Передумав одружуватись
Артем допізна засиджується в лабораторії НАН України у Львові, постійно переливає якісь рідини з пробірки в пробірку та досліджує сипучі порошки.
Він вірить, що його клопітка праця ось-ось принесе плід, і він зможе нарешті показати світу свій унікальний «продукт», виділений із коріння рідкісної карпатської рослини.
З захопленням, яке тільки може бути у сорокарічного науковця, Артем так занурюється у роботу, що навіть не помічає захоплених поглядів юної прибиральниці, яка зявилась в інституті недавно. Її звати Соломія імя, яке в Україні можна почути лише серед своїх.
Артем, зосереджений на ідеї про скорий прорив, зовсім не бачить того, як Соломія, забувши про швабру, стоїть годинами у його кабінеті та пронизує його спину поглядом.
Зрештою, одного вечора дівчина набирається хоробрості й каже:
Артеме Ярославовичу, Ви як завжди сидите тут весь день. Може, чаю поп’ємо? Я випадково взяла з собою електрочайник. І домашні ковбаски!
Почувши про ковбаски, Артем нарешті відривається від дослідів.
Чай з ковбасками? Гріх від такого відмовлятися, усміхається він і стає з-за столу.
Зраділа Соломія метушливо дістає рюкзак, витягує чайник, а потім пластиковий контейнер із ковбасками.
Учора мама передала фаршу з села, я накрутила ковбаски зі шкварками та запекла.
Дівчина ставить контейнер на стіл, очі сяють радістю.
Так, так бурмоче Артем, дістає окуляри з кишені халата і вдягає їх.
Поки вода закипає, він уважно оглядає лоток.
Скажіть, а з якого часу контейнер у Вашому рюкзаку?
Соломія зніяковіла:
Ну, з самого ранку. А це щось міняє?
Хм… А кришка була щільно закрита?
Так з переляком говорить дівчина. Ви думаєте, що воно вже скисло? Та в роздягальні ж прохолодно, тепла ще не дали!
Артем вагався:
Гаразд. Просто попємо чай. А ковбаски, будь ласка, візьміть додому.
Засмучена Соломія ображено забирає контейнер.
Артем зрозумів, що вона збирається відкрити це прямо тут.
Не відкривайте! вигукнув він і навіть відійшов, затиснувши носа хусткою.
Та Соломія вже відкрила лоток, понюхала й скептично мовила:
Все нормально пахне. Ой, ну ви, міські, уявляєте себе кимось! Не хочете не їжте, сама зїм.
Стукнувши лотком об стіл, вона почала розливати чай.
Артем обережно підходить до столу.
Гарячий чай зігріває, настрій змінюється. Артем спостерігає за дівчиною, яка з апетитом їсть ковбаску.
Це яловичина?
Ага, киває Соломія.
Дуже апетитний вигляд. І пахне на славу.
У Артема збирається слина людське тіло не обдуриш.
Він вимовляє:
Температура у вашій роздягальні згідно санітарних норм має бути не більше 22 градусів, отже теоретично…
Що? раптом перебиває Соломія.
Артем бачить на її підборідді краплю жиру. І навіть на носі блищить ще одна.
В голові у Артема проноситься: «Запашна, аж слина котиться. Дарма я наговорив усілякого».
«Та досить, Артеме. Ти знаєш про харчові отруєння! І ти ж розумієш, що дівчина, мабуть, не турбувалася про температурний режим зберігання!»
Та, дарма переконуючи себе, Артем пє чай, а в шлунку бурчить дедалі голосніше.
І раптом станеться щось дивовижне: рука сама тягнеться до ковбаски. Хрустка скоринка, мяка начинка.
Смакота. Хто готував?
Я ж кажу, сама, ніяковіє Соломія.
Артем їсть, заплющивши від задоволення очі.
У мене просто нема слів.
Соломія сяє від щастя, витирає рукавом сльози.
От бачите! А ви прокисло! Я з дитинства все готую, знаюся на кулінарії.
***
На знак вдячності за вечерю Артем наполягає провести Соломію до автобусної зупинки.
Почали розмову. Виявилось, що Соломії лише двадцять три роки.
Дуже юна. Майже як дочка.
Чекають маршрутку хвилин десять.
А хочете, я завтра печиво принесу? соромливо посміхається дівчина. Я власноруч печу, магазинного не визнаю. Яке любите з морквою чи з творогом?
Будь-яке люблю.
То принесу обидва!
Неймовірно, але Артем починає з нетерпінням чекати наступного дня.
Навіть формули та розрахунки відступають на другий план. А вночі сниться йому Соля, яка ніжно стягує з себе сорочку…
Він просинається з пекучими щоками.
Та невже! Сорок років прожив і от, бач, якесь лихо зі мною сталося!
Частина 2
Перед знайомством із майбутніми родичами Артем неабияк нервує. Поки таксі трясе їх по сільських дорогах у Львівщині, він знімає кашкета, намагається пригладити рідкісне волосся, аби прикрити плескату лисину.
