Дідусю вже немає
Оленка щойно повернулася з чергового відрядження навіть пальто ще не встигла зняти і валізу розпакувати, як задзвонив телефон.
Це була мама, голос у її Любові Ростиславівни тривожний та Олена майже не звернула уваги, мабуть, через втому.
Оленко, ти вже вдома?
Привіт, мамо. Так, тільки-но зайшла в квартиру. А в тебе що сталося?
Добре, що ти вже вдома.
Зразу відчула: мама щось крутить, наче шукає слів чи роздумує, з чого почати.
«Мабуть, знову новин із двору набралася і хоче якнайшвидше мені про все розказати», подумала Олена. Та слухати балачок уже сил не було.
Найбільше зараз хотілося лягти і бодай трохи виспатися в потязі ж за ніч майже не вдалося закрити очей: у сусідньому купе всю ніч співала компанія хлопців з гітарою.
Доходило й до того, що почали співати якраз про неї:
«Ой у лузі червона калина»
Якби була в кращому гуморі, може й засміялася б, але цього разу хотілося тільки, аби струни позривалися самі.
Мам, я трохи відпочину, привиду себе до ладу, тоді передзвоню. Гаразд?
Боюся, не вийде, зітхнула мама.
Як це не вийде?
Відпочити не вийде, доню.
Лише зараз Олена почула у голосі матері щось не те незвична приглушеність.
Я ж з відрядження приїхала. Маю право нарешті виспатися! Чи ти мені щось не договорюєш? Тільки не кажи, що збираєшся на гостей без попередження!
Оленко… дідусю вже немає…
Олена сіла на диван, тремтячими руками притисла телефон до вуха. Вона зовсім не очікувала такого почути.
Сусідка, Марія Михайлівна, сьогодні зранку подзвонила: зайшла молока занести, а Григорій Олексійович лежить на порозі, до грудей руку притис, не дихає. Лежав, мабуть, усю ніч Їхати треба в село, хоронити діда. Сусіди допоможуть, якщо що. Оленко, ти мене чуєш?
Олена так розгубилася, що не могла нічого відповісти, тільки ледве видушила з себе: «Угу».
Марія Михайлівна дзвонила рідні, а ті відповіли хіба що спадщину залишив би, тоді, може, приїхали б. А так навіщо витрачати час і гроші? А хата дідуся твого старенька, нікому не потрібна Любов Ростиславівна трохи помовчала і додала: Я, якщо чесно, теж не хочу їхати. Та й він сам сказав мені колись, що ноги моєї в його хаті не має бути, навіть на похороні. Я й обіцяла так і буде. Сподіваюся тепер тільки на тебе, доню. Поїдеш у село, попрощаєшся з дідусем?
Помовчала мама, помовчала й Олена, розглядаючи тумбочку, де лежав недочитаний ще лист від діда, датований минулим місяцем він прийшов, поки Олена була у відрядженні.
За останні пів року це вже третя поїздка, а далі, певно, буде ще у фірмі відкрили відділення в іншому місті, і пересилають її, бо в колег чи дитина, чи здоровя не те, чи ще щось.
«Одна я, значить, беззаботна» сумно подумала.
Оленко знову почула материн голос. Не хочеться, щоб сусіди думали, що ми дідов зовсім забули. Він нелегкий був, але людина. З тобою ж у нього добрі стосунки складалися. Марії Михайлівні казати, ти поїдеш?
Так, мамо. Поїду, тихо відповіла Олена, пригладила листа долонею. Мамо, а як це могло статиcя? Дід же ще взимку добре виглядав!
Ти ж сама знаєш Вік у нього вже той, у якому ледь не свято, що дожив. Багато чоловіків нині до пенсії не дотягують, а твій дід був майже під вісімдесят. Гріх нарікати. Легкої йому землі
Олену аж заціпило. Вона дуже любила свого дідуся, підтримувала з ним звязок, коли вже вся решта родичів перестала.
З мамою у дідуся був давній конфлікт не міг пробачити їй смерть Андрія, свого єдиного сина і Олениного батька, мовляв, вона його “заїздила” по роботах і він не дожив до тієї самої пенсії.
Дійсно, Любов Ростиславівна свого часу наполягла, щоб чоловік змінив роботу, і заради ремонту, дачі та кращого життя, Андрій їздив на заробітки місяцями. А одного разу не повернувся: серце не витримало.
Тоді Григорій Олексійович плакав так, що всі були вражені бо ж «Батьки не мають хоронити дітей».
