– Не дивись так на мене!
Катерина глянула на кота так суворо, як тільки вміла. Навіть брову підняла мама завжди просила цього не робити. Колись у дитинстві густі, темні, зростаючись на переніссі брови Катерини Петрівни виглядали справжньою грозою. Батькові дісталися сильні, мамині ж були тонкі, акуратно вищипані зовсім не страшні.
Звісно, Катя вже давно привела брови в лад, а й років у неї вже пристойно. Кіт про це чудово знав і на Катин грізний вигляд не реагував. Він сидів на підвіконні, виблискуючи своїм смарагдовим, трохи містичним оком, інколи світло від нічника заблукає в кухню. Двері, які Катерина напівпритиснула, щоб лишити собі ілюзію можливості відступу, потроху рипіли від протягу. Проте щільно зачинитися відрізати шлях назад, у повсякденність вони вперто не бажали. За це Катя сердиться на двері. Хотілось би, щоб усе вже вирішилось і можна було відчинити інші дверцята. Холодильника
Катерина ніяковіє, вкладаючись на підлогу біля стіни, де сидить уже понад годину, і знову вперто дивиться на білий агрегат.
Вона знає вміст поличок до останньої сосиски адже саме вона головний постачальник продуктів у сімї. І це часто ставало приводом для жартів.
– Катю, навіщо нам артишоки? Хто їх у нас їсть? піджартовує чоловік, крутить у руках баночку. Чому ти їх купила?
– Смачні ж.
– Чудово. Ну, придумай, як їх так зїсти, щоб живіт не болів.
І Катерина вигадує. Придумує нову, легку й дивну страву, бо готувати чітко за рецептом у неї ніколи не виходить. Сімя спочатку підозріло вдивляється у страву, а потім змітає з тарілок усе до крихти, ще й добавки вимагає.
Уся сімя. Окрім Каті.
Вона взагалі не вміє їсти те, що сама приготувала.
Процес готування захоплює її цілком, приносить натхнення і радість, але щойно новий кулінарний витвір готовий усе котиться шкереберть! Неначе приходить уявна бабуся з чужого роду, буботить щось під ніс, цідить крізь зуб і йде, залишаючи по собі Катерину, яка навіть дивитись не може на свою страву.
Катя від того страждає та заїдає усе цими переживаннями зручними смаколиками. Головний критерій такої їжі щоб нічого не треба було готувати. Любима ковбаска чи сир, булка, цукерки, вафлі й печиво, яке Катерина іноді потайки відбирає навіть у малого сина. Бо дитяче печиво то ж здорове харчування, і муки совісті її не так мучать. Вона переконує себе, що дбає за здоровя.
А здоровя Кате бракує.
Вона не товста. Все зїдене йде у вічний кругообіг, адже в Каті троє дітей, чоловік, кіт та дім і всі вимагають її турботи. А ще робота, яку Катерина поважає й іноді навіть щиро любить, якщо вона не відволікає від головного піклування про близьких.
Взагалі, скаржитися на здоровя Катя не навчена ще змалечку мама сказала їй: “Само пройде!”
Катя це засвоїла. Тільки-но щось заболить одразу мама: “Кицю, вигадуєш! Нема температури! Виміряла молодець! Випий чаю з малиною і спати, само пройде!”
Така чарівна формула супроводжувала Катю усе дитинство, й вона щиро вірила: усе мине не треба надто старатись чи лікуватися.
Може, тому, хоч і працювала лікаркою і розуміла хибність старих переконань, після народження першої дитини навіть не звернула увагу на власне недобре самопочуття. Ну й що? Ніколи! Пройде ж!
З другою дитиною було вже веселіше. Катя прокидалась тільки від пронизливого крику малюка, але й тоді чоловіку не скаржилась. Яка я мати, якщо не можу потурбуватись про дитину?
Петро, чоловік Катрі, усе зрозумів сам.
– Катюню, дай, я сам! забирав він малого, виганяв зі старшого. Мужики якось впораємось. А ти поспи, відпочинь.
Катя провалювалась у сон на годин шість, але прокидалась не відпочила, а виснажена. Її їла вина перед Петром і дітьми.
А яка я жінка, якщо з мене ані користі, ані радості?
Задумалась би Катерина хоч раз, звідки такі сумніви й комплекси усе б стало на свої місця. Не може бути щасливою та спокійною жінка, яка звикла жити під гаслом: “Ти трохи не така”
Цей девіз їй прищепили мама і бабуся.
– Сядь рівно, Катюша! Що розвисла, як знак питання?! Витягнися, дитино! здіймала ручки вимита-під манікюр бабуся Ганна Михайлівна.
– Мамо, думаєш, я цього не розумію? Але ж її марно вмовляти! Всі діти як діти, а Катя собі на думці. Подивись на неї! Мушу ховати їжу все їсть! І ані вмовляння, ані покарання не допомагають! Уявляєш?!
Пятирічна Катруся, легче за кошеня, сідала “рівненько”, плакала у тарілку, ложку не чіпала і боялась дивитися вгору.
