Дружина і батько
Олеся тільки робила вигляд, що хоче знайомства з батьками Ярослава. Ну навіщо вони їй здалися, по-чесному? Не з ними ж жити, і ще цей його батько, який начебто при грошах від нього, крім лиха та підозр, нічого й не дочекаєшся.
Але якщо вирішила брати шлюб, треба доводити гру до кінця.
Олеся вбралася скромно щоб виглядати просто й мило, мовби звичайна українська дівчина.
Зустріч з батьками нареченого ще той атракціон, повен прихованих капканів. А якщо ті ще й не прості, а хитрі ласкаво просимо на екзамен на життєстійкість.
Ярослав вважав, що Олесі потрібна підтримка:
Та не переймайся ти, Олесю, не переймайся. Тато у мене похмурий, але з ним можна домовитись. Нічого страшного тобі не скажуть. Ти їм сподобаєшся. Мама взагалі золота людина, а тато ну, трохи дивак, але мати душа компанії, обнадіював він, стоячи біля батьківської хати.
Олеся лише поблажливо всміхнулася і махнула рукою легенько відкидаючи пасмо волосся. Похмурий тато, весела мама. Оце і збіг подумала вона собі.
Хата не викликала особливого захвату Олеся бачила й розкішніші.
Їх зустріли відразу з порога.
Олеся нервів не витрачала люди як люди. Оксана Сергіївна, як вона вже чула, домогосподарка з багаторічним досвідом. Роботою не переймалася, їздила часом з подругами у тури Львовом чи Буковелем. Нічого особливого. Ось батько, Леонід Іванович, не дуже веселий чоловік але мовчазний, зате не бурчить. Але ім’я його Олесі здалося знайомим
Зустріли, провели до хати…
І Олеся застигла на місці. Все, кінець казці. Майбутню свекруху бачила вперше а ось свекра впізнала за секунду. Вони вже перетиналися. Три роки назад. Не часто але вигідно для обох У кафе, готелях, ресторанах. Дружина Леоніда та син, звісно, про знайомство не здогадувались.
От халепа.
Леонід упізнав її теж. В його погляді промайнули й подив, і злість, і щось темне, мабуть якісь плани на майбутнє. Але мовчав.
Ярослав, нічого не підозрюючи, представив її:
Мамо, тато. Це Олеся. Моя наречена. Хотів раніше вас познайомити, але вона така соромязлива.
Ой-йой.
Леонід простягнув руку.
Потис його був міцний, навіть жорсткуватий.
Дуже приємно, Олесю, сказав він і в голосі відчутно прозвучало щось хтозна-що. Або попередження, або іронія.
Олеся стискала його руку, відчула, як змішалось в неї і тривога, і адреналін. Зараз як щось ляпне
Але тиша.
Леонід, змусивши себе зобразити щось схоже на посмішку, сам посунув їй стільця.
Може хоче опустити її потім при всіх
Та нічого не сталося.
І тоді Олесю осінило: не розкаже! Бо як здасть її, то й сам влипне перед дружиною.
Від того вона змогла розслабитися. Все було навіть затишно. Оксана Сергіївна розповідала історії з дитинства Ярослава, а Леонід ніби й слухав Олесю з інтересом, питав про роботу. Ха, чудово знав її роботу й без того. Його тонка іронія тепер лишесмішила. Він навіть двічі пустив жарт і Олеся, на подив, засміялась. Хоча у цих жартах були підтексти, зрозумілі тільки їм двом.
Наприклад, якось Леонід дивлячись на Олесю сказав:
Ви, Олесю, мені дуже нагадуєте одну мою колишню… колегу. Теж дуже кмітлива і до будь-кого знаходила підхід.
Олеся не розгубилася:
У кожного свої таланти, Леоніде Івановичу.
Ярослав, як справжній закоханий, світився щастям. Він дивився на Олесю так натхненно, що навіть її страхи відступили. Він дійно її кохав, і це було і головним і сумнішим за все. Для нього.
Пізніше розмова пішла про подорожі. Леонід, глянувши на Олесю, мовив:
Я от, наприклад, люблю затишні місця, щоб ні душі. Сидіти з книжкою, думки складати А ви, Олесю, що любите?
Запитання з підвивертом.
Я більше люблю рух, людей, шум Щоб не було нудно! відповіла Олеся, не піддавшись на провокацію. Хоча зайві вуха інколи небезпечні.
