Чого ти ще вигадала? Який дім для літніх? О ні, я з власної хати нікуди не поїду! батько Олени Михайлівни жбурнув у дочку кухлем, намагаючись влучити в голову. Я вчасно ухилився, звиклий до таких сцен.
Так далі вже не могло тривати. Рано чи пізно він таки зробить щось гірше, а я вже не знатиму, як реагувати і що чекати. Оформляючи всі документи для поселення батька в геріатричному пансіонаті, я не відчував у серці нічого, окрім сорому та докорів сумління. Попри те, що все це значно більше, ніж він робив колись для нас із мамою.
Сідаючи у машину, тато волав, пручався й сипав прокльонами на всіх, хто мав стосунок до його переїзду.
Я стояв біля вікна та дивився вслід авто, що везло старого з подвіря. Мене накрила хвиля спогадів. Колись, у дитинстві, я вже переживав подібне. Тільки тоді мені було десять, і я навіть не уявляв, що на мене чекає.
Олена народилася єдиною дитиною у сімї. Мама моя не наважилася народжувати вдруге, бо чоловік був домашнім деспотом, для якого щастя родини існувало лише як фон для показухи.
Батько, Іван Максимович, мав понад сорок, коли у них народилася донька. Шлюб для нього лише сходинка до стабільної посади у виконкомі. Любов чи бажання мати дітей його не цікавили, він любив лише себе. Розуміючи, що для карєри потрібна сімя, пригледів собі дружину молоду студентку училища, Марію з робочої династії заводу «Азовмаш». Для родини Марії таке родичання було неабиякою подією, але чи питали її, чи хоче вона такого щастя? Вишукане українське весілля відбулося без батьків нареченої жити скромно у нашому місті, певно, було негідно для красуні Марічки.
Молода жінка переїхала до чоловіка, де її одразу взяв під опіку хатній «інструктор». Марію навчали не тільки етикету, а й мистецтва мовчати і не бачити того, чого бачити не велено.
То як твій день? буркнув батько, повернувшись з роботи та усівшись у старе мяке крісло.
Все добре. Освоюю столовий етикет, почала займатися французькою, відповідала мама ледь не пошепки; ще замолоду зрозуміла краще особливо не проявляти ініціативу.
І більше нічого? А хатою хто займався?
Я. З куховаркою меню склали, закупи теж самотужки, ще й посвітлила в хаті.
Так, ну гаразд Дивись мені, шоб руки були чисті, а вигляд як у пані. Не ходи колгоспницею! Будеш слухатись може, дам тобі особистого водія й служницю. Але поки зарано.
Але як Марія не старалася, спокійних днів було мало. Вечорами батько приходив з роботи злий, втомлений, і зриватися міг тільки на дружині. Прислуга ж могла піти чи ще десь розповісти про все. Мама ж була замкненою у власній клітці, нема кому поскаржитись і нема куди відійти.
Вперше він підняв руку на маму через місяць після весілля не за щось, а просто «засвідчити, хто в хаті хазяїн».
З часом рукоприкладство перетворилося на регулярну традицію. Бив так, щоб не було слідів, щоб у жіночки не псувалася хода, й під одягом усе ховав до візитів гостей. Друзі ж чоловіка лише нахвалювали його: «От, як тобі пощастило з молодою дружиною!»
Іване, ну що ж у тебе така гарна жінка ще не вагітна? Може, вам з лікарями треба порадитися? здивовано промовили якось друзі весело за обідом.
Не планували ще. Дружина навчається, коротко кинув батько.
Вчиться? А для чого? Їй у житті треба лише дім, діти та чоловіка балувати. Хай кидає ту науку, нехай фахівці її оглянуть
Почалося нове коло перевірки, лікарні, аналізи. Навіть руки не міг піднімати, щоб медики нічого не запідозрили.
Минуло ще кілька місяців, врешті один лікар натякнув: «Пане Іване, треба і вам перевіритись». Той ледве не вибухнув від люті, але пройшов комісію. Вердикт: шансів мало, сподіватись треба лише на диво.