Мама з бабусею наче й праві вона, як не така…
Чому в сімї такий культ худорлявості й спритності Катя зрозуміла пізніше, вже підлітком. Одного дня вона, повненька й закомплексована, знайшла мамині фотоальбоми. А там її мама, кругленька, з тим самим обличчям і навіть талія Каті вужча була
То за що ж всі ці докори? Чому весь час їй докоряють?
Відповідь Катя отримала.
– Ти що, не розумієш? Подивися на себе в дзеркало! Хто тебе заміж візьме? Я от тільки коли себе в руки взяла. Мамі спасибі й батькові нічого не готувала, щоб не спокушати. Вся сімя на дієті сиділа.
– Мамо, а дідо коли від бабусі пішов?
– Ще чого! Думаєш, це повязано? Ні, дитинко, буває, що люди не можуть разом жити. Так само як я з твоїм татом.
– А як можна не розуміти рідну людину стільки років?
– Катю, скільки можна? Я не відповідатиму на дурні питання. Йди займися чимось корисним.
Тут і так ясно, чим. Катя вдягала старі кросівки й бігла на шкільний стадіон. Правда, якщо на стадіоні ще були хлопці з мячем чи на турніку дівчина тихо сідала на лавку під старою липою. Дочекалась сутінок пробігла кілька кіл і дорікнула собі за лінь.
Так вона собі надумала: якщо вже я негарна, знайти чоловіка не вийде, то треба стати потрібною людям іншим, щоб зовнішність ніхто не помічав лиш те, що ти робиш для інших.
– Мамо, буду лікаркою.
– Що ти кажеш?! З твоїми здібностями?
– А що не так? Я ж добре вчуся.
– Ну, як знаєш Лікар гарна професія.
Катя ретельно старалася і стала справжнім спеціалістом. Личного в неї у житті було обмаль тож часу на навчання вистачило з надлишком.
Мама лише зітхала, бачачи старання доньки, але особливо не втручалася. У самої Анни Петрівни турбот вистачало Катрина бабуся вже лежала, потребувала догляду. Тому Катю трохи залишили у спокої.
Але не надовго.
– Вона сама чоловіка не знайде. Треба цим зайнятись, вирішила бабуся й знайшла сваху.
Звідки та раптом зявилася в домі загадка, але була малесенька, моторна й говірка і справу зробила швидко.
– Дівчина просто персик! розказувала сваха захоплено. І розумниця, і красуня!
Катерина аж рота відкрила від подиву. Де вже їй бути красунею
Жених знайшовся швидко. Першу зустріч Катя мало не проспала затрималась на парах, до кавярні мчала, щосили. Влетіла у зал, озирнулась знайомої незграбної фігури не побачила. Уже на виході її окликнув бариста.
– Ви Катя? Вам записку лишили. Хлопець дуже нервував, розбив склянку й пішов. От.
У записці коротко: “Не шукай мене”.
Катя лише пирхнула:
– Не збиралася!
На серці полегшало. Нарешті аргумент у розмовах із мамою: мене кинули! І не її провина навіть на першому побаченні! Та й кому треба чоловік, якого ще й треба все життя втішати?
Бариста, Петро, посміхнувся.
– А що ви робите ввечері?
Катя й сама не збагнула, що її штовхнуло погодитись. І вже за кілька днів вони проговорили цілу вечірню прогулянку парком біля університету.
Виявилось, обидва обожнюють джаз, терпіти не можуть кисломолочне, мріють про кота й навіть не хотіли б собаку, бо часу гуляти не буде. Хочуть спільний дім і роботу, де можна допомагати людям, а не лише грошей заробляти.
Катя з Петром зустрічалися понад рік. Мама рвала на собі косинку:
– Він тобі не пара!
– Чому, мамо?
– Бо бо офіціант!
– Ти ж знаєш: Петро вчиться, а в кафе підзаробляє. Де тут злочин?
– У нього хвора мати й сестричка пяти років. Навіщо тобі ця відданість?
– Це й означає, що Петро відповідальний, мамо, і про мене потурбується.
– Катерина! Це не повага до себе!
– Мамо, я намагаюсь навчитися себе поважати. Нагадаю: ти хотіла, щоб я заміж вийшла. Петро вже освідчився.
Весілля довелося відкласти
– Катю, якщо мами не стане
– Ірочка буде з нами!
Петро трохи розгублений, Катя впевнена: разом усе подолають.
Коли стало ясно, що часу обмаль, Катя й Петро тихо подали заяву в РАЦС, тільки Ірочку маленьку взяли за свідка.
– А тепер ми сімя? спитала дівчинка.
– Так!
– А я?
– Теж наша сімя!
Після похорону Петрина мати дякувала Каті:
– Дякую, дитино, і за Ірочку, і за Петрика Вибач, що такий тягар. Я б хотіла бути з вами
– Не треба себе жаліти! Катя погладила худу суху руку свекрухи. Відійдемось одужуємо!
