Проданий друг. Оповідь діда
І він мене зрозумів!
То було не весело, вже тоді я збагнув, яка це була дурна витівка.
Я продав його. Він думав, що це гра, а потім збагнув я його насправді продав.
Часи завжди були різні для кожного. Когось не надто радують закордонні курорти, а дехто тішиться шматком чорного хліба з ковбасою.
Так і ми жили по-всякому, бувало різне.
Малий я тоді був. Дядько мій, дядько Остап, мамин брат, подарував мені цуцика вівчарку, і я був на сьомому небі від щастя. Щеня так до мене привелось, розумів мене з півслова, поглядом все питав і лише чекав, коли я дам йому знак.
Лягай, мовчки, а тоді впевнено казав я, і він слухняно падав на підлогу, уважно дивлячись мені у вічі. Здавалося, він готовий за мене у вогонь піти.
Служи! гукнув я, і щеня хутко підводився на свої пухкенькі лапки, затамувавши подих, і чекав винагороди, смаколика.
Що ж, не було чим потішити його самі мало не голодували.
Такі то були часи.
Дядько Остап, що приніс мені щеня, якось сказав:
Та не переймайся, хлопче, поглянь який він відданий, справжній товариш. А ти його продай, а потім поклич він і втече, повернеться до тебе. Хто ж тут побачить? Будуть гроші, йому гостинчика купиш, і собі, й мамі. Слухай дядька, я ж недаремно кажу.
Ідея мені сподобалась. Не замислився тоді, що це якось не по-людськи дорослий ж бо порадив, та й пожартувати можна, а ще щось купити на гостинець.
Нашепотів я Ладі так її звали у пухнасте вушко, що віддам її, а потім покличу, і хай тікає від чужих.
І вона мене зрозуміла!
Кілька разів гавкнула мовляв, добре, так і зробимо.
Наступного дня я надів на Ладу нашийник і повів її до вокзалу. Там усі торгували: квітами, огірками, яблуками.
Ось з електрички зявилася юрба, почали купувати, торгуватись.
Я трохи відійшов уперед, Ладу підтягнув. Але ніхто не підходив.
Уже майже всі розійшлися, аж тут зявився чоловік із суворим обличчям:
Ти тут чого, хлопче? Когось зустрічаєш, чи, може, песика продаєш? Дивись, який гарний щеняка, куплю давай сюди його, і засунув мені в долоню купу гривень.
Я передав йому поводок, Лада закрутила головою, радо чхнула.
Йди, Ладо, іди, дівчинко, тихо прошепотів я, я скоро покличу тебе, йди. Вона подалась з чоловіком, а я, ховаючись, простежив, куди завів він мою подругу.
Увечері додому я приніс чорного хліба, трохи ковбаси й карамелі. Мама суворо спросила:
Не вкрав десь, синку?
Та ні, мамо, речі на вокзалі поніс дали трохи.
Молодець, поїж та й спати гайда, втомилася я.
Навіть про Ладу не питала їй, здається, й байдуже було.
Дядько Остап зайшов вранці, я вже збирався до школи, хоча сам хотів бігти до Лади кликати її.
Ну що, хмикнув він, продав друга? І по голові мене ляснув. Я відскочив та й не відповів.
І так ночі не спав, і хліб із ковбасою не їв не лізло в горло.
Не було мені весело я розумів, що придумав дурість.
Дарма мама не любила дядька Остапа.
Недобрий він, ти його не слухай, казала вона мені.
Я схопив портфель і вибіг.
До того будинку десь три квартали. Пробіг сам не зчувся.
Лада сиділа за високим парканом, привязана грубою мотузкою.
Я кликав її, а вона сумно дивилась у мій бік, поклала голову на лапки, хвостом водила, хотіла гавкати голос у неї зірвався.
Я продав її. Вона думала, що це тільки гра, а потім зрозуміла я таки продав її.
Тут господар вийшов, суворо шикнув на Ладу, вона піджала хвіст я зрозумів, що порятунку немає.
Увечері на вокзалі я носив речі. Платили копійки, та я таки назбирав потрібну суму. Було лячно, та я підійшов до хвіртки і тихенько постукав. Відкрив незнайомий чоловік:
Та чого ти тут, хлопче?
Дядьку, я передумав, он гроші, протягнув йому купюри, які він дав вранці за Ладу. Чоловік подивився на мене з-під брів, мовчки взяв гроші й відвязав Ладу:
Бери, хлопче. Вона скучає, не буде з неї сторожа, а ти гляди може, й не пробачить вона тобі.
Лада сумно подивилась гра обернулася для нас справжнім випробуванням.
Але вона підійшла, лизнула мене в долоню і ткнулась носом мені в живіт.
Минуло з тих пір багато літ, але я добре запамятав навіть для сміху, навіть у бідності, друга не продають.
Мама раділа:
Вчора втомилась, а потім думаю а пес наш де? Привикла вже я до неї, наша вона Лада!
А дядько Остап з того часу рідко до нас навідувався, бо його жарти нам більше не були до вподоби.
