Розігрій сам
Роксолана Семенівна поставила каструлю з борщем на стіл і уповільнено подивилась на чоловіка. Остап Миколайович уже сидів, розгорнувши телефон перед обличчям, так і не озирнувся, коли почув, як шумить її хода.
Ложки немає, сказав він, не піднімаючи очей.
Лежать в підставці, як завжди.
Бачу, що лежать. Подай.
Роксолана взяла ложку й поклала біля його тарілки. Дякую він не сказав. Він ніколи не казав цього слова. За тридцять один рік вона начебто й відвикла його чути, але сьогодні щось у середині защеміло інакше, не тупо, а гостро, як крижинка, що потрапила в саме серце і почала танути.
Борщ холодний, озвався Остап Миколайович, відклавши телефон.
Щойно з плити.
Кажу ж, холодний. Чи ти мені не віриш?
Роксолана не відповіла. Вона підійшла до вікна. За склом падав лапатий сніг густий, повільний, грудневий. Тридцять першого грудня сніг завжди сипав якось особливо, так їй здавалося: велично, урочисто. Ніби й повітря знало сьогодні щось мине, і щось має народитися.
Розігрій, долинуло позаду.
Вона озирнулася. Остап Миколайович вже знов втупився у телефон.
Сам зможеш поставити в мікрохвильовку.
Пауза. Довга, пружна, в якій чутно, як цокають годинники в коридорі, як у сусідів дзеленчить посуд, як хлопає внизу вхідні двері.
Ти що сказала?
Сказала: сам розігрієш. Кнопка Старт, дві хвилини. Справишся.
Остап Миколайович повільно підняв голову. Обличчя таке, ніби йому тільки-но відкрили щось неймовірне, нереальне.
Роксолано.
Так.
Ти в порядку?
Цілком.
Він довго дивився на неї звичним поглядом господаря, перевіряючи, чи все на місці.
Розігрій борщ.
Роксолана стояла біля вікна ще трохи, потім підійшла до плити, включила конфорку під каструлею. Бо тридцять один рік звички сильніші за один гострий укол в серце. Вона це знала. А крижинка в середині все танула.
Познайомились вони, коли їй було двадцять два. Вона працювала в плановому відділі на маленькому заводі, він був майстром цеху. Високий, впевнений, з характерною посмішкою: Я знаю, як треба. Тоді Роксолана не розуміла це усмішка не самовпевненості, а права вирішувати за інших. Зрозуміла значно пізніше.
Перші роки все йшло звичайно. Потім народився син Дениско, і Остап якось непомітно переклав на неї все: дитину, дім, готування, свекруху, свята, хвороби, батьківські збори. Сам лише працював. Я цілі дні гарую, а ти хочеш, щоб я ще й посуд мив? Роксолана теж працювала. Але це не рахується.
Вона давно перестала називати це стосунками. Це просто життя. Верениця днів: вариш, прибираєш, гладиш, ходиш за покупками, навідуєш його маму, забираєш онука з садка, коли невістка просить. І примудряєшся ще знайти щось для себе: книги, подругу Любу, телефонні розмови, коли Остап сидить біля телевізора.
Люба давня подруга, ще з восьмого класу. Люба одружилась лиш у тридцять вісім вдовець із двома дітьми, виявився хорошою людиною. Роксолана їй трохи заздрила. Не по-чорному, не боляче, а по-лагідному як заздрять тим, у кого склалося те, що в тебе не вийшло.
Роксю, скільки можна, казала Люба в слухавку. Уже впяте за місяць ти мені труїш про борщ. То один борщ, то другий, а насправді історія вся та ж.
Але ж кожен раз нова!
Та ні, Роксолано. Та ж історія, тільки борщ інший. Вчуєш різницю?
Чула. А що робити, не знала. Пятдесят три роки й тридцятирічний стаж токсичної родини, як сміялась Люба, непросто щось змінити. Куди піти? До кого? Син жонатий, своя квартира, своє життя. Квартира на двох із Остапом. Робота, щоправда, є. Роксолана працювала бухгалтеркою в маленькій будівельній фірмі, директор Павло Андрійович цінував її: Роксолано Семенівно, уся наша звітність на ваших плечах. Було приємно. Було справжньо.
