Ой, слухай, навіть не знаю з чого почати це треба розповісти! Памятаєш, як ми з чоловіком затіяли ремонт у домі після бабусі? Все закрутилося через мою зовицю, Ольгу. Я досі дивуюсь, як у людей настільки різні погляди на спільну власність
Отже, ще коли ми тільки одружились, чоловік і його сестра Ольга разом отримали у спадок хатину в селі біля Львова. Зовсім старенька будівля була, але ми загорілися зробимо собі родинне гніздечко! Хата мала два окремі входи, тому цілком реально двом сімям жити та не лізти одна одній у життя. Двір спільний, ділянка теж, кімнат в обох частинах порівну.
Свекруха одразу сказала “діти, мене ця спадщина не цікавить, я місто люблю, живіть як хочете”. Ну, ми раді нарешті зможемо вибратись із тієї маленької однокімнатки, яку винаймали в Львові.
З Ольгою, щоправда, була кумедна історія. Ми їй запропонували скинутися й разом відремонтувати хатину, буде всім добре та дешевше. А вона: “Мені ця мазанка не треба, робіть що хочете!”. Її чоловіка взагалі важко було вмовити щось рішати він зазвичай мовчки погоджується з усім, що Оля скаже.
От і почали ми з чоловіком самі крутитися. Взяли кредит в гривнях, трохи підзбирали, усе літо ремонтували дах, міняли вікна, обігрів провели, електрику всю переробили, зробили нормальну ванну, балкон засклили. Роботи море, роботи цілодобово, але було заради чого старатися! Нарешті після чотирьох років ми заїхали у свою половину дому.
А Ольга в цей час весь час то в Одесі на морі відпочиває, то у Карпатах на курорті коротше, найбільша її турбота була куди себе на літо пристроїти. В село навідувалась раз в рік, погрильувати і хіба що. Її частина хати так і стояла без ремонту, вже вся похилилася, а опалення й туалет як в дідуся на городі.
А тут народила вона дитину, і всі її подорожі, ясно, завершились. На декреті сидить, грошей стало обмаль, у місті в тісноті їй вже не сидиться. Згадала про свою половину дому. Дитина ж на природі краще бігати простіше, свіже повітря
Ми вже повністю заселилися, свою квартиру здали, не лізли в її половину але за ці роки там усе усохло й промерзло, повно цвілі. Приїжджає зі своїм малим на місяць, починає проситися до нас: “Прийміть, хоч на тиждень, в мене ж дитина!”. Ну куди дінешся пустила її.
Але знаєш, її синок такий голосистий, і сама вона не зважає ні на кого, галасують, ходять як по своїй хаті, свого не питають. Я ж із дому працюю, нерви здавали, то вирішила перебратись до подруги на якийсь час їй зручно, бо на дачу поїхала, я доглядала квартиру.
В результаті до подруги я поїхала на тиждень, але прийшлось затриматись мама захворіла й треба було допомагати. Весь цей час думала, що Оля вже повернулась додому, а коли приїхала через місяць хто сидить у вітальні, як ні в чому не бувало? “Коли плануєш їхати?” питаю.
“А куди я поїду? Мені тут з малим добре!” каже. Я їй кажу: “Ну, якщо вже й залишилась, то хоч щось у домі допоможи, а якщо ні їдь додому, це ж не готель!”. А вона в обуренні: “Ти мені не наказуй, це і мій дім!”
Коротше, почала й чоловіка накручувати щоб мене умовив залишити їх тут жити, а він сам каже: “Олю, ти перегинаєш палку”. Образилась, поїхала. А ввечері дзвонить свекруха й влаштовує мені розбір польотів: “Не мала права виганяти, це її власність!”. А ми їй: “Та вона ж може на своїй половині жити, хто не дає?” “Як там жити з дитиною, якщо тепла нема і туалет у дворі?”. Ну так їй же казали ще тоді, що треба разом ремонтувати!
Після всього запропонували Олі: “Давай, якщо тобі тут не комфортно продай свою половину нам”. А вона виставила таку ціну, наче це не старий будинок у селі, а котедж у центрі Києва. Ми відмовились.
Тепер сварки не вщухають. Свекруха ображена, Ольга час від часу приїздить з дитиною галас, безладу на подвірї, все псувати почали, як навмисне. Дістало будуємо тепер паркан, щоб кожен знав свою межу. Жодних більше компромісів. От так і живемо навчила життя моя ОльгаТи знаєш, з одного боку, шкода родини такі отримаки бувають хіба в химерних серіалах, а з іншого… Врешті я зрозуміла, що межі у стосунках важливі так само, як і у дворі. За парканом якось легше дихається кожен сам собі господар, і сварки перейшли з гучних криків у ввічливе “Доброго дня”. Може, й не найближча ми родина, але принаймні, кожен точно знає своє місце і в хаті, і в житті.
А нова хвіртка, скажу тобі, стала справжнім символом наших стосунків: хто хоче прийти подзвонить, а не залетить без попередження. І нехай тепер дощ по інший бік паркану йде, а діти на різних гойдалках катаються, зате спати стало спокійніше. Бо мир це не завжди обійми, інколи це просто тиша за власними дверима.
