Повертаюсь я додому значно раніше запланованого, вся з маршрутки зі своїми торбами, а тут дзвоню Іванові:
Ти на зупинці? голос у нього аж нервовий. Ти прямо зараз тут? А чого ж не попередила? Ми ж домовлялись, що я тебе зустріну у четвер!
Хотіла сюрприз зробити, хмурюся я. Вань, ти що, не радий? Я втомилась, як віл. Виходь, допоможи!
Почекай! вирвався у нього крик. Не йди сюди. Ну, в сенсі, іди, але… Дашо, слухай, у нас вдома порожньо, як у погребі після зими. Я все доїв ще вчора. Давай так: зайди в наш цілодобовий магазин на розі, купи м’яса, доброго яловичого.
Я, поки тягну ці баули, думаю, боже, які мені ще магазини, коли спина вже не моя. За останні місяці ця біль в спині вже точно стала мені рідною супутницею.
Аккуратно опускаю сумки на розбитий асфальт зупинки біля нашого багатоповерхівки. Видихаю, долонею тримаю живіт малюк, певно, теж вже невдоволений. Шостий місяць не жарт. Три дні раніше до чоловіка повертаюсь з-під Лубен, з гостинцями від мами й тата а вага сумок як три корови.
Останні сто кілометрів у маршрутці я вже ганяла поглядом кожен стовп додому ж як хотілося! Іван, мабуть, і гадки не мав, що я вже зовсім поряд, хвилин за десять від підїзду.
Дотяглась до підїзду і зрозуміла: ні, сама не донесу. Спина болить хоч плач.
Дзвоню йому знову:
Ванечку, привіт, шепочу в трубку, мало не плачу. Це я, приїхала! Стою перед нашим домом. Вийди, будь ласка, зустріч.
Сумки то просто смерть, мама напакувала всього, що могла.
В трубці тиша, аж дивно.
Ти справді на зупинці? знову той самий неспокійний голос. Чого ти не попередила? Ми ж у четвер домовлялись!
Кажу ж тобі: сюрприз. Ти що, зовсім не радий? Я виснажена, як щойно з поля. Виходь вже!
Почекай! Не йди зараз. Точніше, йди, але У нас вдома, як кажу, порожньо. Я вчора все доїв. Маєш час зайди в супермаркет на розі, купи хорошого яловичого мяса. Я сьогодні ж не їздив на роботу, взяв відгул хотів тобі зранку обід справжній приготувати, нормально зустріти.
Яке мясо, Іване? Ти мене чуєш? Я вагітна шостий місяць, дві сумки величезні, ледве стою! У мене спина відвалюється. Яке м’ясо? У нас картопля є, яйця теж є. Вийди мене зустрічати я їсти хочу й спати!
Ти не розумієш… починає бубоніти він ще швидше. Я хотів, щоб для тебе все було ідеально. Магазин близько зайди, візьми мяса, та картоплі свіжої, наша вже зовсім зівяла. Може хтось допоможе донести?.. Ну, будь ласка. Я ж для нас стараюсь. Я тут все підготую.
Дивлюсь на свої червоні руки, пальці вже порізані ручками сумок. Всередині пече обурення.
Ти нормально подумав, Ваню? голос мій вже тремтить. Ти серйозно уявляєш, щоб вагітна дружина з чотирма сумками ще бігала по магазинах, бо тобі захотілось обід приготувати? Сам не можеш зійти й мене зустріти?
Я вже почав тут прибирати! Якщо зараз піду не встигну. Дашуню, ради мене Я тебе так чекав. Яловичини купи, грамів з вісімсот, і картоплі маленький пакет.
І тут дзвінок різко обірвався. Стою, дивлюсь на екран, не знаю чи сміятись, чи плакати, поки телефон не гасне.
Замість обіймів бігати у мясний відділ. Думаю, може він і справді щось підготував Чи перебільшую?
Вдихнула, взяла торби і, шкутильгаючи, поволоклась у магазин.
***
Штовхаю візок між рядами, вітаючись поглядом із втомленою касиркою. Яловичина важка, пакет з картоплею взагалі як гиря. Коли вийшла з магазину, в мене ні рук, ні ніг самі гачки лишились.
Знову дзвонить Іван:
Ти вже купила? весело питає.
Купила, стискаю зуби. Я вже під підїздом, відкривай.
Зачекай! Не піднімайся! Побудь на лавці десять хвилин.
Ти знущаєшся? вже кричу, забувши на людей. Я зараз тут від злості народжу, мені вже все набрякло!
Сюрприз ще не готовий! не здається він. Зайдеш все пропаде! Сідай, подихай свіже повітря.
Пять хвилин, Дашо, чесно, я поспішаю!