Але щось змінилося. Вона відчула це, як переміну повітря та крижинка розтанула й залишила щось тепле, незнайоме.
Після обіду подзвонив син.
Мамо, до нас на Новий рік будете?
Ще не знаю, Дениску.
Як це не знаєш? Уже ж тридцять перше! Катруся олівє накручує, пироги. Приїздіть!
Перепитаю у батька.
Мамо, він помовчав, а ви як?
Добре.
Чесно?
Роксолана глянула у вікно. Сніг сніг.
Чесно, сказала. Перервала дзвінок.
Остап лежав на дивані. По телевізору сумно бурмотіли про погоду. Роксолана увійшла й стала посеред кімнати.
Денис кликав на Новий рік.
Далеко їхати.
Сорок хвилин метро.
Пізно вертатись.
Можна залишитись.
На чому? На підлозі? Там же Артемко спить на розкладачці.
Катруся казала, придбали крісло-ліжко.
Не поїду. Спина болить.
Роксолана кивнула. Спина у Остапа боліла тільки якщо треба до дітей або допомогти. На рибалку ні, на рибалку їздив сам і повертався бадьорий.
Тоді я поїду.
Що?
Кажу, я поїду одна. Ти лишайся, раз спина.
Знову пауза. Знову цей погляд.
Як це одна? Новий рік же.
Ось так. Я хочу з сином і онуком. Приєднуйся, якщо передумаєш.
Вийшла в коридор, почала діставати сумку з верхньої полиці шафи. Руки тремтіли, але це не була слабкість. Це було щось нове, схоже на рішучість.
Роксолано, ти з глузду зїхала?
Він стояв, загородивши двері величезний, роздратований, з руками на грудях.
Ні, навіть не озирнулася. Я цілком при тямі.
Ти в Новий рік підеш? Одна?!
До сина. Це трохи різне.
Роксолано!
Вона обернулася. Довго дивилася. Тридцять один рік вдивлялася у це обличчя й бачила те, чого там, мабуть, ніколи не було. Догляд, де лиш звичка. Любов, де власність. Тепер бачила лише розгубленого чоловіка, для якого все має бути лише так, як зручно йому.
Завтра повернусь. Чи післязавтра. Ще не вирішила.
Вдягла пальто, намотала шарф, взяла сумку. Остап усе бурмотів. Знайомі слова: егоїзм, вік, соромно, завжди так. Знала їх напамять, як давно втрачену молитву.
Відчинила двері, вийшла в підїзд.
Сніг сприйняв її відразу: легкий, святковий, з ароматом морозу і мандаринів, які несли сусіди. Роксолана зупинилася на ґанку й підняла обличчя до неба. Сніжинки падали на щоки, вії, танули миттєво.
Вона не памятала коли востаннє була просто так нічого не робила ні для кого.
На третій дзвінок Люба відповіла.
Роксо? Щось трапилось?
Нічого. Їду до Дениски на Новий рік. Одна.
Тиша.
Одна?
Остап лишився. Спина.
Роксо, у голосі Люби була обережна радість, ти справді?
Справді.
Молодець.
Кажеш так, ніби я сягнула Евересту.
Для тебе це й є Еверест!
Метро йшло майже годину з пересадкою. Людей багато, усі з пакетами, з коробками, всі з обличчями, повними чекань, сміху, легкого перегуку. В кожного обличчя ніби з дитинства, і Роксолана подумала: ніколи особливо не любила Новий рік. Не тому, що свято погане, а тому що щороку одне й те саме: стіл, олівє, гості, і чоловік, який під кінець вечора примудряється все зіпсувати.
Минулого року сказав подрузі Вірі: Ну що, Віро, не зявився чоловік? Віра всміхнулася, але спина її напряглася; Роксолана попросила тоді Остапа так не жартувати. Жарт же, зовсім гумору не розумієш, відповів він.
Жарти в нього такі, що сміху не викликають. Аж згортаєшся.
Двері відчинила Катруся молода, з гарними великими очима й борошном на руці.
Роксолано Семенівно! Як добре, що ви тут! А Остап Миколайович?
