Це не твій дім
Оксанка з тугою ще раз обвела поглядом рідну хату, в якій виросла з дитинства. Їй ледве виповнилося вісімнадцять, а вже встигла зневіритися в житті. Чому доля до неї така нещадна? Бабуся померла, вступити у вуз не вдалося через дівчину, що сиділа поруч на ЗНО. Та усе списала, а потім першою здала роботу й прошепотіла щось екзаменаторці. Вчителька насупилась, підійшла до Оксани, зажадала показати відповіді, а тоді сказала, що Оксана видалена з іспиту за списування. Пояснити нічого не вдалося. Згодом виявилось: та дівчина донька місцевого бізнесменa. Спробуй посперечайся з такими!
Після всіх падінь у її житті з’явилася мама з двома рідними братами й новим чоловіком. Де вона лише була всі ці роки? Оксанку виростила бабуся, мама ж була з нею до чотирьох років, та й то ті спогади не найкращі. Коли тато був на роботі, мати залишала Оксанку саму й ішла кудись гуляти. У шлюбі все шукала «вартих чоловіків», і не приховувала цього ні в той період, ні пізніше, коли батька Оксани раптово не стало.
Вдівши, Тамара не довго сумувала. Зібрала речі, залишила малу доньку під порогом бабусиної хати, а квартиру, що залишилася від чоловіка, продала та зникла в невідомому напрямку. Дарма бабуся Рая кликала до її совісті.
Тамара час від часу зявлялася, але онука їй і даром не була потрібна. Якось, Оксані було дванадцять, вона приїхала з сімирічним Святославом і вимагала, аби мати переписала дім на неї.
Ні, Томо! Не дочекаєшся! стояла на своєму мати.
Все одно після твоєї смерті він мій буде! цинічно відрубала Тамара, кинула сердитим поглядом на доньку, яка спостерігала з іншої кімнати, схопила Святослава й гримнула дверима.
Чому ви, коли мама приїздить, завжди сваритеся? запитала тоді Оксанка у бабусі.
Бо твоя мати яра себе-люба! Погано я її виховала! Може, і поротись мала більше, уїдливо відказала Раїса Петрівна.
Бабуся застудилася зненацька. Все життя не скаржилась на здоров’я. А тут, одного дня, Оксана повертається зі школи а бабуся, завжди метушлива, тиха та бліда, сидить у кріслі на балконі.
Щось трапилося? насторожено запитала Оксана.
Оксаночко, щось мені недобре Викупи швидку, спокійно сказала бабуся.
Далі лікарня, крапельниці і смерть. Раїса Петрівна останні дні провела в реанімації, навідуватись не дозволяли. Оксана, зневірена, зателефонувала мамі. Та не хотіла навіть їхати, але почувши про реанімацію, подалася. Правда, встигла тільки на похорон. На третій день по них мама сунула Оксанці в обличчя заповіт:
Житло тепер моє і моїх синів! Ось-ось приїде Олег. Я знаю, що ви не ладнаєте. То поки поживеш в тітки Галі, гаразд?
В голосі матері не продзвенів ні грам скорботи. Здавалося, вона навіть раділа, що Раїса Петрівна нарешті відійшла тепер вона спадкоємиця!
Оксана, обпалена горем, не противилася. У заповіті все написано чітко. Довелося пожити у тітки Галі татусевої сестри. Та, правда, була легковажна і постійно влаштовувала якісь гулянки, а Оксана не могла на це спокійно дивитись. Декому з тих гостей навіть почала приваблюватися сама дівчина від чого Оксана остовпіла.
Розповіла за все хлопцю Паші, а його реакція її здивувала й потішила:
Ще не вистачало, щоб якісь старі мужики на тебе витріщалися чи руки тягли! обурився він і впевнено сказав: Я нині поговорю з батьком. У нас є однокімнатна на околиці міста. Він обіцяв дати мені її, якщо вступлю в універ. Я своє слово виконав тепер його черга.
А я тут до чого?.. розгублено спитала Оксана.
Як до чого? Ми житимемо там разом!
А твоя мама таке дозволить?
А у неї вибору нема! Рахуй, я тобі офіційну пропозицію роблю: йдеш за мене, будеш жити зі мною?
Оксана аж розплакалася від щастя:
Так звісно!
Дізнавшись про заручини, тітка пораділа, а от мати майже скреготіла зубами:
Ти заміж зібралася? І куди прешся без освіти? Думаєш, так добре влаштуватися вирішила? Грошей не дам! І дім цей мій! Ти нічого не отримаєш!
Такі слова поранили Оксану до глибини душі. Павло ледве розчув суть у її схлипуваннях, притяг невістку до себе, де його рідні почали її заспокоювати.
Андрій Семенович уважно вислухав усе, що накопичилось у душі дівчини, і від чого за декілька місяців у неї волосся посивіло б, якби не молодість.
Бідна моя дитино, що ж це за жінка така! схопилася за голову мати Павла.
Мене от цікавить, задумався Андрій Семенович, чого вона так трясеться за хату, коли є заповіт та весь час тобі цим махає?
Не знаю схлипнула Оксана. Вона завжди через дім з бабусею сварилася. То просила продати гроші їй йшли, то щоб хату на неї переписали. Бабця не здавалась: «Якщо так, ми з тобою на вулиці лишимося!»
Дуже дивно це А до нотаріуса ти після смерті бабусі ходила?
Ні, навіщо? здивувалась Оксана.
Щоб спадкові права підтвердити.
