Син не бажає забирати маму, щоб вона жила з ним, бо в хаті є лише одна господиня і це я.
Це неправильно! Це ж його мати! Може поселити її у власному домі! такі слова часто повторюють рідні з боку мого чоловіка. Я знаю, що мої знайомі думають так само, але ніхто не каже цього мені прямо. Все через історію з моєю свекрухою.
Лідія має 83 роки, важить понад сто кілограмів, часто хворіє.
Чому не заберете Лідію до себе? питала колись двоюрідна сестра. Добре, що допомагаєте їй щодня, але ж хто знає, що станеться вночі? Їй важко самій. Адже твій Остап для неї єдиний опора.
Здавалося б, що бабусею опікуватиметься її єдиний син, його єдина дружина і єдиний онук. За останні пять років Лідія жодного разу не вийшла з квартири. Її ноги болять, а вага не дає рухатись. А колись, тридцять років тому, свекруха була енергійна, молода, здорова і владна.
Кого ти сюди привів? вигукнула мати мого нареченого Остапа. Через «оцю» я все життя тобі віддала?
Я мовчки вийшла до тролейбусу. Тоді мама Остапа мешкала на фешенебельному передмісті Львова у великій, гарній садибі. Її чоловік мав пристойну посаду, тож довго їй жилося добре, навіть коли він давно помер. Того дня Остап наздогнав мене і поїхав разом зі мною. Мені пощастило з чоловіком: він не слухав мати сліпо. Але старших поважав. Намагався заспокоїти й пояснити це просто характер у мами.
Після весілля ми почали збирати на власне житло. Остап поїхав на заробітки і не повертався пів року. За кілька років ми купили хатину й обставили її. Свекруху відвідували рідко. Вона вже встигла наговорити про мене Остапу різних дурниць. Мовляв, невістка не дає допомагати мамі. Як це не дає? І таке далі.
Вирішила перебратися до міста, але грошей за продану хату не вистачило. Запропонувала, щоб ми додали свої і пообіцяла, що квартира перепишеться на нашого сина, її онука. Але у нотаріуса раптом заявила, що має бути записана на неї, бо, мовляв, подруга казала, що так бабусі не лишаються без даху. А потім давала зрозуміти, що хоче переписати квартиру на того, хто про неї подбає у старості. Хотіла бути господинею! Говорила обдурите, залишите ні з чим.
Відтоді минуло майже двадцять років. У нотаріальній конторі чули її стогони, а ми почувалися ніяково. Вирішили відпустити ситуацію. Вїхала майже відразу і навіть косметичного ремонту не дозволила. Жила там майже місяць і почала нарікати: все старе, все валиться, все ламається. Про все звинувачувала мене знайшла їй невдале помешкання, хотіла обдурити.
Лідія обожнювала дітей своєї сестри, а власного онука ігнорувала. Навіть робила вигляд, ніби не памятає його дня народження! Кілька років тому сильно захворіла. Одужати не могла, ще й поправилася настільки, що ледве по хаті ходила. Я готувала їй дієтичну страву, призначену лікарем. Але Лідія лаялася і відмовлялася їсти, казала, що тільки сестра годує її як слід, а я морю голодом.
Минулого року чоловік почав просити мене забрати її до нас. Мовляв, мама зрозуміла, треба слухати лікаря.
Добре, погодилася я. Але з умовою: кухня лише моя, я готую й вирішую, що ми їмо, і щоб ніяких її сестер тут не було.
Свекруха обурилася й відмовилася переїжджати, бо уявляла, що прийде й керуватиме всім у нашому домі. Але в нас може бути лише одна справжня господиня я! Довелося ходити до неї, прибирати, готувати, навіть ночувати. А улюблена сестра тільки по телефону питала про здоровя.
Свекруха жалілася їй, що морю голодом: не даю солодощів і копченої ковбаси. Просила, аби принесла їй пирога. Але та, посилаючись на справи, відкладала візит, хоч жила у три рази ближче, ніж я. Приходила раз на місяць з якимось шкідливим гостинцем, поки я дбала про неї щоденно.
Якось Лідія покликала сестру й поскаржилася на пропажу ланцюжка і хрестика. Сказала, що того дня і я, і сестра були, але припускала, ніби це я забрала прикраси.
Я мовчки поставила їжу на стіл і дістала ланцюжок із хрестиком, що впав під тумбочку. Вдома все розповіла чоловікові й вирішила більше не ходити до неї. Запропонувала віддати бабусю до будинку для людей похилого віку. Остап погодився.
Уві сні всі події зливалися, обличчя змінювались місцями й тіні танцювали під густим львівським небом, а гроші для квартири сипалися довгими рядами жовто-блакитних гривень, що повільно розчинялись у повітрі, ніби вони ніколи не були нашими.