Не зміг. Я сама.
Катруся уважно глянула, швидко, тепло обійняла.
Заходьте. У нас тут кавардак, але по-святковому.
Артемко, онук, років пяти, вискочив із кімнати і зразу обійняв її за ноги.
Бабусю! Я тобі листа писав у Діда Мороза!
Писав? І що попросив?
Конструктор! Щоб будувати, і ще щоб мотор був! А ще, щоб ти приїхала. Ось ти і приїхала! Значить, спрацьовує!
Роксолана засміялась. По-справжньому, не вимушено. Зрозуміла: давно не сміялася не тому що треба, а бо смішно.
Денис вийшов з кухні з рушником.
Мамо! обійняв міцно, як малий. Добре доїхала?
Добре. Давно не їздила на метро в святкову пору. Усі такі радісні.
Іди, я кави зроблю. Чи чаю? Катю, мамі кави чи чаю?
Кави, якщо можна, сказала Роксолана. Міцної.
Сиділи на кухні, поки Катруся чаклувала над каструлею, Артемко бігав із машинкою. Денис дивився на маму не так, як завжди, а уважніше.
Мамо, чесно, у тебе все гаразд?
Артем, не бігай, впадеш! сказала вона, бо онук метлявся повз кут.
Мамо.
Не дивись так.
Як?
Так, ніби щось треба пояснювати.
Він покрутив чашку, сказав:
Хочу, щоб ти була щаслива.
Я знаю.
Ти щаслива?
Вона глянула у вікно. Сніг невпинно сипав.
Я думаю про це, нарешті сказала. Це вже щось.
Вечір був живий, справжній Катруся господиня, пироги такі, що Роксолана сама попросила рецепт. Артем заснув без пятнадцяти дванадцять, обійнявши конструктор з мотором, який Діма виніс рівно об одинадцятій. Під бій курантів підняли келихи з Іскринкою і Роксолана загадала бажання. Не сказала, як завжди, але вперше воно стосувалося тільки її самої.
Додому повернулась другого січня. Діма кликав лишитись, Катруся підтримала, Артемко влаштував сцену й вимагав, щоб бабуся жила у нас завжди. Але Роксолана повернулась. Тікати немає сенсу, це вона знала напевно. Від життя не втечеш його можна змінити.
Остап зустрів у коридорі. Був такий, як тоді, коли хотів бути скривдженим і не хотів визнавати, що самотньо.
Прийшла.
Прийшла. Як ти?
Як, як… Сам новий рік зустрічав, от як.
Я ж кликала разом поїхати.
Спина боліла.
Я памятаю.
Вона пройшла в кімнату, поклала речі. Він стояв у дверях:
Що, не вибачишся?
Роксолана не озирнулася одразу. Перш повісила пальто, зняла чоботи. Тоді повернулася.
За що?
За те, що кинула чоловіка на свято.
Остапе, ти міг їхати сам. Це твій вибір. Я не несу за нього відповідальності.
Він відкрив і закрив рота, знову відкрив.
Що з тобою?
Зі мною? трохи всміхнулася, сама не чекаючи. У мене Новий рік із затримкою.
Перші дні січня Роксолана багато думала. Вона завжди роздумувала мовчки, без поспіху: сидить із думкою, крутить її, як камінь у кишені, який довго носиш, а тепер хочеш роздивитись.
Думка була: вона прожила поряд із людиною, яка її не поважала. Не тому, що Остап злий. А просто ніколи й не вважав потрібним повагу. Годувати, вдягати, дах спільний цього досить, решта ліричне. Але сама вона? Хотіла поваги? Озвучувала? Пояснювала? Ні. Мовчала. Мовчки збирала й складала. Бо звикла: сваритися некрасиво, піти неможливо, терпіти значить бути доброю дружиною.
Хто їй це сказав? Ніхто. Воно висіло у повітрі: Сімя це головне, Чоловіка треба берегти, Не винось сміття з хати. І Роксолана зводила стіни.
Тепер стіни потріскались. Тихо-таки, ніби лід у березні.
Восьмого січня подзвонила Люба.
Роксю, слухай. Є діло. Тільки не перебивай.
Добре.
