Я завжди буду поруч з тобою
Тільки не починай знову! Ми це вже сто разів обговорювали! Для чого повертатися до цього питання? Марічка втомлено змахнула рукою і знову обернулась до плити.
День почався абсолютно понуро. Ще до світанку, близько пятої ранку, маленький син Остап притупав босоніж у її спальню і, торкнувшись долонею плеча, прошепотів:
Мамо! У мене горло болить!
Марічка, ще у напівсвіті снів, ледь торкнулась устами лоба сина, і одразу відчула, як сон спурхнув, наче горобець з гілки.
Ох, температура піднялась Ходімо, козаче! Вона взяла Остапа на руки, тихо зачинила двері, бо не хотіла зранку вислуховувати, що Святослав недоспав.
Після всіх процедур градусника і солодкого сиропу, закутала Остапа в ковдру, і поглянувши на годинник, зрозуміла засинати більше вже не варто. Чекати, коли розчиниться поліклініка, і викликати лікаря. Переконавшись, що син заснув, Марічка тихо прошмигнула на кухню. Закипятила каву і встала біля вікна.
Цьогорічна зима була надиво сніжна. Двір, наче килим-килимок, накритий пухким шаром снігу, що падав цілу ніч. Узори слідів проходили лиш клаптиками там хтось поспішав на роботу, десь дрібними кружечками накреслили стежки ранкові пси. Мелькнуло щось у кутку зору і Марічка розсміялась. Кіт-сусід тітки Ганни, Сірко, стрибав просто в замет, то зникаючи майже з головою, то вистрибуючи нагору, немов карась із прорубу. Дивна відвага у таку холоднечу! Але видно, сніг для Сірка не перепона. Він, як справжній козак, не терпить домашньої неволі, і тітка Ганна мусить відчиняти йому двері ледь не щоранку під натиском його гучного мяву. Весь підїзд здригається, якщо вона не встигає бо характер у кота визначний, і за всі роки не було випадку, щоб він хоч раз “нашкодив” у квартирі. Марічка почувалася, немов у сні про старий двір люди, коти, діти переплітались у химерному танку буденності.
Згадала, як учора, забираючи Остапа з садочка, вона спостерігала за цим пухнастиком:
Та йди вже, геть, Сірку, напасник ти, сміялась тітка Ганна, Ой, Марічко, подивись на цього вражого сина! Наче він тут господар, а не я. Бач, панич!
Добридень, тітко Ганно! Справжній у вас козак! гукнула Марічка.
Та ще й який! Бач, моя, певно, доля одних лише мудрих та серйозних чоловіків виховувати
Серйозність у родині Ганни відчувалась у всьому. Її син, Назар, був особливим: дотепний, добрий, по-дитячому відповідальний уже змалечку. Марічка дружила з Назаром, відколи себе памятала він завжди був поруч, рятував її від тиші і болю, особливо з тієї миті, як її мама, Оксана, зникла назавжди, коли якось переходила дорогу по зебрі біля базару.
Марічка тоді ще й не знала, що означає втрата. Десять років і все навколо зупинилось, як у завіяній снігом кімнаті. Відтоді її не можна було розговорити. Вона лише плакала, уникаючи навіть батька. Ховалась у ванній. У темних кутках, коли вже була сама, засинала без снів.
Психолог, який спробував достукатися до неї, забив тривогу: стрес починав ламати здоровя дівчинки.
Тоді і був Назар тим вогником у темряві. Він сам утратив батька за кілька років до того, тож знав, як не болять слова підтримки, а болить відсутність того, хто міг би це сказати. Назар майже жив у Марічкиних стінах: тітка Ганна не перечила, бо була співчутлива і підтримувала дітей як могла їжею, чаюванням, побутовими дрібничками.
Мати Назара не сварилась, коли син повертався пізно, вони з Марічкою разом робили домашні завдання, читали легку дітячу книжку, грали або бігали у спортивну школу, куди мама мріяла “віддати дівчинку у красу рухів”. Доброта й турбота серйозного хлопця поступово огортали Марічку, наче ковдра після холодної ночі. І саме Назар, коли вони підібрали на вулиці кошеня, був присутній у тієї миті, коли Марічка вперше за ці дні попросила у тітки молока і заговорила. Анна Петрівна, віддавши пляшечку, пошепки схрестила пальці:
Дяка Богу, повернулась!
