Щоденник, 10 жовтня
Повернення додому з відпустки мало стати святом але реальність виявилася зовсім іншою. Я, Соломія Перебийніс, першою вставила ключ у двері. Заледве відчинила і завмерла. З коридору тягнуло чужим пахло не так, як завжди, чувся телевізор, на кухні хтось розмовляв.
За мною стояв Богдан, обережно ставив на підлогу валізу.
Тихо, шепочу, там хтось є.
На нашому улюбленому дивані встигли розвалитися двоє незнайомих. Чоловік у старих спортивках перемикав канали. Поряд сиділа повна жінка, щось вязала. На журнальному столику кружки, тарілки з крихтами, пігулки.
Перепрошую, а ви хто? голос тремтів.
Обидва спокійно повернулися.
А, то вже приїхали? вязальниця навіть не зупинилася. Ми рідня Наталі. Вона нам ключі дала, казала, вас нема вдома.
Богдан побілів.
Яка Наталя?
Ваша мама, нарешті встав чоловік, Ми з Кривого Рогу. Привезли Оленку до лікарів на обстеження. Наталія Григорівна пустила нас, мовляв, не будете проти.
Я повільно зайшла на кухню. Там при плиті, гукаючи щось собі під ніс, смажив ковбаски підліток, років пятнадцяти. Холодильник битком набитий чужими продуктами. На столі гора грязного посуду.
Ти хто? силкуюсь сказати.
Оленка, повернулася дівчина. А що, поїсти не можна? Бабуся Наталя сказала, можна.
Я повернулася в коридор там Богдан вже набирав маму на телефоні.
Мамо, що це? його голос тихий, злий.
У відповідь веселий голос:
Бодю, ви вже вдома? Як відпочили? Дивись, я Христині дала ключі. Вони з Іваном у Київ приїхали, Оленку повезли до лікаря. Думала, вас немає, навіщо квартирі простоювати? Всього тиждень лишаться.
Мамо, ти нас питала?
А що питати? Все одно вас не було. Ти скажи їм, щоб за собою прибрали, я відповідальна.
Я не витримала, вихопила слухавку:
Наталіє Григорівно, ви серйозно? Ви запустили в нашу квартиру чужих людей?
Яких чужих? Це ж моя двоюрідна сестра Христина! Ми з нею в дитинстві з однієї миски їли.
Мені байдуже! Це НАША квартира!
Соломійко, ну не кипятись. Сімя ж. Вони чемні, нічого не поламають. В Оленки проблеми зі здоровям То ви такі жадібні?
Богдан забрав телефон:
Мамо, маєш годину забрати всіх.
Бодю, але ж вони до пятниці лишаються! В Оленки аналізи, обстеження Вони й так готель знімали!
Година. Інакше викликаю поліцію.
Відключився. Я опустилася на пуф у коридорі, закривши обличчя руками. Валізи стояли нерозпаковані, у вітальні бубонів телевізор. На кухні шкварчали ковбаски. Дві години тому ми з Богданом ще мріяли повернутися в затишок. А зараз ми непрохані гості у власній оселі.
Зберемося, Христина зявилася у коридорі з винуватою міною. Наталя Григорівна казала, що ви не будете проти. Ми б самі спитали, та номера не було. Запропонувала погодились. Думали, тиждень пробудемо
Богдан стояв біля вікна. Мовчав, напружений я одразу визначаю його такий стан: злий на маму, не знає, як сказати.
Де наш кіт? згадалося.
Який кіт?
Рудий. Барсик. Ми ж саме заради нього залишили мамі ключі.
Не бачили, розвела руками Христина.
Я кинулася шукати. Знайшла Бarsiка під ліжком він злякано притисся до стіни, вовна дибки. Спробувала витягти зашипів і пригорнув вуха.
Барсику, рідненький, це ж я, все гаразд, легла на підлогу.
Довіра в його очах не зявилася. Кімната пахла чужими, на моїй тумбочці чужі пігулки, ліжко збите. Навіть тапочки не наші
Богдан присів поруч.
Пробач.
За що? Ти ж ні до чого
За маму. За те, що вона все життя так робить.
Вона впевнена, що права.
Памятаєш, як ми тільки переїхали? Вона заходила без попередження. Думав, пояснив. Виявилось ні.
У коридорі заголосили. Мама приїхала. Піднялась шумно, обурено.
Богдане, ти з глузду зїхав?