Відтоді з невісткою не спілкувався, сказав, щоб «ноги її не було» в хаті.
З Оленою ж тримав звязок: коли вона була школяркою часто їздила до нього на канікули, а дорослою стала пишуться одне одному листи, бо телефони, смартфони, інтернет чи хоча б ноутбук все це дідусь вважав «дурням».
Тому й не спілкувалися з ним родичі: кому треба в двадцять першому столітті писати листи, коли є вайбер? Дехто вважав дідуся трохи дивакуватим. А після смерті сина та дружини і зовсім
Зате останнім часом односельці поголосували, що старий вже трохи не в собі бо почав часто розмовляти З котом.
І ніби нічого дивного, але жоден кіт у дворі не зявлявся. Такого ще не бачили!
Після розмови з мамою Олена довго не могла заспокоїтися. Плакала: так хотіла цього літа приїхати до дідуся, але все переносила, бо ті нескінченні відрядження і справи.
Начальник лише сміявся:
По закону, Олено Григорівно, маємо право відправити зарплата гідна, не подобається можна і звільнятися, але де ще таку отримаєш?
Дійсно, зарплата була вагою, тому й терпілося усе.
***
На кладовищі все було, як має бути: після хвилини мовчання й останнього, прибитого до труни цвяха, чоловіки обережно опустили труну у яму.
Потім кинули по грудці глини. Свіжі квіти, вінки, свіжа могила. “Хіба це все? Було і немає…” не вміщалося в голові Олени.
Хіба лишається ще поминальний обід: всі будуть згадувати померлого добрим словом і саме завдяки цим словам і памяті дідусь житиме далі, але вже тільки у думках тих небагатьох, хто його памятає.
Олену обійняли, висловили співчуття, й потихеньку всі розійшлись. Лишилася сама сумно гірко й самотньо.
«Не встигла Не встигла попрощатися» важко зітхнула.
Щоб трохи зайняти руки почала прибирати: провітрила хату, вимила деревяну підлогу, повитирала пилюку, поскладала все у холодильник.
У хаті дідуся було затишно попри простоту й аскетизм. Заглянула у вікно вечоріло. Вийшла на ганок, вдихнула свіже повітря. В саду цвіли яблуні і смородина з малиною. Город рівними рядками, правда, не засаджений: чи не встиг, чи відчував наближення свого кінця.
«Цікаво, хто тепер буде цим займатися?» подумала сумно.
Присіла на лавку під яблунею, подзвонила мамі й сказала, що провела дідуся.
Молодець, доню Яким би він не був, а людина
Та нормальний він був, мам. Просто горя в житті занадто багато. Не ображайся вже ти на нього.
Та не ображаюся Ти скажи, додому коли? Сама не страшно там?
Ні, мам. Відгули взяла, затримаюся тут поки, від міста відпочину. Та й девять днів ще, може, ти приїдеш?
Ой, Оленко, куди вже мені їхати Та й дачний сезон у розпалі. І на кладовище до батька твого їхати ой, не доїду я
Ну, добре. Але памятай, тут же й тата могила. Ти ж від похорону жодного разу так і не приїхала сюди.
Я ж казала Григорію Олексійовичу, що ховати Андрія треба в місті, а він не послухав Ой, мене серіал чекає, я побігла вже. Дзвони мені.
Олена розсміялась мама як завжди у своїй манері. Повернулася в дім, заварила чай із мятки, меліси й смородинового листя, яке знайшла у дідуся, випила й лягла спати.
Перед сном дістала листа перечитала ще раз.
А він про кота про якогось загадкового Чорнобрика, який у дідуся начебто жив. Хоча дідусь до тварин завжди був байдужий, а кота ніхто й не бачив.
“Ти не уявляєш, Чорнобрик молоко любить. Кажуть, що дорослим котам не можна, а він банку випив але досі не дається в руки тільки нявкне десь і зникне Дуже чекаю тебе, Оленко! Може, ми разом зможемо його піймати”
Але за кілька днів Олена ніде жодного Чорнобрика не бачила. Хоча дивний відчуття, що хтось нишком спостерігає, таки було.
«Треба буде спитати у Марії Михайлівни, що за Чорнобрик»
***
Прокинулася зранку перші промені спливали крізь штори, воробці цвірінькали, півні перегукувались звичайний сільський ранок.
Олена відчинила вікно, вдихнула, згадала своє дитинство у дідуся, як разом пташині хатки майстрували Згадала про намір зайти до сусідки.
