Знаєш, я ось нещодавно почув таку історію, й вона так мене зачепила, що просто словами не передати. Жила собі в Києві одна жінка, Марічка Корнійчук, і з чоловіком у неї все було зовсім погано ну ти знаєш, буває. Вони ледве спілкувалися, сварки, тиша суцільний холод у домі. І от якось у Марічки зупинилося серце. Вона опинилася на межі життя і смерті, і зненацька постає перед нею янгол та й каже їй: мовляв, за твої вчинки ще рано на той світ, Марічко. Бракує добрих справ. Я можу дати тобі ще трохи часу на землі, щоб ти встигла ще щось добре зробити.
Вона погодилася й повернулась додому до чоловіка свого, Івана. А він як завжди, мовчить, і навіть на неї не дивиться. Живуть під одним дахом, як чужі. Марічка думає собі: треба щось міняти. Лежить Іван на дивані мало не щозвечора, вона навіть обіди йому давно не готувала, все на собі закрила. От дивиться він гладить сорочку на роботу Вирішила зробити йому несподіванку.
Коли Іван пішов, Марічка навела лад випрала та випрасувала йому всі сорочки й светри, зварила його улюблений борщ, на стіл поставила свічки і квіти, навіть залишила записку на дивані:
“Мабуть, тобі буде зручніше спати в ліжку, яке колись було нашим. У тому ліжку народилися наші діти, там ми обіймались довгими ночами, ділили страхи і трималися одне за одного. Там і зараз усе ще живе наше почуття. Якщо зміг би пробачити мої помилки приходь туди.
Твоя Марічка”
І коли вона вже дописала: “Якщо зможеш пробачити всі мої помилки” замислилася: “Що я, смішна? Я повинна перепрошувати його? Він же той, хто щодня повертався додому злий, як тільки його звільнили із заводу під час кризи. Я мала крутитися з нашими скромними гривнями, ще й терпіти його сварки, крики навіть коли діти хотіли побавитись, він усіх зупиняв. Завівся з випивкою, годинами сидів задуманий у кріслі. А я все це терпіла, тягнула на собі побут. І тепер я маю вибачатись?”
Розгнівалась, розірвала записку. І тут знову почула голос янгола: “Залишилось не так багато добрих справ і заслужиш собі рай. А інакше не зможеш потрапити туди.” І зупинилась: “А воно мені треба?”. Але потім все ж сіла і написала листа знову і цього разу сердечніше:
“Тоді, Іванку, я нічого не розуміла. Я не бачила твого страху, коли тебе скоротили після стількох років стабільності. Мабуть, тобі було страшно й боляче. Я памятаю, як ти мріяв, що ми робитимемо на пенсії. Могла підтримати тебе замість того, щоб змушувати ганяти в нічні зміни на таксі, яке ти не любив.
Памятаю ніч, як я, сердита, порвала всі твої любовні листи й спалила ті полотна, які ти писав ночами. Злилася через те, що ти сидиш у кімнаті, витрачаєш кошти на фарби чи вірші для мене. Могла допомогти тобі продати ті картини вони ж були і справді гарні. Але я теж боялась. Безпечно почувалась тільки тоді, коли ти мав роботу. Не бачила твого болю.
Вибач мені, любий мій. Обіцяю, відсьогодні буде все по-іншому. Я ще тебе кохаю.”
Твоя Марічка
І, знаєш, коли Іван повернувся, тільки відчинив двері і вже зрозумів, що щось змінилося. У хаті пахло варениками, горіли свічки, лунала його улюблена українська пісня, і записка чекала на дивані. Коли Марічка вийшла з кухні з тарілкою в руках бачить, а він плаче, як мала дитина. Вона поставила їжу, обійняла його. Вони взагалі нічого не сказали просто разом ридали. Іван підняв Марічку на руки і поніс у ліжко. Вперше за стільки часу вони знову були разом, як у молодості.
Після того разом повечеряли, сміялись, згадуючи кумедні історії з життя дітей. Пізніше, коли Марічка вимивала посуд, глянула у вікно а в садку ніби стоїть той самий янгол. Вибігла до нього, заплакана:
Янголе, дай ще трохи часу, прошу! Я хочу допомогти Іванові повернутися до малювання, хочу відбудувати те, що зруйнувала. Обіцяю невдовзі він буде щасливий. Тоді піду з тобою
А янгол каже їй: “Я й не мушу тебе більше забирати. Ти вже в раю. Ти його заслужила. Лише памятай про пекло, у якому жила й про те, що рай набагато ближчий, ніж здається”.
І тут Іван гукає з хати:
Марічко, вже холодно, ходи, лягай спати. Завтра буде новий день.
І Марічка подумала: “Так дякувати Богові, завтра справді буде новий день”.
І ось надумай: скільки з нас нарікають на те, чого бракує, замість подумати, скільки ми самі даємо? Скільки раз ми самі стаємо джерелом болю для інших, навіть не помічаючи? Ми чекаємо на щось велике, дорікаючи іншому, не бачачи власних помилок і таланту щось змінити. Чи достатньо ми ділимося теплом? Чи допомагаємо близьким бачити світлі дні?
Давай відчувати любов, бо тоді вона повертається сторицею. І навіть якщо здається, що сил нема саме добрими справами ми для себе будуємо той самий рай тут, у своєму домі, серед рідних. Хіба це не варте усіх грошей світу чи навіть гривень?