Мамо, заходь на кухню.
Яке «заходь»? Христя, Іване, збирайтесь, нас виганяють!
Мамо, сідай
Нарешті помітила настрій сина. Тихо пройшли троє на кухню. Там Оленка доїдала смажені ковбаски.
Мамо, Богдан сів навпроти. Як ти могла вирішити таке без нашої згоди?
Я ж допомогти хотіла! Христя плакала, Оленці зле було. А що квартира мала стояти пусткою?
Це не твоя квартира.
Як не моя? В мене ж ключ.
Ключ, щоб годувати кота. Не ночувати і не заселяти людей.
Богдане, це ж родина. Христя моя сестра, Іван працьовитий, Оленка хвора. Як би я могла не пустити?
Я влила собі води, тримала склянку двома руками.
Наталіє Григорівно, ви не спитали нас.
А навіщо питати, якщо вас не було?
Саме тому треба було спитати, Богдан підвищив голос. Телефони в нас є. Подзвонила б. Ми б вирішили.
І що відмовили би?
Може, й так. Може, погодилися б, але домовились про умови! Щоб ми знали, розуміли. Це називається повага.
Мама встала ображена.
Я стараюся, а мені дорікають! Приймай ключі і не проси більше.
Мамо, ти ж сама казала у тебе тісно для всіх.
Насуне́мося. Лише б подалі від невдячних.
Я поставила склянку на стіл:
Наталіє Григорівно, зупиніться. Ви все прекрасно розумієте. Інакше подзвонили б нам.
Мама завмерла.
Ви знали, що нам не сподобається. Ось і поставили перед фактом.
Я хотіла як краще.
Ви хотіли як зручно собі. Це різні речі.
Вперше Наталя Григорівна виглядала розгублено.
Христина плакала. Оленку мучили болі. Шкода стало…
Це зрозуміло, Богдан мякше. Але розпоряджатися чужим не можна. Уяви: я приїду і твоїм ключем чужих заселю. Як би почувалася?
Злісно.
Ось саме.
Тиша. З вітальні доносяться звуки зборів Іван пакує речі, Христина тихо схлипує, Оленка стоїть у дверях.
Вибачайте, шепоче дівчина, Я думала, що все гаразд. Бабуся сказала
Я глянула на неї. Просто дитина, налякана й винна, не по своїй волі у цьому шоу.
Ти не винна, кажу втомлено. Іди, допоможи батькам.
Мама дістала носовичок, витерла сльози:
Я правда не задумувалась про це… Ви ж завжди для мене все. Я й подумала
Ми вже дорослі, мамо. Нам обом за тридцять.
Зрозуміла. Ключі лишити?
Лиште тут. Пробачте довіра втрачена.
Розумію
Родина Христини швидко зібралась. Довго й ніяково вибачалися. Мама пожаліла насущих, але таки забрала всіх до себе, сказала, що розмістить, якось впораються.
Коли двері зачинились, Богдан сперся об них спиною.
Мовчки обійшли квартиру. Постіль треба перебрати, в холодильнику чужа ковбаса, меблі зрушені, посуд невимитий. Барсик ще під ліжком.
Доки витримаєш? спитала я, відкриваючи вікно.
Ніколи більше такого не буде.
А якщо знову?
Будемо інакше. Я більше не дозволю мамі отак.
Я обійняла його посеред не нашого бардаку, нашої квартири.
Найгірше кота шкода, відступила. Ми тут усе через нього затіяли, а він голодний, наляканий
Годували хоч?
Миска порожня, вода брудна. Забули про нього зовсім.
Богдан сів біля ліжка:
Барсику, прости. Більше ключів не дамо.
Кіт обережно визирнув. Потроху виліз, потерся об ноги. Я насипала корм, накинувся, ніби не їв тиждень.
Взялися до прибирання: викинули чужі продукти, змінили білизну, помили посуд. Барсик наївся й заснув на підвіконні. Квартира поступово знову ставала нашою.
Ввечері подзвонила мама.
Богданчику Я подумала. Ти мав рацію. Вибач.
Дякую, мамо.
Соломія на мене сердиться?
Я кивнула.
Сердиться, сказав. Але з часом мине.
Після дзвінка ми сиділи на кухні, мовчали, пили чай. За вікном темніє, у квартирі тихо, чисто знову наш дім. Відпустка закінчилася неочікувано й жорстко Але головне ми вдома, і це знову наш простір.