Опускаюсь на лавку біля підїзду, торби з гуркотом падають поруч. Довелося кілька разів подумки вкинути ту яловичину у вікно нашого третього поверху.
Минуло десять хвилин. Двадцять. Сиджу, обійнявши живіт, всередині все кипить. Думала, може Іван щось неймовірне готує море тюльпанів, вечеря при свічках Або скрипаль в куточку. Але ж нічого такого не варто, щоб моя вагітна душа мерзла після безсонної ночі.
На тридцять пятій хвилині скрипить нарешті підїзд.
Вибігає Іван вид у нього скажений: футболка навиворіт, піт по лобі, волосся стирчить.
О, ти тут! дивно посміхнувся, хапає сумки. Чого ти така зла? Дивись, яка погода! А, та ти ж ледь ходиш, ходім швидше!
Ти чого такий мокрий і звідки цей запах відбілювача? підозріло питаю, ледве піднімаюсь.
Побачиш, захлинається від нетерпіння, заскакує у ліфт.
Піднялись. Іван з розмахом відкриває двері і чекає реакції.
Заходжу а квартира чиста, хоч і якась неприродно порожня. Речі зникли, килим геть новий, ще мокрий, на полицях ані пилинки, статуетки тісняться в кутку.
Ну? сяє він. Як тобі? Сюрприз!
Я розвертаюсь:
І це все? ледь чутно.
Та ти що, оце «все»? мало не сідає з образи. Три години прибирав! І під диваном мив, і унітаз як новий блищить. Хотів, щоб ти зразу в чисту квартиру зайшла, нічого не робила. Бігав тут, поки ти в магазині була.
До горла підступає клубок.
Ти через це змусив мене бігати по магазинах, вагітну, ще й сумки тягнути? Не зустрів мене, бо підмітав підлогу?
Ну так! Я ж хотів як краще. Ти постійно кажеш, що я нічого вдома не роблю. От я й кинувся довести! А ти зараз замість «дякую» стоїш, як на похороні.
Ти взагалі розумієш, що коїш?! не витримую, голос стає істеричний. Мені було байдуже на ту підлогу! Мені потрібно було, щоб ти мене пригорнув і додому провів, а не з шваброю носився!
Ваня аж почервонів і кинув ганчірку у раковину.
Пішло-поїхало, гримнув він. Тобі все не так. З пятої ранку на колінах сурприз робив, а вона з порога кричить! Бачила, яка чистота? На весілля такої не було!
Та нащо мені ця чистота, якщо ціною того я мучуся на лавці та тягну важкі пакети? ображено задихаюсь. Я замерзла, ноги болять, ти змусив мене ще й купувати мясо, коли я ледве стою! Це не сюрприз, це якесь знущання!
Знущання? бігає по кухні, розкидаючи руками. Інша б зраділа чоловік прибрав! А ти Тільки про себе й думаєш! «Ой, живіт болить, ой, спина». А я ночами не сплю, думаю, як потішити.
Я вже не можу, закриваю обличчя руками.
Ти навіть не розумієш… вже схлипую. Ти проміняв моє здоровя на чистий плінтус.
При чому тут той плінтус! зрився, лупає по столу кулаком. Це ти сюрприз зірвала, приперлася раніше! Приїхала б у четвер все б устиг, все було б супер! А так ще й винуватим робиш! Ти невдячна, Даша!
Відповіді не почулось вилетів з кухні, дверима гупнув у спальню.
Малюк у мені знову ворухнувся, я сіла, дивлюсь на пакет з мясом, який Іван так і не поставив у холодильник. Мене аж нудить.
Через десять хвилин він знову виглядає:
Мясо смажити, чи ти тепер і їсти не будеш, щоб мені напакостити?
Не готуй нічого, Іване, ледве чутно. Дай мені тишу. Я спати.
Ну й чудово! відгукнувся знову хлопанням дверима.
Пішла в ванну, дивлюсь на себе в дзеркало: бліда, кола під очима, волосся стирчить.
Згадую, як їхала маршруткою, чекала його обійм, уявляла його слова: «Дякувати Богу, ти вдома…». Ага, обійняв, звісно…
Вийшла з ванної, а він знову кричить, мясом кидається. Одразу зібрала сумки, в чому була добре, резервних штанів не вбрала й поїхала назад до мами.
***
Вся родина і свекруха, і сестра чоловіка, і троюрідні з Кременчука дзвонили, умовляли Дашу не розлучатись, казали: «Дитині потрібен тато».
Іван теж постійно дзвонив, благав повернутись, обіцяв змінитись.
Але Даша собі вирішила: хай там що, чоловік, який над чистотою в хаті ставить здоровя майбутньої дитини не її чоловік.
Подає на розлучення. Гривні на суд, звісно, тратить, але зате спина вже більше не болить.