Ще вчора Соля, поклавши голову Артема собі на колінце, вищипала пінцетом усі сиві волосини.
Артем ретельно поголився, вдягнув костюм, завязав краватку, набиркався одеколону.
Соломія тулилась до нього, наче кицька.
Ти їм сподобаєшся, підбадьорює вона. У мене мама мудра, а вітчим завжди усміхається всім.
Скільки твоїй мамі?
Сорок пять.
А мені сорок. Думаєш, погодиться?
Куди дінеться! Як не погодиться, скажу, що від тебе чекаю дитину.
Та не починаймо з таких крайнощів, лякається Артем.
Нарешті дістаються. Артем виходить, схопивши кашкет, бо вітер ледве не зриває його.
Зима. Снігу по коліна. У Львові таких заметів не буває.
Поки Артем озирається, Соломія розплачується, хутко вистрибує з машини й ловко бере сумки.
Такої хати Артем бачив лише на малюнках: стара, похила стріха з шифером, пічна труба з чорним горщиком згори.
Двері скриплять, підлога вкрита домотканими килимками, криві стіни, мазані вапном.
«Господи, як тут можна жити?» думає він.
Ще трохи і він повірив би, що це мисливська чи рибальська хатина.
Та ні Соля шепоче роззутись і заводить у єдину маленьку кімнату.
У центрі стоїть жінка в байковому халаті.
Доброго вечора, мамо. Це Артем, мій наречений. Ви про нього чули.
У голосі жінки крига.
Доброго вечора, говорить вона, оцінюючи гостя поглядом.
Ти, напевне, жартуєш? Скільки вам років?
Артем нервує.
Дозвольте представитись. Я Артем, працюю з вашою дочкою.
Я питаю, скільки вам років?! голос жінки гуде, наче грім.
Сорок.
А моїй Солі двадцять три! Та ви старший мало не вдвічі!
Послухайте, я закоханий у Соломію. Не ображу її, маю роботу, квартиру у Львові, дачу під Стриєм.
А машини нема!
Бо погано бачу. Але можу купити і Соломію навчу кермувати
Ой, знайшли служницю? Крепацтво в Україні давно відмінили!
Ну, що ви таке, сумно каже Артем. Я хотів би одружитися з вашою донькою, обвінчатись у церкві, дітей народити. Обіцяю, буду чесним!
З-за печі виходить усміхнений чоловік вітчим Соля. Гарний, молодий, темноволосий.
Доброго вечора. Рад знайомству! приязно вітається він.
Андрію, не викажи перед ним, я дочку старому пройдисвіту не віддам!
Мамо! вигукує Соля. Не можна так! Я з ним піду!
Не пущу!
Завязується сімейна сварка, якої Артем хотів би уникнути.
Він делікатно виплутує пальці Соні зі своєї долоні й пробує піти.
Пробач, Соню. Проти матері я не піду.
А вона має право мене мучити? Завела собі коханця молодшого, а мене з дому виганяє!
Не грубіянь матері! втручається Андрій.
Заткнись! верещить мати.
Починається метушня.
Артем, зіщулившись, поспішає до виходу. Повз нього пролітає табуретка.
«Спаси і збережи!» мимоволі повторює він, утікаючи за хвіртку, оббігаючи всю вулицю у пошуках таксі чи вокзалу.
Стрес тисне на груди, напевне й тиск підскочив.
«Навіщо мені це весілля, думає Артем, сидів би собі у лабораторії! Ні, треба було погодитись на це випробування…»
Він дістає смартфона звязку нема.
Зрештою, змучений і змерзлий, повертається до хати, впізнавши її по чорному обгорілому горщику на трубі.
Підходить у хаті тихо.
Зі скрипом виходить Соломія із сумками.
Артеме, ти тут? Любий, я так боялась тебе втратити.
Повітря свіжого вийшов подихати, трохи не по-правді бурмоче він.
Як мати не хоче благословити я йду з дому, каже Соломія.
Артем мовчить. Його взуття не призначене для села: ноги мерзнуть, стрибає на місці, а від морозу аж танцює.
У цю мить йому аж ніяк не до кохання.
І взагалі, Артем уже пошкодував, що ввязався у це а чи воно йому треба? Та ще й з такою родиною…
***
Мати Солі виходить на ґанок у старому кожусі, у чоботях, велична, мов якась пані.
Не шануєш матір твоя дорога лігає скатертиною. Віднині він за тебе відповідає.
Соля знизала плечима:
Краще вже з ним, ніж з вами. Артем чудова людина тільки таксі викличте.
Ще чого! Без мене тепер усе самі, не сподівайся!
Соломія невміло штурхає Артема в бік:
Рідненький, зроби щось!
Артем, напівмертвий від холоду, зібрався з силами:
Звязку нема. Сходи до сусідів, може, викличеш таксі.
Ніколи Артем не був у такій безглуздій ситуації. Йому стало зле, і він знепритомнів на снігу.
Що сталося?! крик на всю вулицю, Соломія опинилась біля нього. Артем ледве прошепотів:
Щось голова паморочиться. Тут і помру, бачу Додому хочу.
