День 54. Нотатки Софії Бандуренко
Живучи разом із Віктором, я переконалася, що він людина м’яка, без справжнього стрижня.
Його настрій змінювався залежно від того, як він прокидався щоранку. Часом він бував жвавим, наповнював хату сміхом і жартами. Але більшість днів проходили у важких думах, надто багато кави і ходіння туди-сюди по хаті, наче над ним нависли хмари, так і личить митцеві. Адже він працював вчителем у сільській школі: малювання, трудове, іноді музика, коли вчителька Наталя брала лікарняний.
Він вважав себе художником. Але школа його не надихала, тож він обладнав свою майстерню в нашій найбільшій і найсвітлішій кімнаті. А я ту кімнату вже мріяла зробити дитячою для майбутніх дітей.
Та хата була записана на нього, як прийми, так і відпусти сперечатися я не стала.
Віктор затащив туди мольберти, заставив підвіконня фарбами, всюди глина, пензлі, полотна Він днями малював якісь дики натюрморти, ліпив фігурки, творив щось незрозуміле для мене.
Жодне з «шедеврів» він не продавав, уся творчість залишалася вдома ось і наші стіни були завішані полотнами, які мені геть не подобалися, полиці загромаджені керамікою.
Якби ті речі були насправді гарні але ні. Друзі-художники, що іноді заїздили на гостину, мовчки уникали питань про його витвори й кидали короткі зітхання.
Єдиний, хто відкрито зронив слово це Левко Герасимович Горобець, найстарший з усіх. Після пляшки калинової наливки вигукнув:
Господи! Та це ж ніщо, а не мистецтво! Жодної путящої роботи в хаті не знайшов, хіба що крім чудової господині!
Віктор ледь не вибухнув: закричав, тупав ногами, наказав мені випровадити Левка з обійстя.
Геть звідси! Ти взагалі до мистецтва ніякого відношення не маєш! Це ти заздриш, бо сам не можеш тримати пензля руки тремтять від горілки! сварився Віктор.
Левко ледве встиг взути черевики на ґанку, а я наздогнала його, перепросила:
Вибачте, що так вийшло. Не треба було критикувати його роботи, я мала вас застерегти
Не виправдовуйтесь, Софіє, махнув рукою Левко. Все гаразд. Мені шкода вас, що доводиться жити серед цього На такі речі не соромляться, а ховають. Бо ж творчість від душі, а у Віктора душа як порожня банка.
Поцілувавши мені руку, пішов геть.
Віктор ще довго біснувався, трощив свої фігурки, рвав полотна, цілий місяць не міг заспокоїтись.
***
Я ж ніколи не сварилася з чоловіком. Думала: народяться діти покине свою забаву, переробить ту майстерню під дитячу. А поки нехай малює для себе.
Спочатку після весілля він був, ніби зразковий чоловік і зарплатню додому, і фрукти приносив, дбав про мене. Та швидко це минуло.
До мене став холодним, грошей не давав, уся хатня робота та город впали на мої плечі. Ще й свекруха з нами жила
Коли дізнався про мою вагітність, радів як малий. Проте щастя тривало недовго: я занедужала, потрапила до лікарні, і дитину не врятувала.
Віктор, довідавшись про це, одразу змінився став нервовим, кричав на мене, зачинив двері переді мною.
Віткрий, Вітю, це ж я! просила я, стоячи під дверима.
Не пущу! Мала виносити мою дитину, а не змогла! Через тебе і мама до лікарні потрапила з серцем! Ти нещастя в хаті, йди собі, жити з тобою не хочу!
Я сіла на сходах, сльози самі лилися. Вітю, і мені боляче, я так само страждаю відкрий двері!
Він мене не слухав. Я просиділа так до темряви.
Лише увечері Віктор таки вийшов, худий, змарнілий. Замкнув хату на засув, а ключ найти не міг. Він завжди все в мене питав
Не сказав мені й слова, просто пішов з двору, навіть не глянувши на мене.
Я, ледве дочекалася, зайшла назад, впала в ліжко. Вранці сусідка принесла страшну звістку: свекруха моєї не стало.
Віктор того не витримав звільнився зі школи, ліг у ліжко й зізнався мені:
Я тебе не любив ніколи. Одружився тільки через мамине бажання. Ти зруйнувала наше з мамою життя
Він добивав мене тими словами Але я вирішила не покину чоловіка, раз вже доля така.
***
Час минав, а краще не ставало. Віктор зовсім перестав вставати, пив лише воду, нічого не їв. Язва загострилася. Не мав ні апетиту, ні сили. А згодом ще й подав на розлучення.
Я плакала ночами, намагалася зігріти його обіймами, та він відштовхував мене, тільки бурмотів, що як тільки одужає вижене мене. Мовляв, я зламала йому все.
***
Йти мені було нікуди. Мама, котра ледь дочекалася весілля для мене, як тільки залишилася сама, поїхала жити до якогось чоловіка під Одесу. Дім наш батьківський продала і про доньку забула.