Пам’ятаєш Наталку Козачук, з Паркової?
Памятаю висока, з рудим волоссям.
Так-от, три роки тому пішла від чоловіка. Було їй пятдесят шість. Зняла квартиру, почала в квітковому магазині працювати. Зараз свій відділ, оформлює весілля. Сказала недавно: Любо, не розумію, чого не зробила того раніше. Думала, що все впаде. А впало лише те, що мало впасти.
Роксолана мовчала.
Чуєш мене? спитала Люба.
Чую.
Я не кажу, що тобі треба так само. Я просто розказала.
Зрозуміла.
Роксю, ти ж заслужила кращого. Ти ж знаєш?
Знаю. Але знати й відчувати різні речі.
Почни відчувати.
Легко сказати, коли кожний ранок однаковий: кава, тост, Остап за телефоном, теленовини, і що на обід? без доброго ранку.
Але щось змінювалось. Роксолана відчула це в дрібницях. Колись, коли Остап казав щось образливе вона ховалася на кухні й ковтала сльози. Тепер залишалася. Дивилась у відповідь. Мовчала, але не йшла.
Якось за вечерею він промовив:
Ти якась дивна стала.
В якому сенсі?
Не знаю. Дивишся інакше.
Як саме?
Не знаю Неприємно.
Неприємно, що на тебе дивляться?
Не так Інакше неприємно.
Остапе, може просто ти відвик, що я дивлюся?
Він не відповів. Уніс тарілку. Потім тиша, потім телевізор.
У січні на роботі сталося неочікуване. Павло Андрійович покликав у кабінет відкриваємо новий офіс в іншому районі, потрібен головний бухгалтер, зарплата більша, графік гнучкіший.
Роксолано Семенівно, пропоную вам. Ви найкраща, без перебільшень.
Вона сиділа і відчула, що щось у ній випростується. Не фізично, а десь усередині.
Коли треба дати відповідь?
За тиждень. Та я розраховую на так.
Вдома одразу не сказала. Думала. Новий офіс сорок хвилин громадським. Зарплата більша на третину. Можливості.
Через три дні подзвонила Любі.
Любо, мені пропонують підвищення.
Роксю! Так це ж супер!
Я думаю.
Про що?
Остап буде проти. Новий район, графік.
А тобі дозвіл треба?
Пауза.
Ні, повільно сказала Роксолана. Ну, не треба
От. Слухай: вісім років ти працюєш, і тебе цінують. Не відмовляйся лише через йому незручно.
То не незручно Він щось ляпне, і
Що? Ти засмутишся? Так ти весь час засмучуєшся. Зате це підвищення. Це твоя історія.
Наступного дня Роксолана написала Павлу Андрійовичу: Згодна. Дякую за довіру. А після пішла зварити компот бо завтра Артемко до неї, любить її сухофруктовий.
Остапу сказала за вечерею.
Маю новину. Мене підвищують. Головбух нового офісу.
Далеко?
Сорок хвилин.
Навіщо тобі це?
Більше відповідальності, зарплата, цікавіше.
І так нормально заробляєш.
Тепер буде краще.
Остап подивився.
А обіди хто готуватиме?
Роксолана помовчала.
Остапе, тобі пятдесят вісім. Ти здоровий. Готувати вмієш.
Не вмію!
Це не властивість, а звичка. Захочеш навчишся.
Роксолано!
Я беру підвищення, сказала спокійно. Рішення прийняте.
Він пішов, телевізор гудіти ще голосніше. Вона помила посуд, зварила компот, вивісила рушники, вийшла на балкон. Мороз стирав обличчя, дихання клубочилось у темряві.
Вона подумала про Наталю Козачук з рудим волоссям, про чоловіка Люби, який колись подарував їй такий величезний букет, що вона заплакала потім у машині. Остап спитав: Що? Нічого, просто втомилася. Він мовчки кивнув.
У лютому сталось щось нереальне.
Вона шукала у нижній шухляді папку, знайшла конверт жовтуватий, без марки. Усередині лист. Почерк Остапа. Дата квітень, ще коли Денисові було сім.
Не хотіла читати. Поклала назад. І все ж перечитала.