Кошеня оселилось у Назаровій кімнаті: у Маріччиного батька, Богдана Михайловича, раптово виявилась алергія.
Так Назар невидимо супроводжував її завжди і всюди. Вони обидва єдині діти у своїх родинах були частинкою одне одного. Вже не словами, а поглядом Марічка могла почати фразу, а Назар закінчити. Дорослі мовчки схвалювали дивну їхню єдність у напівсирітстві вона допомагала пережити біль.
Тільки наприкінці школи щось пішло тріщинами Марічка виросла красунею, розумною і впевненою, хлопці вишикувались до неї рядами. Назар мовчки дивився на це, бо знав її серце ні за ким іще не зачинилось. Але одного дня у її снах зявився Святослав, коли вона перечепилася, вибігаючи з тренажерної зали та впала на сходи.
Дівчино, може, вам допомогти? засміявся високий хлопець, простягнув руку. Тут слизько, наче на ковзанці! Ви цілі?
Марічка глянула на нього і відчула дивний потік кольорових тіней в одну мить зрозуміла: те, у що вона не вірила, існує закоханість з першого погляду. Вируючий вихор, як у завірюсі соку, захопив її.
Я пропала, Назаре! схлипнула пізніше. Він він просто найкращий!
Найкращий? похмурнів Назар, але Марічка вже кружляла у своїх мріях.
І вона не помічала, як Назар підкреслено усміхався і зникав у своїх справах, поступово відходячи на другий план її життя.
Із Святославом вони зустрічались понад три роки, доки не вирішили: “Годі чекати, подаємо заяву.” Усі клопоти підготовка до весілля, плаття, фотосесії, “друга нареченої” Марічка сприймала із гумором. Назар мовчки супроводжував її у всіх ділах був “не другом, а братом”, хоч інколи це слово ставало тінню на його обличчі.
А вже після весілля, коли минули перші захоплення, Марічка почала відчувати, як казка розвіюється. Замість рівного життя дивна паралельність: її світ і світ Святослава перетинались все рідше. Коли захворіла, Святослав лише зітхав:
Ми ж гривні на відпустку відкладаємо, а тут лікарі грошей хочуть Вигадай ще.
Тобі що, відпустка дорожча за моє здоров’я? дивувалася Марічка, та у відповідь тільки відмахування.
А обстеження сплатила батько. Рік із хворобами, неповним відновленням, з серцем на підтримці. І коли вона дізналась про майбутню дитину, одразу віднесли “до високого ризику”.
Треба подумати… провела пальцем по карті акушерка. Організму важко. Ви зважте все
Думати нічого, я буду народжувати! рішуче відмовила Марічка.
Три останні місяці вагітності постійно під крапельницями. Остап народився вчасно, здоровим і Марічка знала: справитись допоміг лише батько, ну і Назар. Святослав тоді навіть не прийшов у палату після пологів зник, святкуючи “народження сина” з друзями на три дні.
Тільки те, як він ставився до Остапа, втримало Марічку від рішення піти одразу. Святослав іноді був уважним батьком: гуляв, міняв підгузки, винаходив веселі ігри. Але траплялось відштовхував сина, просив “не заважати”. Марічка не знала це любов чи байдужість між рядками? Усе ж здебільшого вони з сином були удвох.
Довгий час хвороби та побут поглинули її так, що навіть не було коли подумати про свою родину. Замість Святослава допомагав батько і Назар. Коли не можна було вийти з дому, Назар купував ліки, відвозив машину на станцію, підміняв у садочку.
Тільки тепер, вдивляючись у засніжене вікно, Марічка ловила себе на відчутті, що Назар сьогодні повертається з відрядження, і вона може попросити його відвезти їх із Остапом до лікаря, якщо буде потрібно бо машина знову зламана. З грішми зараз сутужно: Святослав усе “вкладає у свою справу”, а її невеличкої зарплати ледве вистачає на мінімум. Добре, що живуть у батьковій квартирі сам він уже давно перебрався у село, в затишну хатину на березі ставка.