На мить здалося, Оксана щось запідозрила. Хмурнулася, але швидко відкинула підозрілі думки.
Леонід чудово знав: Олеся не з тих, хто шукає тишу. І чого теж знав.
Коли вечір добіг кінця і час було лягати, Леонід обняв Ярослава.
Синку, бережи її. Вона особлива.
І прозвучало це як і комплімент, і насмішка водночас. Щоправда, тільки для Олесі.
У Олесі навіть руки змерзли: особлива. Саме це слово він вибрав.
***
Вночі, коли вся хата спала, Олеся не могла заснути.
Валялася, обмірковуючи щасливу зустріч та вигадувала, як жити далі із секретами. Перспектива така собі. Вона розуміла, що Леонід Іванович, як і вона, не спить. Його мучила зустріч, її майбутня розмова і взагалі все на світі.
Вона тихо встала, накинула худі на стару футболку з шортами і крадькома вийшла з кімнати. По сходах пройшлася навмисно не дуже тихо, щоб несплячі почули, й вибралася на веранду, де точно мав бути Леонід Іванович.
Довго чекати не довелося.
Не засинається? озвався Леонід, підійшовши ззаду.
Та щось сон не той, відказала Олеся.
Подув легенький вітерець.
Вона відчула знайомий аромат його одеколону.
Він глянув на неї уважно.
Що тобі від мого сина треба, Олесю? від колишньої усмішки не лишилось нічого, Я знаю, на що ти здатна. Знаю, скільки таких, як я, у твоєму житті було. Ти завжди полювала лише за грошима. І навіть особливо цього не ховала. Свою ціну, хоч і вуалювала, але одразу озвучувала. Навіщо тобі Ярослав?
Якщо він не про їх роман згадувати то Олеся теж не буде милою. Вона показала зубки:
Я люблю його, Леоніде Івановичу, залите піснею, А чому б і ні?
Він не повірив.
Ти? Кохаєш? Та не сміши. Я знаю, хто ти є. І скажу Ярославу все чим займалася, хто насправді ти. Що думаєш, захоче він після того молоду дружину?
Олеся підійшла ближче, майже впритул. Схилила голову, дивлячись у його очі, ніби не надивилась.
Розповідайте, Леоніде Івановичу, протягнула вона, нарочито неквапом, Тільки тоді й ваша дружина дізнається наш маленький секрет.
Це
Ні, це не шантаж. Це чесно. Якщо розкажете всім, як ми з вами познайомилися, доведеться згадати й, чим ми займалися. Я, не сумнівайтесь, доповню всі деталі.
Це різні речі
Серйозно? Дружині так і поясните?
Леонід завмер. Його спроба залякати Олесю провалилась. Він зрозумів: вони в одному човні.
І що ж ти їй розкажеш?
Не лише їй. І Ярославу теж. Розповім, який ви сім’янин і на “яких” роботах затримувалися до ночі. Все викладу. Тепер уже нічого втрачати! Хочете врятувати сина від мене? Рятуйте.
Оце був квест! Сказати синові правду підписати документ на свій власний розлучення.
Ти не наважишся.
Я? Це смішно це ви, виходить, наважитесь, а я ні? Олеся навіть засміялася, Не трону, якщо ви не тронете мою репутацію, коли у вас самому такий скелет у шафі. Оксана Сергіївна вона ж так цінує відданість.
Колись, у нетверезому стані, він плакав Олесі в жилетку, що Оксана вірна й золота людина, а він гультяй Вона йому ніколи не пробачить. Тому вибір тут був цілком логічний.
Він знав: Олеся не блефує.
Гаразд, видавив він, Я мовчатиму. І ти теж. Ніхто й слова не скаже. Забудьмо, що було.
Ось чому Олеся не турбувалась. Він ризикував втратити ще більше, ніж вона.
Як скажете, Леоніде Івановичу.
Вранці вони покинули батьківські стіни під убивчим поглядом свекра. Олеся попрощалася з його жінкою, яка вже встигла назвати її донькою. У Леоніда аж щелепи зводило.
Його мучила думка: попередити сина накликати біду на себе. Втрата дружини втрата майна; Оксана точно не залишиться без копійки. Та й син пробачить хіба що по-українськи через десять років і лише на весіллі їхньої онуки.
Якось Олеся з Ярославом залишились на два тижні у батьків під час відпустки.