Лист не їй. Якійсь Ярині. Коротенько, але кожне слово докірливо-особисте. Остап писав: добре з нею, не знає, як бути, вдома все складно.
Роксолана сиділа на підлозі й тримала той клаптик. Не плакала. Думала. Перше: Значить, тоді. Друге: Скільки часу я втратила. Третє: Ні. Не втратила. Сина ростила. Жила. Будувала.
Поклала листа назад. Вмилася. Подивилась у дзеркало: сірі очі холодні, спокійні. Знала ці очі. Останнім часом більше, ніж за десять попередніх років.
Ввечері дзвонила Люба.
Як ти?
Знайшла дещо. В шухляді. Листа.
Якого?
Старий Не мені.
Пауза.
Роксю
Не треба. Все гаразд. Одна річ: не треба чекати причини. Не треба дозволу право на життя дане нам від народження.
Ти вирішила?
Думаю. Тепер інакше.
Я поруч. Що б не вирішила.
У березні нова робота, новий офіс. Колектив маленький, приємний. Особливо Світлана Василівна, із відділу кадрів, сіроока, завжди з лагідною усмішкою. Першого дня принесла чай: Ви, мабуть, ще не знаєте, де що. Я покажу. Просто, але важливо.
Робота складніша, зате жива документи, звіти, дзвінки, рішення. Голова не порожня, а жива, і додому поверталася вперше не вичавленою, а живою. Втомленою інакше, але живою.
Остап ніяк не звикав: твоя робота так, ніби вона не справжня. Але Роксолана навчилася розділяти: ось дім, ось вона сама.
У квітні був день народження у Дениса. Зібралися вдома: Катруся з Артемком, Роксолана, друзі Дениса. Остап прийшов, але було видно не в своїй тарілці. Сидів на краю, швидко пішов.
Один із друзів, Сергій, виявився реставратором. Говорив про старі будинки, наче про людей: Фасад у тріщинах, здається вже все. А всередині перекриття тримають. Це рідкість, але буває. Таких люблю найбільше.
Роксолана слухала й думала: це ж і про людей.
Коли Денис проводжав до виходу, спитав:
Мамо, тобі добре сьогодні?
Добре.
Я радий. Мам, якщо колись треба буде будь-яка допомога кажи.
Вона подивилася на сина тридцять три, дорослий, з добрим обличчям, сірими очима її очима. Хотіла сказати щось велике, але лише кивнула.
Скажу.
У травні подзвонила Світлана Василівна. По особистому.
Роксолано Семенівно. Я давно хотіла спитати. Ви думали коли-небудь Просто жити окремо?
Роксолана мало не впустила телефон.
Чому питаєте?
Я так само пішла. У пятдесят один зняла квартиру поруч із роботою, спершу було важко тиша та фінанси. Потім нормально. Потім правильно.
Я не кажу, що вам треба так само, додала Світлана Василівна. Але свободи теж навчаються.
Роксолана довго сиділа, дивилась на червневе небо. Кава пахнула в кухні. Остап у друзів, повернеться ввечері.
Вона відкрила ноутбук, глянула на оренду квартир. Просто подивитись, скільки коштує.
Жити окремо реально. Зарплати вистачає. Відомо майже відразу.
Вона закрила ноутбук. Відкрила ще раз. Закрила.
Потім відкрила записник. Два стовпчики. Зліва що тримає, справа що відпускає. Зліва три пункти. Справа лиш одне: Страх.
Три тижні ходила із цим словом. Що за страх? Осуду? Сусідів? Свекрухи, якої вже немає? Самотності? Вона вже самотня! Тридцять один рік біля мовчазної людини особливе самотинство. Страх помилки? Але хто сказав, що залишитись правильно, а піти помилка?
Страх це лише звичка. Звичка до того, як у всіх.
Але не у всіх. Наталка Козачук ні. Світлана Василівна ні. Люба ні.
Шістнадцятого червня Роксолана подзвонила за оголошенням. Однокімнатна, третій поверх, світла, поруч із офісом. Господиня Антоніна Михайлівна, років шістдесят. Дивилася квартиру спокійно.
Ви працюєте? спитала.
Головбух.
Добре. Тварин немає?
Немає.
