Знаєш, як це прикро Коли чоловік ставить свою жінку в таку ситуацію, що інші можуть глузувати з неї, це ж чисте малодушність. Так не роблять справжні люди.
Коли ти дозволяєш, щоб хтось хихотів у неї за спиною, а сам при людях обіймаєш і посміхаєшся їй, тут ти не просто підводиш її як хлопець ти взагалі падаєш у своїх очах як людина.
Нічого гіршого немає, ніж коли українська жінка з відкритим серцем щиро любить, а навколо на неї дивляться жалісно, бо всі знають таку правду, яку ти від неї ховаєш. Це ж зрада найнижчого ґатунку підвести ту, хто дбає, вірить, підтримує й поважає.
Вона йде поруч із тобою з гордо піднятою головою, навіть не підозрює, що хтось тихенько сміється і думає: «Ох, якби ж знала»
Це не сила і не мужність. Це банальний страх страх покинути, а ще більший страх бути чесним до кінця.
Зрада і перетворення жінки, яка з тобою, на посміховисько перед іншими це вбиває найголовніше. Без поваги немає кохання. Немає й виправдань.
Справжній український чоловік це не той, що може вразити багатьох, а той, що вміє берегти одне жіноче серце й не зганьбити свою Назарію, Катерину чи Оксеню. Якщо не в силах достойно тримати слово, то хоча б не роби так, щоб вона дізналася про зраду останньою.
Тому що такий сором не минає. Він залишиться у памяті назавжди.