Так я опинилася у пастці.
***
Нарешті й хліб, і крупи в хаті скінчились. Я витягла з шафи останнє зварила на воді ріденьку кашу, натерла яйце, що було від нашої курки Пеструшки. Годувала Віктора, немовби дитину, хоча завжди уявляла, що могла б зараз свого сина чи донечку годувати Але мусила піклуватися про чужу людину, котра мене й за людину не має.
Я на ярмарок піду, може, курку обміняю чи продам на їжу, сказала я.
Віктор, не відриваючи сяючого погляду від стелі, кинув:
Навіщо продавати? Звари її на суп. Надоїли молочні каші, хочу нормального бульйону.
Я терла між пальцями стареньке шовкове плаття те саме, в якому святкувала випускний, а потім і заміж ішла Іншого не мала.
Не можу я різати Пеструшку. Хіба на продаж або міняти. Сусідам не віднесу, чужих курей вони вже взяли, а цю шкода вона до мене привязана.
Пеструшка, презирливо пирхнув Віктор. Ти й курям імена даєш? Яку жінку з тебе можна хотіть
Я прикусила губу.
Якщо на ярмарок ідеш, він ожив, забери ще мої картини й фігурки. Може, куплять.
Я не хотіла, але сперечатися було безглуздо. Взяла дві глиняні свистульки-пташки й пузату свиню-скарбничку. Швиденько вийшла з хати, щоби він ще що не навязав.
Я стидалася тих картин поки статуетки ще можна запропонувати, то ті полотна сором.
***
У селі було свято, спека стояла така, що аж пот стеком котився по спині. Людей повно, всі веселі, біля прилавків гамір. Мед різних сортів, яскраві хустки, солодощі дітям все цвіло довкола.
Я зупинилася біля рундука з біжутерією. Біля мене Пеструшка просто у полотняній торбі. Я часто гладила курку, а вона пробувала виглянути назовні, дзьобала мені руку.
Торгова бабуся кивнула:
Бери собі прикраси, дівчино, є й з медсталі, є й срібло.
Ні, дякую. Я курку продаю несу пташку, несу велике яйце дає.
Курку? І куди мені те курятко, доню
Поруч стояв молодий чоловік, який раптом зацікавився:
Давайте, покажіть свою курку.
Я обережно витягла Пеструшку, віддала незнайомцеві до рук.
За скільки продаєте? Чого так дешево, щось із нею?
Я розгубилася під його уважним поглядом.
Трохи кульгає, але здорова й несеться гарно.
Я візьму. А це що? питає про статуетки.
Свистульки та скарбничка. Саморобні. Копійки просять дуже вже треба продукти купити.
Я куплю все, люблю незвичне. Гарна робота.
Жінка з біжутерією фиркнула:
Денисе, та навіщо воно тобі? Йди краще брату допоможи з шашликами
Я перелякалася:
Ви шашликами торгуєте?! Тоді не продам вам Пеструшку! Дайте гроші назад! Нехай живе, це ж не мясна порода!
Та не забивайте, не для шашлику! Подарую мамі вона курей розводить. Приїжджайте провідати свою Пеструшку, якщо захочете, посміхнувся доброзичливо хлопець.
***
Вже коли верталася додому, він мене перестрів на машині:
Дівчино, а у вас ще є такі фігурки? Я б на подарунки купив
Я посміхнулася крізь сонце:
О, у нас ще багато всякого добра того!
***
Вдома Віктор вимагав води, кликав мене до ліжка.
Новий знайомий, зайшовши за мною, здивовано подивився на картини:
Хто це малював? Ви?
Я пишу, не малюю! випалив Віктор, підводячися. Тут все моє! І картини, і фігурки.
Гість мяко похвалив мої (ой, його) етюди, а сам не відривав погляду від мене.
***
Епілог
Я й не сподівалася, яке «диво» трапиться з Віктором. Як тільки в його хату почав щодня навідуватися покупець одразу видужав. Захотілося малювати нові шедеври, торгувати.
Денис збирав то картини, то статуетки, і постійно лишався коло воріт, довго розмовляючи зі мною.
Між нами зародилася симпатія. Денис мені приглянувся ще на ярмарку, а пізніше я зрозуміла: не полотна його цікавлять, а я.
Так і сталося: Денис зрештою забрав не тільки мої вироби а й мене; ми одружилися.
Денис повозив усі «шедеври» Віктора додому й спалив у печі. Без жалю. Лише галасливих «виробленців» склав у мішок, досі не знає куди подіти.
А Віктор? Виявилося, він нічого не вміє без мене не знайде ні ложки, ні ключа. Колишня турботлива дружина, котра все терпіла й доглядала його, виявилася найбільшим скарбом у його житті. Через свою дурість він усе проґавив.
І хоча мені було нелегко, я не шкодую, що колись взяла Пеструшку і декілька фігурок на ярмарок. Може, тоді вперше за довгий час я щиро всміхнулася й зрозуміла: життя ще попереду, і справжня весна приходить навіть у покинуту оселю.
