Я вигукнула у вікно:
Мамо, ну ти чого так рано надворі? Застудишся ж!
Вона озирнулась, замість привітання лопатою помахала:
Для вас, ледарів, стараюсь!
А вже наступного дня мами не стало…
Досі не можу спокійно пройти повз наш двір…
Як тільки бачу цю стежечку серце стискається так, ніби хтось жменею тримає. Це я зробила те фото другого січня…
Просто йшла, побачила сліди у снігу і зупинилась.
Сфотографувала їх, сама не знала навіщо. А тепер це фото єдине, що в мене залишилось з тих часів…
Новий рік ми зустрічали, як завжди гуртом, родиною.
Мама ще зранку тридцять першого була вже на ногах. Я прокинулася від запаху шкварчання котлет та її гомону з кухні:
Доцю, вставай! Допоможеш мені з салатами, бо твій тато знову всі продукти переполовинить, поки ми не бачимо!
Я спустилася, ще у піжамі, із скуйовдженим волоссям. Вона стояла біля плити в улюбленому фартуху з абрикосами, який я їй подарувала ще в гімназії. Усміхалася щоки як буряки від духовки.
Мамо, дай хоч кави перш напитися, занила я.
Кава потім, спершу олівє, розсміялася вона й подала мені миску з печеними овочами. Ріж дрібно, знаєш, як я люблю. А не ті твої кулики.
Ми різали овочі й теревенили про все на світі.
Вона згадувала своє дитинство як Новий рік святкували без заморських салатів, тільки оселедець під шубою та мандарини, які дідусь приносив «з-під прилавка».
Потім тато притягнув ялинку. Величезну, майже до стелі.
Жінки, приймайте красуню! оголосив він з порогу.
Тату, ти що, ліс вирубав? я аж здивувалась.
Мама вийшла, подивилася й зітхнула:
Гарна, та куди її тулити? Минулого року хоч менша була!
Та все одно допомогла влаштовувати свято. Ми із сестрою Лесею гірлянди розвісили, а мама дістала скриню зі старими іграшками, що ще з мого дитинства лишилися. Взяла одного скляного ангелика й тихо каже:
Оце тобі на перший Новий рік купувала. Памятаєш?
Памятаю, збрехала я.
Насправді не памятала, утім кивнула. Вона так світилася, коли думала, що я памятаю того ангелика…
Брат підїхав ближче до вечора. Як завжди з шумом, торбами, подарунками й парою пляшок.
Мамо, шампанське на цей раз якісне не минулорічне кисле!
Ой, синочку, головне, щоб усі з глузду не зїхали, сміялася мама й обіймала його.
Опівночі всі вийшли у двір. Тато з братом запускали феєрверки, Леся пищала з радості, а мама стояла зі мною й обіймала так міцно.
Дивись, доцю, яка краса, шепотіла. Життя ж у нас яке гарне…
Я її теж обійняла.
У нас найкраще, мамо!
Шампанське пили просто з пляшки по колу, сміялися, коли феєрверк полетів у бік сусідської клуні.
Мама, легенько захмеліла, танцювала у валянках під «У лісі, лісі темному ялиночка росла», тато підхопив її на руки. Ми всі реготали просто до сліз.
Першого січня весь день байдики били. Мама знову щось варила тепер уже вареники та холодець.
Мам, досить, ми вже круглі, скиглила я.
Доїсте. Новий рік же тиждень святкують! відмахувалась вона.
Другого січня встала рано, як завше.
Я почула двері скрипнули. Виглядаю а вона надворі, з лопатою, в старому синьому пуховику, у хустині на голові.
Акуратно розчищає від хвіртки до ґанку рівненьку стежечку. Сніг гарненько складає під стіну, як любила.
Я крикнула з вікна:
Мамо, чого так рано? Промерзнеш же!
Вона повернулась, лопатою привітала:
А щоб ви, лінтяї, не плигали по заметах аж до березня! Іди чайник став!
Я усміхнулась і пішла на кухню. Повернулася вона десь за півгодини щоки багряні, очі блищать.
Ну, тепер порядок, сказала, присіла каву пити. Краса ж, правда?
Красота, мамусю. Дякую.
Це був останній раз, коли я чула її такий дзвінкий голос…
Третього січня зранку сказала тихенько:
Дівчатка, щось у грудях болить, не сильно, але неприємно.
Я одразу схвилювалась:
Мамо, може, швидку викликати?!
Та ну, доцю. Просто замучилась стільки всього готувала, носилась. Відлежуся мине.
Вона лягла на диван, ми з Лесею поряд сіли. Тато поїхав до аптеки. Мама ще піджартовувала:
Та не дивіться ви на мене так, ніби вже хрест ставите. Я ще вас усіх переживу!
А потім раптом побіліла, схопилась за груди.
Ой… щось дуже зле
Викликали швидку. Я її за руку тримала й шепотіла:
Мамцю, тримайся, зараз лікарі приїдуть!
Вона ледве чутно сказала:
Доне… я вас так люблю… Не хочеться прощатись…
Швидка приїхала дуже швидко, та… вже нічого не могла вдіяти. Масивний інфаркт. Усе трапилось за лічені хвилини.
Я просиділа в коридорі, виючи, не могла повірити. Ще вчора вона танцювала під феєрверки, сміялась, а сьогодні
Наче уві сні, вийшла надвір. Сніг майже не падав. І побачила ті сліди. Оті акуратні, маленькі, рівненькі стежечки від хвіртки до ґанку й назад. Саме такі, як завжди залишала вона.
Я стояла і дивилася довго-довго. Питала у Бога: «Як може бути ще вчора людина ходила землею, а сьогодні її вже нема? Сліди є, а людини ні!»
Чи тільки мені так здавалося, чи справді мама того ранку востаннє вийшла залишити нам чисту стежку. Щоб ми могли пройти нею без неї.
Я не стала їх замітати. Усіх попрохала не чіпати. Хай будуть, поки сніг сам не вкриє їх назавжди.
Це було останнє, що мама для нас зробила. Її турбота про нас навіть тоді, коли її вже не було.
Через тиждень навалило снігу хоч саньми катайся.
Я бережу те фото з маминою стежечкою.
І щороку третього січня дістаю його, дивлюсь на порожній двір, а серце ще довго згадує: десь там, під снігом її останні сліди.
Тими слідами я й досі йду за неюЯкось у березні, коли снігу майже не стало, я вперше наважилася пройти тим шляхом з хвіртки до ґанку. Під ногами вже хрустіли не її стежки, а свіжі весняні калюжі, і на старій яблуні прокинулась від сну сорока. Я йшла, торкаючись пальцями кущів, згадуючи мамин голос, мамину турботу, мамині жарти.
І раптом відчула навіть коли слідів не видно, вони все одно існують. Десь глибоко, під першим весняним сонцем, на розталому снігу й у памяті тих, хто любив її по-справжньому. Я зупинилась посеред подвіря, заплющила очі, вдихнула мороз, що ще не стрепенувся під весною.
І усміхнулась крізь сльози бо знала: мама завжди буде зі мною, у кожному клаптику цього двору, у кожній зворушливій дрібниці й тієї невидимої стежечки, що веде додому.
А її любов як слід у снігу: навіть коли вже тане, ніколи не зникає без сліду.