Марічка зиркнула на годинник, набрала реєстратуру поліклініки. Їй пощастило дільнична лікарка з відпустки, виклик ухвалили одразу.
Вона відклала телефон, узялась до сніданку. Тільки-но з кухонного коридору пролунали кроки несміливо зайшов Святослав.
Знову? Чому мусив мало не до світанку ходити по хаті?
Остап захворів, сухо відповіла Марічка.
І ти мусила будити всіх? Я у ванну, приготуй мені щось на сніданок, я поспішаю.
Марічка готувала поснідати більше для сина, який любив “їжу для тих, хто одужує” пишні деруни підсолоджені сметанкою чи варенням. Святослав полюбляв їх теж.
Ну що, з батьком ти говорила?
Ні.
Досі рахуєш, що марно? Та перепиши ж квартиру на нас! Святослав дратувався.
Я вже казала, це не моє питання. І прохати нікого не буду.
Це твоє впертість уже нервує Я все працюю, а тут лише дай, дай Усе вам з Остапом не те й не так.
Він ще щось говорив, але Марічка вже не чула. В грудях тоненько дзенькнула якась струна мов невидиму нитку між ними обірвало. Всі їхні перші зустрічі, весілля, красиві фото стало сном, що пригасло.
Вона повільно опустила лопатку, обернулась:
Послухай мене уважно. Сьогодні ти збираєш речі і йдеш від нас. Ми розлучаємось, Святославе. Жити, як ми жили останні роки, я більше не хочу. Не ділимо нічого просто розходимось. Але Остап має мати батьків обох, ми мусимо знайти шлях, як залишитись поруч із ним.
Святослав лише здивовано мовчав, потім спробував опонувати, та схопив ложку і вийшов, грюкнувши дверима:
Подумай добре до вечора, я повернусь.
Я вже все вирішила, спокійно відповіла Марічка, відвернулась, стримуючи сльози.
Згодом почулись ніжки Остап ішов на кухню.
Мамцю, я трохи не голодний А голова болить.
Деруни допоможуть? З варенням!
Звичайно!
Після візиту лікарки Марічка готувалась збігати в аптеку. Не встигла подзвонити батькові, як постукав у двері Назар (він завжди стукав, не користувався дзвінком у них так домовлено з дитинства).
Привіт!
Привіт! Як ви?
Остап знову захворів. Посидиш з ним? Я до аптеки.
Я сам схожу, дай список! Назар взяв список і пішов.
Тільки він закрив двері, як Марічці зателефонували з обласної лікарні:
Марічко Богданівно? Вас турбують із приймального відділення. Вашого батька госпіталізували.
Що сталося? у долоні болісно впялася пластикова рамка телефону.
Інфаркт. Стан важкий.
Я їду.
Вона кинулась збиратись, нічого не розуміючи. Батько ніколи не скаржився на серце. І вмить, крізь сонний туман, зрозуміла: все, чого трималася, може обірватись миттєво.
Коли повернувся Назар, Марічка була вже у зимовому одязі.
Куди ти?
Тато в реанімації. Інфаркт.
Він миттєво вискочив за матірю, і тітка Ганна залишилась з Остапом, а вони у лікарню.
Тридцять тисяч думок, ніч і дивний коридор, як лабіринт. Марічка мовчала, опустивши голову на плече Назара.
Дякую Як добре, що ти зі мною.
Я завжди буду поруч, відповів Назар.
Знаю Тепер я все знаю, відповіла вона майже несвідомо.
Вранці лікар вийшов Марічка дрімала у Назаровій старій зимовій куртці.
Вашого батька перевели у палату. Попереду довге відновлення, але небезпека минула. Сьогодні можете йти додому, завтра провідаєте.
У відповідь Марічка міцно обійняла Назара і вперше за багато місяців дала волю сльозам у безсонному сні про надію, що завжди має поруч свою людину.
