Коли був малим, завжди мріяв вирости, щоб робити усе, що забажаю: їсти, що хочу, лягати спати коли заманеться, виходити на вулицю, не питаючи ні в кого дозволу. Тепер сміюся зі свого наївного, дитячого я. Дійсність вдарила по мені в той день, коли вперше почав жити сам: прибирання, готування, квартплата, комуналка, покупки і все це з однієї зарплати, якої лише-но вистачає. Думав, свобода це обирати, що буде на вечерю. А воно виявилося розрахунками: чи вистачить мені цієї тисячі гривень на гречку й мило водночас.
Одного ранку зловив себе на думці, що вже кілька тижнів не снідав спокійно. Вставав, мився, абияк застилав ліжко й біг на зупинку, щоб не запізнитись на маршрутку. По дорозі згадував: Ага, ще треба відповісти на робочий лист, заплатити за Інтернет до пятниці, а картка вже майже без грошей. Оця доросла свобода обернулася нескінченним переліком справ, а не здійсненою мрією.
Вечорами повертався втомлений, наче на плечі впав мішок з цементом. Відкривав холодильник у надії, що там є щось, готове саме себе розігріти. Але ні треба мити, різати, варити, а потім знову мити посуд. Бувало, що на вечерю їв просто шмат хліба з куском твердого сиру, аби лише не торкатися до сковорідки. Та й тоді не відпочивав у голові крутилися думки: Вода знову задорога, з крана тече, треба щось робити… Білизна зранку досі в пральній машинці, пахне вже, бо забув її повісити.
Друзі писали: Давай зустрінемось. Та коли намагались домовитись, у кожного свої клопоти: одному затримка на роботі, другий доглядає хвору бабусю, третій досі шукає гроші до зарплати, четвертий просто валиться з ніг. У студентські роки збиралися щодня; дорослими місяць не бачились. Коли ж таки зустрічались, мова йшла лише про втому, комуналку й те, як болять спини. Молоді, а розмови наче між пенсіонерами.
Найважче було зрозуміти, що справжній відпочинок рідкість. Навіть вихідний не відпочинок, а знову список завдань: прання, прибирання, закупи, планування тижня, десь щось ремонтувати… Якось у суботу стою, мию підлогу й, сам не помітив як, починаю плакати від безсилля: Навіть коли відпочиваю не відпочиваю… У дитинстві звав це свободою, а тепер виконую все те, що колись робили за мене батьки тільки більше допомогти нікому.
І робота була зовсім не те, чого я чекав. Гадав, що праця це задоволення. А насправді це ще й посміхатися, коли зовсім не до сміху, терпіти недоречні жарти, бігти за планами, що щотижня змінюються, і розуміти, що більшу частину зарплати витрачаєш на щось ефемерне. Якось сидів та рахував, чи краще сьогодні пообідати, чи заощадити на проїзний. Про таке ніхто не розповідає дітям. Ніхто не готує, що доросле життя це нескінченна ланка обрахунків.
Думав, дорослішати це отримувати свободу. А на ділі це дивний баланс між втомою, зобов’язаннями та маленькими, короткими моментами тиші.