Людина спокійна?
Я живу тихо, як небо, Роксолана навіть розсміялась.
Берете?
Беру.
Їхала автобусом, дивилась у вікно на сонячний Київ. Липи цвітуть, люди в шортах, морозиво продають, а в долоні ключ. Простий ключ, щось важливе.
Остапу сказала ввечері.
Остапе, треба поговорити.
Він відірвався від телевізора.
Я зняла квартиру. Буду жити окремо.
Тиша довга, як політ сніжинки. Телевізор говорить, та зовсім з іншого світу.
Що?
Знімаю квартиру, житиму окремо. Я стомилась жити без поваги, без тепла, без розмов. Хочу інакше.
Когось знайшла?
Ні. Себе знайшла. Це інше.
Дурниця.
Може. Але моя дурниця.
Тобі пятдесят три, Роксолано.
Я знаю, скільки мені.
Це це смішно.
Дуже серйозно.
А що скажуть люди?
Я думала про це. І вирішила мене це не зупинить.
Він довго дивився. Потім майже шептом:
Через того листа.
Ти знаєш про листа?
Помітив, що шухляда порилась.
Ні. Не через листа. Лист тільки підтвердив те, що я і без того знала. Це не про тебе. Це про мене.
Вона пішла в спальню, слухала його ходіння, воду, телебачення, тишу.
Переїжджала в кілька прийомів. Діма допомагав, Катруся з Артемком наводили лад. Артемко крутився і прочитав балкон.
Бабусю, тут є балкон!
Є.
Там ростимемо квіти?
Авжеж.
Я куплю тобі маленький вазончик!
Буде в самий раз.
Світлана Василівна принесла домашній торт із полуницею. Дзвонила у двері першого вечора вже в новій квартирі й сказала:
Роксолано Семенівно, вітаю в новому житті.
Не пишномовно, а як просту правду. І від цього горло стискало.
Дякую. Заходьте.
Сиділи, балакали, пили чай, їли торт. Звичайний вечір. Не свято, не урочистість, а вечір двох жінок у світлій однокімнатній квартирі, з полуничним тортом і гарним чаєм.
Коли Світлана пішла, Роксолана лягла на новий диван, накрилась пледом і слухала тишу. Не ту стару, напружену, а нову, мяку, свою.
Заснула швидко. Нічого не снилося.
Серпень був спекотний, робочий Роксолана вже все знала на новому місці. Увечері виходила в скверчик, сиділа на лавці, просто роздивлялась людей, собак, дітей на велосипедах. Просто сиділа, нічого особливого не думала. Це було нове: просто бути.
Остап подзвонив раз, у серпні.
Денис казав, ти добре влаштувалась.
Та нормально.
Зарплата?
Нормальна.
Може, поговоримо?
Про що?
Про нас
Вона дивилась у вікно.
Остапе, нас у колишньому сенсі більше нема. Ти розумієш?
Розумію. Але, може
Ні, сказала просто і спокійно. Не може. Я не повертаюсь.
Чому?
Бо там мені було зле.
А тут?
Тут я вчуся. Це інше.
Він помовчав.
Ти змінилась.
Так.
Дуже.
От і добре.
Ще раз подзвонив, ще раз. Зрештою рідко. Відповідала, коли хотіла. Бо мала на це право.
Восени Наталка Козачук та, рудоволоса з Паркової сама подзвонила. Люба дала номер.
Роксолано Семенівно? Це Наталка. Люба казала, може, ви хотіли б
Поговорити? Хочу.
Зустрілись у кавярні. Наталка в яскраво-синьому пальто, виглядала не щасливо, а саме добре впевнено. Говорили більше двох годин: про роботу, про те, як перші місяці було дивно, як якось у маршрутці впіймала себе на тому, що наспівує під ніс: Я не співала двадцять років. А тут заграла.
Ви не жалкуєте жодного разу?
Жалкую, що не раніше.
Боялись?
Так. Але страх живе лише поки не змінив. Потім вже нема чого боятись. І нічого й не впало.
Роксолана це довго перечувала вдома. Нічого не впало. Син поруч, онук дзвонить сам: Бабусю, я скучаю! Робота хороша. Світлана Василівна подруга. Люба завжди поруч.