Відчуваючи тиск суспільства навколо, батько шукав розваг на стороні. Так минуло ще, здається, аж три роки, доки Марія таки завагітніла. Доньку назвали Оленою татова копія. Тільки батькові до доньки було байдуже. Вихованням займалась мама з нянею, а батько міг місяцями не дивитись у її бік.
З віком він ставав ще різкішим, і першого разу вдарив Олену, коли їй було пять. Вона просила купити іграшку, а він щойно повернувся з наради і був у гніві. У відповідь на наполягання тягнув Олену через пів кімнати і кинув головою в стіну. Вона навіть не заплакала.
З того часу дівчинка зрозуміла: краще не потрапляти на очі батьку. Але Івану вже й цього було мало ображав дочку привселюдно, міг обізвати чи дати ляпаса навіть при гостях. Докорів совісті не мав.
Іване Максимовичу, кажуть, ваша донька відмінно грає на бандурі! Чи могла б вона щось зіграти гостям?
Бандуристка? Та вона ще й не навчилась, я б, може, й пожалів ваші вуха, але так і бути! Олено! Принеси ту свою іграшку й грай!
Олена, почервоніла з сорому, тягнула інструмент і грала. Відтоді страх перед сценою вона пронесла через все життя. Жодного разу більше після школи не торкнулась бандури.
Того часу я запитував себе: невже у всіх так? Чому мені так не пощастило з батьком? Мама теж не була прикладом щасливого життя чи материнства. Вона не змогла полюбити дитину від чоловіка, котрого ніколи не обирала.
У 13 років мама загинула офіційна версія: ДТП. Що там сталося насправді ніхто не дізнався. Після того Олена замкнулася у собі ще більше.
Після школи вона вступила на спеціальність на вимогу батька. Це було вже останнє його волевиявлення в її житті. Справи в нього на службі пішли вниз, і поступово він позбувся всього набутого: впливу, грошей, майна. Більшість заощаджень пішла на хабарі, щоб уникнути суду. На щастя, він уникнув вязниці і оселився на дачі під Києвом.
Олена більше до нього не їздила: прощення не було, спілкування теж. Залишившись сам, чоловік швидко втратив психічну рівновагу. Сусіди все частіше телефонували і скаржилися на його поведінку. Моїм обовязком було прийняти рішення забрати батька до себе.
Зявилась нова проблема: батько отримав чергову «жертву» для виливу злості. Кожного дня скандали, образи, розкидані речі. Щоб обмежити проблеми, я вселив його в окрему закриту кімнату, та коли це не допомогло, і деменція дала про себе знати, довелось прийняти останнє рішення оформити його у дім для літніх.
Я так і не створив власної родини. З побитою самооцінкою, закритий і напружений, я уникав людей навіть колег. Проте коли настав час приймати рішення щодо батька, відчував глибокий сором.
Лишати його вдома було небезпечно для мого життя діагноз встановив: втрата контролю над собою. Та злість і ненависть до мене палали навіть тоді, коли він вже не впізнавав мене.
Я обійшов усі заклади Києва, вибрав найкращий, хоч і дорогий понад 12000 гривень щомісяця. Майже вся заробітна плата йшла туди, довелось брати підробітки.
Кілька днів після відїзду батька я був як не свій. Пригадував, як колись давно мама намагалася втекти від нього разом зі мною, але нас повернули, і незабаром її не стало.
Навіть із цим, навідуючи батька, я постійно відчував сором і співчуття. Схоже, це й були ті єдині емоції, яким мене вчили в родині.
Поруч із цим гнітом, я почав втрачати здоровя.
Зрештою, я зрозумів: минулого не зміниш, але можна вибрати інакший шлях для себе. Не обовязково нести з собою тягар чужої жорстокості. Моє майбутнє в моїх руках, навіть коли вчорашнє життя досі важко тягне за собою.
