрій мав таку харизму, чи море так впливало але я погодилася пройтися.
Дай хвилину, дивувала себе своєю сміливістю.
Порпаюся у валізі, шукаю легку сукню. Якщо вже втягують у пригоди то хай це буде по-гарному.
Коли вийшла, Андрій вже чекав. Готова?
Я кивнула, хоч всередині все тремтіло.
Веди.
Він показав мені на острові такі місця, про які не напишуть у путівниках. Захований пляж під вербами, гойдалка на старій сосні, стежка на скелю з неймовірним видом на лиман.
У тебе талант, сміюся я.
До чого? сідає на пісок.
Змусити людину відчути, що вона не така вже й чужа тут
Він розсміявся ширше: Може ти і справді тут не чужа?
За вечір я сміялася більше, ніж за всі минулі місяці. Ми говорили про книжки й подорожі. Його підтримка була такою щирою, й коли він жартував, що колись повісить мій автограф на стіні мені ставало так тепло.
Та щось все ж таки турбувало наче мурахи під шкірою. Він здався ну, занадто ідеальним.
Наступного ранку прокинулась у натхненні, налита ідеями. Сьогодні день, шепочу, хапаю ноутбук, сідаю.
А тут Серце в грудях завмерло: папка з моєю книгою два роки роботи зникла.
Змагаюсь з ноутбуком, шукаю по всіх дисках, сподіваючись, що це просто глюк. Порожньо. Стоп, не панікуй, вчепилась у стіл. Може десь є копія Глибоко в серці знаю ні.
Вириваюся у коридор до Лесі і тут чую знайомі голоси за дверима. Зупиняюсь.
Треба лише знайти правильно видавця, лунає голос Андрія.
Я ціпенію. Через щілину бачу Лесю, схилену над столом, її голос солодкавий:
Її рукопис справжній скарб, шепоче. Якщо ми видадемо його під моїм імям вона й не дізнається
Все всередині скрутилося в клубок образи й злості.
Андрій той, кому я довірилась виявився теж у цій змові.
Я миттю повернулась у свою кімнату, хапаю валізу, набиваю речі. Це ж мав бути мій новий початок, шепочу крізь сльози, які навіть не даю собі витерти.
Коли залишала острів, сонце здавалося знущальним. Все, не озиралася.
Місяці потому в книгарні у Львові повно людей. Я тримаю в руках свою книжку, намагаюся втримати сльози. Дякую, що прийшли, кажу. Ця книга підсумок багатьох років і незвичайного шляху.
Аплодисменти теплі, але всередині боляче.
Коли все вже скінчилось, я втомлено сіла в куточку, і тут побачила маленьку записочку на столі: Ти ще винна мені автограф. Кавярня на розі, якщо матимеш час.
Почерк одразу впізнаю Андрій.
Стою, дивлюся на записку у душі буря: образа, цікавість, злість, і ще щось невловиме.
Зімяти записку чи піти? Глибоко вдихаю, одягаю пальто й рушаю в кавярню.
Він уже чекає. Сміливо залишати мені такі послання, кажу, сідаючи навпроти.
Ну або відчайдушно, усміхається він.
Не знав, чи ти справді прийдеш.
Я сама не була впевнена.
Ганно, мушу все пояснити. На тому острові Спочатку я не здогадувався про справжні наміри Лесі. Вона переконала мене, що це для твого блага А як зрозумів правду вкрав твій рукопис і відправив тобі копію.
Я мовчала.
Леся казала, що ти соромязлива, що не зможеш опублікувати книжку самостійно. Що ти недооцінюєш себе, і що треба злегка тебе підштовхнути. Я, дурень, повірив і хотів допомогти.
Підштовхнути? Та ти вкрав у мене роботу!
Я зрозумів усе запізно. Як тільки прозрів пішов проти Лесі.
Ти обрав мене?
Обрав тебе.
Тривала тиша. Я вже не відчула вибуху емоцій. Та моя книга видана і підписана моїм імям.
Знаєш, Леся тобі завжди заздрила ще з університету. А зараз вона зникла. Всіх друзів кинула, навіть зі мною перестала спілкуватися.
Ти вчинив правильно.
Можеш дати ще один шанс? питає.
Одне побачення, кажу, піднімаю палець. Не зіпсуй його.
Він усміхається: Домовились.
Вийшли з кавярні а я ловлю себе на думці: знову усміхаюся. Одне побачення стало другим, потім третім Я закохалася знову. Тепер уже не сама.
Те, що почалося з болю і зради, стало новою історією історією про прощення, довіру та кохання по-українськи.