Свекруха померла за місяць після весілля. І Катя брала на себе всю організаторську турботу і заспокоювала Ірочку.
– Мамі більше не боляче?
– Ні, Іро. Тепер не потрібно ні сліз, ні уколів.
Катя плакала ночами від болю за світом і людьми, що йшли без вороття.
Мама Каті образилася, коли дізналася про весілля після факту:
– Для чого я тебе ростила, якщо навіть на своє весілля не покликала?
– Мамо, просто було не до того
– Моя єдина дочка вийшла заміж і не сказала мені нічого
Катя намагалась поговорити з матірю, але все йшло мимо. Тоді вирішила дати мамі час. Але цей час затягнувся на кілька років
Усі її візити до мами зводились до коротких ділових розмов: продукти, ліки, господарство. Справжньої розмови не було Після чергового бездушного візиту Катя не витримала:
– Мамо, у тебе ще є діти?
– Що за нісенітниця? Звісно, що ні!
– То чому ти хочеш втратити й мене? Я ж єдина
Мама вперше за багато років розплакалася:
– Люблю я тебе, Катюню Не навчена я показувати почуття. Моя мама вважала: не можна дітей розпещувати. Говорити все напряму, без прикрас, бо так життя жорстке і готовності потребує. Я навчилася бути стриманою куркою, але втратила щось важливе Ти виросла хороша зовсім без мене, без моєї участі. Мені часом страшно покличу а ти не почуєш
Катя обійняла матір, але після тієї розмови боялася повторити її помилки з власними дітьми. І хоча Ірочка і сини тягнулися до Каті, довіряли навіть більше, ніж Петрові, Каті усе здавалось, що чогось дітям не додає.
Петро намагався говорити з дружиною, але Катя взялася розбиратися сама. Тому й ночами сиділа на кухні з котом і холодильником у товаристві бо саме тут легше думалося.
Вона аналізувала минуле, німу суворість предків і несміливість власного голосу. І шкодувала: скажи вона бодай раз мамі про свої почуття усе могло скластися інакше. Можливо, була б менш чемною, зате впевненою
Вечірня тиша кухні обривалась скрипом дверей. Входив Петро, брав сир, помідори й зелень, сідав поруч, обіймав мовчки й простягав канапку.
– Кусай!
– Любий, якщо їсти ночами жодна сукня не налізе.
– Кусай, кажу! сам показує приклад, підморгує коту. Теж хочеш?
Кіт із задоволенням підхоплює шматочок, мурчить і вмощується у Каті на колінах.
– Я тебе все одно кохаю, Петро стежить, як Катя їсть, і посміхається. І хоч би скільки ти важила мені байдуже. Ти ж це знаєш. Можна питання? Що не так?
Катя дожовує, тулилася носом у ямку на шиї чоловіка й гладить кота:
– Усе добре Просто не треба тонну, Петре. Мені так добре. Сорок шостий розмір прекрасно для мого віку.
– Ще й як! Гарнішої жінки не знайти
– Говори мені це частіше, добре?
– А якщо пообіцяєш не гуляти досвітком з холодильником?
– Петре!
– А я що такого сказав? І взагалі ходімо вже спати, жінко!
Катя радісно подає руку, чоловік допомагає підвестись і ніжно обіймає. І Катя дає собі слово: неодмінно розповість йому все, що мучило.
– Катю?
– Ммм?
– А ми чекаємо ще малюка?
– Звідки знаєш? Катя дивиться з подивом.
– Я ж тебе не вперше бачу! І ці нічні сидіння підозрілі. Який термін?
– Три тижні.
– Ура! Петро обіймає жінку, а вона жартома шльопає його по губах.
– Тихо, дітей розбудиш!
Кіт проведе господарів до дверей спальні, потім повернеться й згорнеться клубком на підвіконні, вслухаючись у тишу.
Минеться час і нічна тиша стане рідкістю. Додасться турбот, і кіт, залишаючи нічну кухню, все частіше спатиме у дитячій, біля нової ліжечка, де пахнутиме молоком та малюком тоще за підвіконня й холодильникА поки можна любити цей спокій, берегти його й насолоджуватися кожною миттю, де минуле не тягне вниз, а підтримує, як коріння, що годує дерево силою. Катя притискає голову до плеча Петра, і їй здається: мабуть, найголовніше нарешті відбувається зараз. Не у вічних змаганнях з собою, не у ролі ідеальної доньки чи матері, а у цьому простому теплі, що розтікається тілом і серцем.
Вночі кухню огортає місячний промінь, кіт спить і бачить сни, двері стиха шарудять, наче запрошують ще раз на коротку зустріч із собою. Але вже без тривоги, без осуду й докорів. Новий ранок за дверима принесе галас, сміх, ковдри й запах кави з ваніллю і Катя зустріне його відкрито, з усмішкою і спокоєм, який нарешті дозволяє їй просто бути.
Навіть якщо холодильник іноді все ще кличе її ночами. Адже тут її дім справжній, довгоочікуваний, де всі двері завжди відчинені.