Леонід уникав її, посилаючись на вічні справи. Та одного разу, коли лишився вдома сам, його мучила цікавість. Він вирішив оглянути Олесину сумку раптом знайде щось компрометуюче.
Перерив усю косметику, нотатник, записник. І тут тест на вагітність. Дві смужки. Ось тобі, й маєш!
Я думав, що зламаюся, якщо мій син жениться на Ні, ось це вже капець! кинув він тест назад, але закрити сумку не встиг.
Олеся вже спіймала його.
Ой, некрасиво нишпорити по чужих речах, іронічно зауважила вона, але вигляду не подала.
Леонід не відпирається.
Ти від Ярослава вагітна?
Олеся спокійно взяла сумку й кинула йому:
Схоже, ви зіпсували сюрприз, Леоніде Івановичу.
Леонід оскаженів. Ну все, тепер вона точно його не відчепиться від Ярослава. Тепер, якщо він щось розповість, то взагалі знесуть дах усім. Ось так важко мовчати, коли розумієш: син лізе прямісінько у пастку.
***
Минуло девять місяців і ще півроку.
Ярослав з Олесею ростили доньку Анастасію.
Леонід Іванович намагався навіть не їздити до них у гості. Не бачити, не чути, не дихати поруч. Внучку він рідною не визнавав. Олесі боявся. Боявся її байдужості до Ярослава й її темного минулого.
І ще раз.
Оксана зібралася до них у гості.
Леоніде, їдеш зі мною?
Та ні, голова болить.
Знову? Це вже симптом…
Просто стомився. Їдь сама.
Леонід зображував всі можливі болячки: і гіпертонію, і простуду, і що нога не йде. Для переконливості прийняв пару таблеток. Бачити Олесю не міг, терпіти не міг, але й правду відкривати всім теж.
Вечір пройшов нудно, якщо не рахувати навязливих думок.
Полежав трохи.
Почитав газету.
Потім звернув увагу: Оксани нема й нема. Вже одинадцята вечора, а дружини ще немає. Дзвонить не бере. Вирішив подзвонити Ярославу.
Яр, у вас усе гаразд? Оксана поїхала вже? Дома її нема.
Тату, ти останній, з ким я зараз хочу говорити!
І кинув слухавку
Леонід вже збирався їхати, коли під будинком зупинилася автівка. Машина Олесі. Бідолаху серце ледве не підвело.
Що ти тут забула?! Говори! ледь не закричав він, трясаючи її, Що сталося?
Олеся виглядала натякливо спокійною. Налила собі вина, випила й зручно вмостилася.
Сталася катастрофа.
Яка катастрофа?
Наша, Леоніде Івановичу! Ярослав на сайті одного кафе знайшов наші спільні фото чотирирічної давнини. З вечірки в “Дніпрі”, памятаєте? Ярослав шукав там столик на річницю, а там фотозвіт! Фотограф, хай йому грець Тепер Ярослав нищить усе! Ваша Оксана збирається на розлучення, а я, за іронією, теж, схоже, залишаюся сама.
Леонід впав у ступор. Йому картинами промайнули всі ці події: той сайт, та вечірка Як часто він казав, що нічим добрим це не скінчиться! Просив їх не фотографувати, і от
Він обмяк і сів на підлогу поряд.
І навіщо ти приїхала до мене?
Я втекла перепочити, посміхнулась Олеся, Дома зараз, як на Ярмарку. Анастасія з нянею. Вина хочете?
Вона простягнула йому його ж пляшку.
Сиділи разом на ґанку, пили, слухали цикад єдине, що тихо свідчило про спільність їхньої долі.
Все через тебе, сказав Леонід Іванович.
Олеся не відірвалася від келиха:
Ага.
Ти нестерпна!
Куди там. Зате чесна.
Тобі й не шкода Ярослава.
Шкода, але себе шкода більше.
Ти любиш лише себе.
Згодна.
Він раптом прихилився до неї й підняв підборіддя.
Ти ж знаєш я ніколи тебе не кохав, прошепотів.
Я тобі вірю.
***
На ранок Оксана Сергіївна таки повернулася миритися, навіть якщо і доведеться пожертвувати парою тисяч нервових клітин, і застала Леоніда з Олесею сплячих обіймавши подушки.
Хто там? підвелася Олеся.
Я, відповіла Оксана, дивлячись, як руйнується її стратегічна стабільність.
Олеся їй просто посміхнулася. Леонід прокинувся вже пізніше, але за Оксаною не поїхав…