Та ж спадкоємиця мама. Я лише внучка. Та й заповіт у мами є, я бачила.
Все трохи інакше, відказав Андрій Семенович. Після вихідних разом підемо до нотаріуса. А зараз відпочинь!
За пару днів Оксана знову зустрілася з матірю. Та принесла якісь папери й хотіла, щоб донька їх підписала, та втрутився Павло:
Вона нічого не підписуватиме!
Ти хто тут взагалі? Вона повнолітня, сама все вирішить! обурилась Тамара.
Я її майбутній чоловік і впевнений, це їй може нашкодити. Вибачте, але жодного підпису зараз не буде.
Тамара влаштувала скандал, та з почуттям гіркоти змушена була піти. Андрій Семенович лише ще більше переконався у своїх підозрах.
Через кілька днів, як обіцяли, повели Оксану до нотаріуса:
Слухай уважно, але при підписанні все читай! підказав Андрій Семенович.
Нотаріус спрацював чесно. Прийняв заяву від Оксани, і вже через добу їм повідомили: на неї відкрито спадкову справу. Виявилося, що у Раїси Петрівни був рахунок у банку на кількадесят тисяч гривень для Оксаниного навчання, про який дівчина не чула.
А щодо житла? уточнив Андрій Семенович.
Будинок давно на дівчину записано за дарчим. Інших документів нема.
Як це дарча? здивувалася Оксана.
Ваша бабуся кілька років тому оформила дарчу саме на Вас. Тепер Вам повних 18, тож дім ваш.
А як же заповіт?
Заповіт писали сім років тому, але потім анулювали. Мама, певно, не знала. Офіційно дім ваш і жити тут маєте право тільки ви.
Усі підозри Андрія Семеновича підтвердились.
Тепер що робити? розгубилася Оксана, вже виходячи з контори.
Сповістити маму, що дім твій, і вона мусить зїхати!
Та вона не погодиться! Вже й мої речі виставила!
Є поліція!
Почувши від дочки про дарчу, Тамара озвіріла:
Ах ти підступна! Гнати матір вирішила? Сама забирайся! Я не вірю у ці байки! Це все твій Павло з батьком вчинили! Я маю документ, за яким дім мій! Заповіт є, там я спадкоємиця!
Саме так! То забирайтеся, інакше зараз ноги покручу, щоб сюди не поверталися! додав Олег, який весь цей час пильно слідкував за сваркою. Але Андрій Семенович спокійно попередив:
За погрози й хуліганство можу викликати поліцію!
Ти хто такий, щоб мене вчити? Хата продається! Ось-ось покупці приїдуть!
Та замість покупців прибула поліція. Розібравшись, наказали покинути дім, інакше кримінал. Тамара з чоловіком і синами лютували, але нічого зробити не могли. Оксана, нарешті, повернулася додому. Павло переселився до неї, бо хвилювався і не дарма. Тамара з Олегом ще довго не лишали Оксану в спокої. Дізнавшись про бабусин рахунок, Тамара теж на нього претендувала частину грошей таки віджала, але от дім не дістала, що б не вигадувала. Мама заспокоїлась тільки після купи консультацій з юристами. Нарешті зібрала речі та переїхала геть зі своєю сімєю. Оксана досі з нею не спілкується.
З Павлом одружилися, наступного літа Оксана вступила на улюблену спеціальність до університету, а на третьому курсі вже народила сина. Вдячна чоловіку та його родині за підтримку в найважчі моменти, вона жила щасливо.
Автор: Одетта
—
—
Загадка
Хатина була стара, але доглянута. Довго пустою простояти не встигла, не застаріла й не почала розвалюватись. «І слава Богу, подумала Марічка. Чоловіка у мене наразі нема й навряд чи вже буде. Я ж не з тих запеклих наших українок, що й цвях забють, і коня зупинять на подвірї, і в пожежу першими кинуться!»
Вона піднялась на ґаночок, дістала з торби ключ і відкрила масивний амбарний замок.
***
Чомусь саме Марічці цю хатинку заповіла баба Любка. Старенька була трохи далекою ріднею, і майже незнайома. Дивно, але чого тільки не нагадаєш на старості літ. Бабі Любі, за підрахунками Марічки, було, мабуть, років сто. Марічка їй чи внучата племінниця, чи троюрідна онука коротше, для сімейних справ куховарка й швачка.
У гостях у баби Любки дівчина бувала ще в юності. Вже тоді бабуся була дуже в літах. Жити любила сама. Родичів не напрягала й допомоги не просила. А от нещодавно взяла й померла.
Коли Марічці подзвонили й повідомили, що в селі Загадка бабуся померла, вона і згадати не змогла, що це була саме баба Люба. Навіть уявити не могла, що бабуся залишила їй свою хату й дванадцять соток городу.
Подарунок тобі на пенсію! пожартував тоді Маріччин чоловік Михайло.
Тьху ти, до пенсії ще «як до Києва рачки». Мені ж лише пятдесят чотири. Поки доросту до шістдесяти, її ж можуть перенести! Отже, просто подарунок. Тільки за що така честь? Я ж і не знала, що ще жива була баба Люба. Думала, вже давно відійшла. Але що вже тут відмовлятись, дали користуймося!
Або згодом продамо! потираючи руки, вставив Михайло.
***
Добре, що не продали. Минуло кілька місяців після того, як Марічка стала гордою власницею ділянки і тут її чекав ще один «сюрприз», набагато гірший за спадок. Зясувалось, що її любий Михайло зраджував. Оце так справи і на старість «гулькнула» пригода!