Який ще кіт? здивувалася Марія Михайлівна. Та не бачила я там жодного кота. Дідусь тільки якось розповідав і розмовляв із кимось невидимим Говорив, мовляв, не боїся, виходь, Чорнобрик. А я заходила часом пиріжків занести нічого й сліду в хаті немає Думаю, що дідусь уже трохи розмовляв сам із собою Якби був кіт, хтось би вже побачив.
Та й правда Але дідусь не схожий був на божевільного. Я думаю, ми чогось не знаємо А в селі чорних котів не пропадало?
Та й немає ні в кого, я такої масті тут з котів не бачила.
Повернувшись додому, Олена занурилася в прибирання, але усі думки були про листа, про того містичного кота
А тим часом, зовсім близько, за нею уважно спостерігав справжній Чорнобрик.
Кіт цей звик не показуватися людям бо з малку його часто ображали, ганяли, жбурляли каміння, тож він лиш мандрував із села в село.
Дідусь був винятком говорив добрим голосом, годував молоком і ковбасою.
І, правда, на очі він йому не зявлявся, тільки слухав і звикав.
Та зараз він зацікавився новою людиною цією міською дівчиною з добрим поглядом.
Правда, показатися не наважувався.
Все сталося, коли минуло девять днів.
Того вечора було багато людей, а по тому, як усі розійшлися, Олена нарешті помітила кота.
А ось ти який, Чорнобрик! радісно вигукнула, То дід правду писав! Ходи, знайомитимемось.
Але тільки вона рушила кіт зник між кущів.
Ну чого ж ти такий лякливий сміючись, говорила Олена. Мені ж завтра їхати, а ти навіть не знайомишся.
Цей монолог почула Марія Михайлівна, котра несла пиріжків аж остовпіла, визираючи за паркан.
“Ну все подумала, вже забувши й пиріжки, спочатку дід, тепер і внучка сама із котом невидимим балакає”
Тим часом небо затягло чорними хмарами, і десь уже гуркотів грім.
Почала накрапати дощ. Олена кілька разів покликала кота до хати, але той так і не вийшов
У той час Чорнобрик лежав у затишку, прислухаючись до грому страх перед людьми й грозою тримав його.
***
Дощ лив, як з відра, то затихав, то знов набирав силу. Було вже темно, а Олена, вертячи́сь, не могла заснути.
І раптом такий гуркіт, що серце підскочило уся кімната освітилася блискавкою, і просто у кватирці два палаючих котячих ока.
Ой, рятуйте! скрикнула Олена, відплигнувши на ліжку.
Вмить щось чорне й мокре опинилося в кімнаті, прошмигнуло під шафу, потім під ліжко.
Чорнобрик нарешті зрозуміла Олена.
Намірила часу, щоб виманити його, та зрештою таки змогла, витерла старим рушником, взяла на ліжко і гроза за вікном вже не здавалася такою страшною, коли вони гріли одне одного.
***
Прокинулася від того, що Чорнобрик намагався відкрити віконце.
Куди зібрався, друже? посміхнулася, дивлячись на кота.
Він дався у пояснення поглядом.
Мяу-у-у пробурмотів, деручи вікно.
Без сніданку не відпущу! А далі твоє рішення: залишатися тут чи їхати зі мною. Думаю, дідусь хотів би, щоб я тебе забрала. Але право вибору твоє.
Нагодувала, випустила надвір, а сама почала збиратись.
І тільки вийшла з хати Чорнобрик вже чекає на порозі: потерся об ноги рішення прийняте.
Молодчина, я знала, що вибереш саме це! радо засміялася Олена.
Коли віддавала Марії Михайлівні ключі, та аж присіла від несподіванки:
Це що, ТОЙ кіт?
Саме він, посміхнулася Олена. Невже ще сумнівалися у моєму дідусеві? Все в нього з головою було добре!
Ой, ну і справді, а я думала
Ми з Чорнобриком ще приїдемо. Обіцяю!
Оце вже добре, простягнула пакет із пиріжками. На дорогу. Дякую тобі і вашому коту!
В автобусі, виходячи з села, Олена подивилася у вікно на небо. Здалося, ніби в одному з хмаринок побачила усміхнене обличчя дідуся і Чорнобрик теж притиснувся до скла.
Але найголовніше вони відчували: дідусь нікуди не зник. Він десь поруч, живе у їхніх серцях. І саме він звів докупи дві самотні душі Олену і Чорнобрика.