Ні! кричить Соля.
***
Ледь притомний, коли фельдшер (з села) вколов укол ожив, почав приходити до тями.
Дива нема, вона каже: полежіть пів години.
Що зі мною? питає Артем.
Гіпертонічний криз. Не нервуйте!
Я ніколи не нервувавдо сьогодні
Перед очима мріє суворе обличчя майбутньої тещі:
Ще й хворий! скривиться воно.
Мамо, відсуньтесь! втручається Соля.
Соломія приносить йому чай і годує з ложки.
Фельдшер іде. Артем питає:
Може, заберете мене з собою?
Куди?
Ви ж, мабуть, на швидкій?
Ні-ні, місцева.
Соломія заглядає в очі:
Ти що, тікаєш? Вже не треба ми з мамою владнали, вона пробачила.
Артем, що вже і не думав одружуватись, не наважується подивитись у Солині очі.
«Ви там між собою домовляйтесь, а я, якщо виживу, більше до жіноцтва навіть не підступлюся»
***
Повернувшись у лабораторію, Артем Григорович у кінці робочого дня звертається до лаборантки:
Я закінчив. Час і вам додому, ще пів години тому попереджав. Лабораторія зачиняється!
Лаборантка, скромна жінка тридцяти двох років, зашарілась і поправила окуляри.
Я принесла пиріг Може, чаю?
Ні! похапцем вигукнув Артем. Який чай на роботі?! Ми тут працюємо, а не чаюємо!
Та вже давно по шостій… усміхається лаборантка.
Додому, будь ласка! суворо каже Артем.
Усмішка згасає, вона мовчки йде, збираючи речі.
Химерний, шепоче поза спиною.
Артем зітхає, замикає лабораторію і поспішає додому.
Прийшов о восьмій вечора.
Соломія відчиняє двері:
Доброго вечора, Артем Григоровичу.
Що на вечерю? навіть не глянувши на неї, питає.
Густий качиний суп і вареники з картоплею.
Чудово. Дуже зголоднів. Нотуй, скільки за продукти додам до зарплати в кінці місяця.
Артем роззувається, миє руки і заходить на кухню.
Соля ходить навколо:
Артеме, ти ще сердишся на мою маму? Вона зізналась у всьому: просто боялась, що такий поважний вчений, без пяти хвилин професор, не захоче зі мною одружитися. Хотіла цінність підкреслити. Ну Пожартували ми! А я тебе досі люблю.
Артем слухає, помішуючи суп. Але щось заважає насолоджуватись їжею.
А може, ти злякався нашої сварки? Це дрібниці. Ми сто раз сварились, мирились Нічого страшного!
Артем підводиться, бере Солю за плечі, виводить її з кухні, подає сумки.
Пізно вже, іди додому. Завтра можеш не приходити на вечерю зїм вареники, а післязавтра чекатиму.
Зачинивши двері, Артем повертається на кухню і доїдає вечерю самСоломія завмирає з ключем у руці, дивиться на Артема. У її очах тінь нерозуміння й трохи болі.
Артеме Ти ж без мене не зможеш. Хто тобі суп підігріє, хто халат випере?
Зможу, Солю. Я навчусь. Ти теж уже навчилась жити по-новому. Я дякую тобі. Голос його мякий, як ніколи.
Дівчина киває, хоче щось сказати, але натомість просто захлопує за собою двері. У підїзді лунає звук кроків, і запах домашніх ковбасок поволі зникає разом із нею.
Артем стоїть нерухомо, прислухається до тиші великої, вже незвично самотньої квартири. Потім сідає за стіл вареники залишає на потім, суп теж. У кімнаті розгортає нотатник й відкриває формули. Дивиться на них, а бачить усе ту ж Соломію, смішно стурбовану, з жировою краплиною на носі.
Він довго сидить, думки не збираються лиш тепле, майже вдячне втомлене серце.
Десь далеко за вікном чути дзвін трамвая. У квартирі настає абсолютна тиша, в якій Артем вперше за багато років усміхається сам собі широко, з виразним полегшенням і примиренням із собою.
І вже не так боляче згадувати крики розлюченої матері, чи власну слабкість і страх перед чужим життям.
Ну що ж, стиха каже він, буває. Але тепер у мене точно буде час на себе, роботу і синтез усіх формул світу. Вареники переживуть.
Десь у кутку, на стільці, лежить забутий Соломіїн шалик. Артем підходить, бере його в руки, вдихає запах.
Дякую тобі, Солю.
Він акуратно складає шалик у шухляду й повертається до своїх пробірок.
За вікном сніг, а в серці Артема легкий, майже дитячий спокій.
Світ ніби знову його лабораторія. Все під контролем, кожна рідина на своїй позиції, кожна формула можлива. І, можливо, десь там у майбутньому зявиться ще одна Соломія, або пиріг, або просто гарячий чай. Але нині час належить лише йому.
І нарешті це здається найкращою новиною на світі.