І ще щось. Трудно назвати. Відчуття правильного місця у власному житті. Не гість, не прислуга, не біля когось. Сама. Роксолана Семенівна, пятдесят три, головний бухгалтер, мама, бабуся, людина.
Новий рік зустрічала двічі. Спершу у Дениса з олівє, пирогами, Артемком, який тепер сам розказував про моторчики. Потім у себе вдома. Прийшли Люба з чоловіком, Світлана Василівна, Наталка Козачук у червоному пальті. Стіл, тиха музика, легкий сміх. Ніхто не згадував минуле поганим словом. Не було докорів. Просто зустріч кількох, хто обрав тут бути.
Коли куранти пробили, Роксолана підняла келих. Загадавши бажання. Інше, ніж попереднє: не прохання, не надія. Просто тверде, тихе: Я триваю.
В середині січня, вже у новому році, подзвонила колишня свекруха Галина Петрівна. Живе у сусідньому місті у родички. Не була близькою, але підтримували контакти.
Роксолано, в голосі вже осінь. Остап мені розповів.
Слухаю.
Я хочу тебе підтримати.
Роксолана мовчала.
Мала сказати це раніше. Бачила все між вами. Мовчала, бо мами мовчать про синів. Але це неправильно. Я жалію.
Галино Петрівно
Не перебивай, слухай. Ти добра жінка. Завжди була. І заслуговуєш добра. Вік тут ні до чого. Мені, бач, девяносто. Ще кожного ранку радію чомусь. Не хорони себе сама. Чула?
Чула, відповіла Роксолана. Горло знову стиснуло.
Іноді дзвони мені. Просто так. Постукатись.
Обіцяю.
Відклала слухавку і довго всміхалася. Хто б подумав саме Галина Петрівна, саме зараз.
Світ дійсно приносить подарунки у чудернацьких пакунках.
Наприкінці лютого зайшов Денис без сімї, сам, просто так. Сів, попили чаю, поговорили про Артемка, роботу, школу.
Мамо, добре виглядаєш. Інша.
Краща чи гірша?
Краща. Наче в тобі щось увімкнулось.
Воно було давно вимкнене.
Можу я вибачитись?
За що?
Що не бачив раніше. Не питав.
Дениску, ти гарний син. Більше, ніж міг. Ніхто не зобовязаний бачити те, що людина сама ховає.
Він обійняв її міцно.
Роксолана ще хвилину стояла біля дверей, далі повернулась на кухню. Налила чаю. За вікном сніг, знову сніг. Зима цього року така, ніби все ухвалює, ухвалює, і ще трохи вагається.
Вона думала: рік тому, тридцять першого грудня, стояла біля іншого вікна в іншій квартирі й дивилась на той же сніг. Тоді щось почало рухатись. Тануло, як крижинка.
Тепер це вода. Не стояча така, яку можна вмитися. Пити. Яка рухається далі.
Десь за тиждень подзвонив Остап. Вона відповіла.
Роксолано.
Так.
Я був у лікаря. Нічого серйозного. Але тиск. Треба стежити за їжею.
Добре, що був.
Ти б раніше нагадала.
Остапе.
Що?
Тепер ти сам собі нагадуєш. І це правильно.
Пауза.
Ти й справді не повернешся?
Ні.
І тобі добре?
Роксолана дивилася у вікно. Сніг усе йшов, тихий, терплячий, грудневий.
Так, сказала. Мені добре. Не переймайся.
Не переймаюсь. Просто питаю.
Знаю.
Ще пауза. Тихо, майже нечутно, він сказав:
Розумію, що завинив.
Роксолана не відповіла зразу. Хотіла сказати лише правду.
Остапе, я не тримаю зла. Ми прожили велике життя. Не все з нього можна викинути. Але це життя не було тим, якого я хотіла. Чи твоє ти вже сам знаєш.
Я думаю над цим.
Так і треба.
Вона поклала слухавку. Поставила чайник. Взяла чашку. Подивилась на ключ, що лежав на маленькій полиці біля дверей. Простий ключ від замка, але тепер це ключ від усього її нового, незвіданого, справжнього життя.
