Мамо, що ти таке говориш? Як це тобі нема з ким поговорити? Я ж тобі двічі на день телефоную, з втомою промовила дочка.
Та де ж, Олесю, зовсім не це я мала на увазі, зітхнула ніби тінню Ніна Петрівна. Просто не залишилось у мене вже ні друзів, ні знайомих мого віку. Усіх, хто з мого часу…
Мамо, не кажи дурниць. У тебе ж є шкільна подруга Ірка. Та й взагалі, ти дуже сучасна, виглядаєш молодшою за свої літа. Мамо, ну чого ти така, сумно сказала Олеся.
Ти ж знаєш, у Ірки з астмою тяжко, їй по телефону важко говорити, зразу кашляти починає. А живе вона аж у Південному районі. Колись ми разом у трійці трималися, я тобі розповідала. А Марійки вже давно нема серед нас. Вчора Таня із сусідньої квартири заходила, я їй чай запропонувала, жінка толкова, часто мене навідує. Побігла, булки свої принесла для рідних пекла. Розповідала й про дітей, і про внуків. У неї вже й внуки, хоча молодша вона від мене на гарних пятнадцять літ. Але спогади у нас зовсім різні і про школу, і про дитинство.
А так хочеться поговорити зі своїми ровесниками, з тими, що відчувають світ так само, Ніна Петрівна відкривала душу дочці, але знала: вона її не зрозуміє. Надто молода ще. Її час досі під вікнами живе, кружляє по місту. Ще не тягне на спогади. Олеся дуже добра, турботлива, не в ній справа.
Мамо, я на вівторок квитки на вечір романсу взяла, ти ж давно хотіла піти! І досить журитися вдягни свою вишневу сукню, ти в ній зовсім красуня!
Та гаразд, Олесю, все добре, не знаю, що це на мене найшло. Добраніч, завтра передзвониш. Спи раніше лягай, а то ж зовсім не висипаєшся, перевела розмову на інше Ніна Петрівна.
Так, мамо, добраніч, відповіла Олеся, і звязок обірвався.
Ніна Петрівна задумливо дивилася в вікно, де мерехтіли вечірні вогні міського проспекту…
Десятий клас, весна. Стільки було мрій! Ще ніби вчора. Подрузі її, Ірині, подобався Сергій Маляренко однокласник. А Сергій сам її, Ніну, помічав, дзвонив навечір на стаціонарний телефон, запрошував гуляти. Але Ніна цінувала лише їхню дружбу не хотіла марно його сподівань.
Потім Сергій пішов до війська. Повернувся, одружився. Жив у старій Іриній хаті на Подолі. І телефон у нього був стаціонарний… номер… Ніна Петрівна набрала із пам’яті той давній номер. Довго було гудіння, аж ось у слухавці заворушилось і відповів тихий чоловічий голос:
Слухаю вас
Може, вже запізно? Навіщо я йому подзвонила? Може, й не памятає чи це взагалі не він!
Добрий вечір, голос Ніни Петрівни лунав злегка охрипло від хвилювання.
Знову шурхіт, і раптом знайоме, здивоване:
Ніно? Невже ти? Звісно ти, я твій голос ні за що не забуду. Як ти мене розшукала? Я тут випадково…
Сергійку, впізнав! на Ніну Петрівну нахлинули світлі спогади. Давно ніхто не називав її імям лише мама, бабуся, або Ніна Петрівна. Лише інколи Ірина.
А просто Ніна звучало по-весняному, легко, наче всі ті роки кудись зникли.
Ніно, як ти живеш? Яка втіха почути! слова ті зігріли душу. Думала, не впізнає, чи не захоче говорити…
А памятаєш десятий клас? Як ми з Віталіком Васютою катали вас з Іркою на човні по Дніпру? Він мозолі від весел стер, а потім приховував. А як морозиво на набережній їли! Музика грала… Сергіїв голос лунав мрійливо.
Памятаю, звісно памятаю, щасливо засміялася Ніна, а як класом у ліс на ночівлю ходили? Консерви не могли відкрити, а їсти кортіло!
Так, підхопив Сергій сміхом, а Вася таки відкрив, потім співали під гітару біля багаття. Після того і сам загорівся навчитись на гітарі грати.
І як, навчився? молоділа Ніна голосом від тих спогадів, Сергій, ніби оживляв їх молодість, вигортаючи одна за одною із памяті найдрібніші подробиці.
А ти зараз як? запитав Сергій і сам відразу продовжив: Та що питати! По голосу чую ти щаслива. Діти, внуки? Та ти ще й вірші писала завжди! Розчинитись у ночі, і воскреснути до ранку! Надихаюче!
Ти для інших наче сонце! Поруч з тобою й душа зігрівається. Як добре твоїм вдома така мама й бабуся справжній скарб.
Досить, Сергійку, захвалив ти мене. Моє вже минуло…
Він перебив:
Кинь ти, від тебе йде стільки тепла у мене аж слухавка розжарилась! Та я жартую, не вірю, що ти втратила смак до життя. Не схоже на тебе. Отже, твій час ще не минув. Живи і радій! Сонце світить для тебе!
І вітер жене для тебе хмари в небі!
І пташки співають для тебе!
Сергійку, ну ти все романтик! А в тебе як? Я все про себе, але тут у слухавці зашурхотіло й обірвалося.
Ніна Петрівна ще хвилину тримала слухавку, хотіла передзвонити, та зніяковіла пізно, незручно. Іншим разом.
Так добре побалакали, стільки згадали… Від несподіваного дзвінка Ніна Петрівна навіть здригнулася. Онучка.
Так, Даринко, привіт, не сплю. Що мама сказала? Ні, настрій чудовий. Ми з мамою на концерт підемо. Завтра зайдеш? Прекрасно, чекатиму. Па-па.
У вирі думок Ніна Петрівна лягла спати. В голові роїлись нові мрії й рядки для ще не написаних віршів…
Зранку вирішила навідати Ірину. Пару зупинок трамваєм ще не старенька ж, щоб по хатах сидіти.
Ірина зраділа:
Нарешті прийшла! Ах, ти абрикотиновий торт принесла, мій улюблений! Ну, розповідай, Іра закліпала, приклубивши до грудей рушничок. Але махнула рукою: Все добре, новий інгалятор, легше стало. Сідай до чаю. Ти, Ніно, якось помолодшала, зізнавайся!
Не знаю, що сталося мабуть, пята молодість. Уяви, вчора випадково подзвонила Сергію Маляренку. Памятаєш, твоя перша симпатія у десятому класі? Стільки всього згадав, що я й забула вже. Що ти мовчиш, Іринко? Що, знову важко?
Ірина зблідла, мовчки дивилася на Ніну. Потім прошепотіла:
Ніно, ти не знала? Сергія вже нема вже рік, як немає. Жив давно в іншому районі, з тієї квартири виїхав…
Та ти що! Як же так? А з ким я тоді говорила? Він же все наше юнацтво згадував… У мене ж був настрій ніякий, а після розмови відчула: життя триває, є ще сили, є радість…
Як таке може бути? Ніна не вірила. Я ж чути чула його голос, він так гарно казав: Сонце світить для тебе. І вітер хмари жене для тебе. І пташки для тебе співають…
Ірина похитала головою, сумніваючись у почутому, а потім несподівано мовила:
Ніно, не знаю, як і було, але, мабуть, таки він це був. Його слова, його душа. Сергій тебе любив… Може, прийшов підтримати з неба. Схоже, йому це вдалося я тебе такою живою давно не бачила.
Одного разу хтось покладе до купи твоє помяцане серденько, і ти згадаєш, Ніно… Ти просто щаслива.
