ГІРКЕ ЩАСТЯ
Чим же тобі Оленка не догодила? Хороша ж дівчина. Скромна, чиста, вчиться. Тебе кохає, Оксана Володимирівна докірливо глянула на сина.
Мамо, я сам розберуся Андрій, ніби поставив крапку в пустій розмові.
Оксана Володимирівна вийшла з кімнати.
«Розбереться Скількох дівчат уже змінив А самому під сорок. Скоро жодна не потрібна буде. Усе йому не так, не те» думала вона, тяжко зітхаючи.
Синочку, йди обідати, покликала Оксана Володимирівна з кухні.
Андрій одразу відгукнувся. Сів до столу й з апетитом куштував мамин борщ.
Дякую, мамо. Як завжди смачно.
Краще б ти це своїй дружині казав, а не мені, Оксана Володимирівна не могла заспокоїтися.
Мамо Андрій випив узвар і зібрався виходити.
Зачекай, синку. Он що згадала. Колись до ворожки ходила. А вона мені з порога каже:
У твого сина буде гірке щастя.
Ой, мамо, не вір, посміхнувся Андрій.
В Андрія у різні роки виникали «кохані» й не дуже жінки.
Інна була розумна, начитана, навіть мудра, як не на свої літа. Давала слушні поради Андрію, що був на девять років старший.
Спершу Андрієві це імпонувало, а потім він почав сприймати Інну як старшого товариша. Не більше.
Усе було якесь безбарвне. Розійшлися.
У Поліни був син, вісім років. Андрій так і не зміг знайти з ним спільну мову. Хоча, здавалося, кохав Поліну. Вона була гарна, але з норовом. Не встигнеш зрозуміти, вже чергова сварка. При кожній нагоді задобрював Поліну подарунками. Сварки були якимись дрібязковими.
У стосунках чогось бракувало. Мабуть, спокою, стабільності.
Вероніка була ідеалом. Таку жінку пошукати
Андрій уже думав одружитися з нею. Вероніка здавалася правильною, чистою, розумною. З нею треба було говорити, що називається, «у рукавичках».
Андрій навіть оселився у її квартирі. Був готовий мати з нею дітей. Не менше двох.
Але
Повернувся якось із відрядження а Вероніка в ліжку з колишнім однокласником. Класика
Андрій повернувся до мами. Вирішив, досить йому тієї романтики.
Буду самотнім. Непоганий, до речі, варіант. Найміцніша сімя це з однієї людини, іронізував Андрій.
Оксана Володимирівна знизувала плечима:
Невже не знайдеться твоя доля, сину
А доля знайшлася. Несподівано, звідки не чекали.
Їхав Андрій у чергове відрядження. В потязі зайняв свою нижню полицю. До купе зайшла жінка:
Молодий чоловіче, давайте поміняємось? Віддайте мені вашу нижню поличку, будь ласка.
Без питань, погодився Андрій.
Розглянув жінку з ніг до голови. Нічим особливо не вирізнялась. Але серце стиснулось. «Невже це моя доля?»
Андрій виліз на верхню полицю. Задрімав
Як добре, що ви прокинулись. Сідайте до столу, пригощайтесь, запросила незнайомка.
Андрій спустився. Почали розмову.
Катерина, представилась жінка.
Андрій. Дуже приємно, Катерино.
Весь вечір спілкувалися. Андрію було легко й затишно з Катериною. Він навіть не намагався вразити її своєю харизмою. Здавалося, він знає її все життя.
Обмінялися телефонами. На всяк випадок
Минуло пару тижнів. Андрію захотілося почути голос Катерини.
І закрутилося
Побачення, поцілунки, обіцянки
Андрій вже не розумів, як він раніше жив без цієї жінки. Сорок років!
Колишніх жінок легко відпускав. А тут ніяких меж
Хотілося повністю зануритись у життя Катерини.
Вона огорнула Андрія справжньою любовю, турботою, розумінням.
Через три місяці Андрій зробив Катерині пропозицію.
Андрію, я старша за тебе на сім років. У мене троє дітей. Живу в гуртожитку, Катерина не вміла брехати.
І вдова. Кать, я все це знаю. Дітей твоїх бачив. Будете жити зі мною. Все вирішено.
Я кожну клітинку твого тіла кохаю. Ти моя випадкова і остання жінка, Андрій поцілував Катерину в губи.
Гаразд, Андрію, тоді спробуймо, Катерина засоромилась.
Ні, не спробуймо, Кать. Ми назавжди разом, Андрій взяв за руку Катерину, Чуєш? Назавжди.
Оксана Володимирівна, дізнавшись про плани сина, тільки й прорекла:
Довибирался З усіх найнепримітніша
Через девять місяців у пари народилася особлива дитина. Донечка.
Андрій радів, але й хвилювався за Катерину. Щоб не зламалася.
Виховувати особливу дитину це безмежно важко.
Зараз доньці Андрія і Катерини вже вісім. Уся родина обожнює дівчинку.
Андрій обожнює Катерину.
Гірке, але щастяОдного вечора, коли Андрій повертався додому з роботи, на порозі його зустрічала Катерина й донечка, яка сміялася у мами на руках. Діти носилися по кімнаті, щось голосно обговорювали. Кухня пахла борщем і свіжим хлібом, щастя оселилося навіть у дрібницях.
Тату, донька простягла до нього рученята. Дивись, я намалювала нашу родину.
На аркуші, де акварельні плями розквітали сонцем, Андрій побачив себе, Катерину, всіх трьох дітей і саму дівчинку з великими очима. Над їхніми головами палахкотіло веселе сонце. Під малюнком дитячою рукою було написано: «Ми разом і це найкраще».
Андрій обійняв Катерину й притиснув доньку до грудей.
Яке ж це гірке щастя, мамо? з усмішкою подумав він. Це щастя настояне на гіркоті. Але саме тому воно справжнє й таке цінне.
Увечері вся родина зібралася у вітальні. Діти затихли біля телевізора, Катерина читала книжку, а Андрій просто сидів і дивився на всіх, вдихаючи цей момент до останньої крупинки. Нарешті його серце було вдома, у простій, але безмірно теплій буденності, якою він раніше не міг цінувати.
За вікном йшов легкий дощ, а в хаті розквітало затишне тепле і гірко-солодке щастя.
І всі гіркі дороги Андрія вели саме сюди, у цей вечір, у цей дім. У найсправжніше щастя, якого він навіть не наважувався просити.
