Який у вас затишний будинок, братику. Просто заздрю, чесно.
Оксана повела пальцем по скатертині, вдивляючись у кухню оком справжнього ревізора. Марина поставила на стіл салатницю, сіла навпроти чоловіка. Тарас посміхнувся сестрі, не помітивши, як дружина стисла серветку в долоні.
Намучилися, відповів він. Півроку шукали, поки знайшли нормальний варіант.
Заради цього будинку довелося продати квартиру в Львові й переїхати під Тернопіль, ближче до родичів Тараса. Своя земля, город, спокій про це Марина мріяла три роки. Два місяці тому мрія нарешті здійснилася.
А в мене, бач, не вийшло сімю втримати, Оксана важко зітхнула, опустивши погляд на тарілку. Три місяці, як одна, а досі неначе в тумані. Просинаюсь а поруч нікого. Діти питають, де тато. Що я їм скажу?
У голові столу сиділа Ганна Василівна, мама, і погладила доньку по руці.
Дочко, не переживай. Все ще налагодиться. Головне, що діти здорові. А невдаха твій ще пожалкує, що пішов.
Племінник Дениско, йому чотири, зліз зі стільця і побіг до великої кімнати. За мить почулося щось гепнуло з полиці.
Дениску, обережно! крикнула Оксана, навіть не зрушивши з місця.
Маленька Лукяна, котрій тільки виповнилося три, заскиглила на руках у матері, вимагала уваги. Оксана розсіяно похитувала її на колінах, продовжуючи розмову:
Добре хоч ви тепер поряд. Бо після операції мама й сама ледве ходить, допомогти нікому.
Мене ледь дотягли на таксі, підхопила Ганна Василівна, зітхаючи. На четвертий поверх без ліфта, і тиск скаче. Доки піднялася думала, зомлію. Які там вже внуки.
Марина встала, щоб винести гаряче. На підвіконні розсада помідорів у торфяних стаканчиках. Ще місяць і можна буде висаджувати. Перші свої помідори в житті.
Можна я інколи буду дітей залишати? озвалася Оксана, поки Марина копалася біля плити. Лише коли зовсім припечеше. Мені ж треба і на роботу влаштовуватися, і по лікарях бігати, і з юристом щодо розлучення зустрічатися. А діти де?
Марина обернулася. Оксана дивилася на брата так беззахисно, як вона вже навчилася впізнавати двадцять сім років, а маніпулює, як профі.
Тарас посміхнувся та кивнув:
Звісно, Оксано. Допоможемо, хіба ж питання. Правда, Маринко?
Усі дивилися на неї. Три пари очей таких очікувальних.
Так, звичайно, відповіла Марина. Коли вже зовсім припечешеш.
Оксана засяяла:
Ви мої рятівники. І я ж ненадовго, годинки дві максимум.
Гості розїхались аж о десятій. Тарас викликав мамі таксі, допоміг спуститися вона стогнала на кожній сходинці. Оксана всадила сонних дітей у свою стареньку «Шкоду» і поїхала слідом, ще кричачи у вікно: «Дякую за вечір! Ви найкращі!»
Марина прибирала зі столу, мила тарілки. Тарас обійняв її та поцілував у маківку.
Бачиш, як добре все пройшло. Мама задоволена, Оксана наче ожила. Зовсім правильно переїхали.
Ага…
Ти що, втомилась?
Трішки.
Вона не сказала йому, що її напрягло те саме «іноді, лише коли зовсім припечешеш». Бо занадто добре знала ці слова легко перетворюються у «щодня, бо так зручніше».
Минув тиждень Оксана дзвонить зранку.
Маринко, виручи. Мені до лікаря терміново, а мама з дітьми не впорається. Буквально на три годинки, до обіду заберу.
Марина глянула на ноутбук, на таблиці звіту. Замовник чекає до пятниці.
Оксано, у мене ж сьогодні кінцевий термін
Та вони тихі, граються самі! Увімкнеш мультики й все. Дуже прошу!
Через пів години діти були в неї. По обіді Оксани не було, а потім тихо настав вечір.
О шостій вечора прийшов Тарас, заглянув до зали діти біля телевізора.
А Оксана ще не забрала?
Ні. Обіцяла до обіду, потім написала, що затримується.
Та нічого, знизав плечима, дістаючи з холодильника пиво. Діти ж не чужі.
Марина промовчала. Дениско вже встиг пролити сік на килим, у Лукяни закінчилися підгузки в рюкзаку був лише один.
Оксана приїхала близько девятої. Свіжа, усміхнена, пахне кавою.
Пробачте, закрутилась. Дуже дякую! Ви мене виручили!
Звіт Марина доробляла до другої ночі, не могла сконцентруватися у голові крутилося дитяче верещання.
Через чотири дні знову. Співбесіда на роботу, важлива. Оксана привезла дітей о девятій, пообіцяла забрати до третьої. Тарас спав після нічної зміни, прокинувся по обіді.
А вони досі тут?
Як бачиш.
Ну, то й гаразд, не переймайся.
Він справді був «тут». Сидів у залі, дивився футбол, поки Марина скакала між дітьми й ноутбуком. Дениско двічі бігав до нього дядя, пограйся а той відмахувався: «Потім, племінничку. Матч дивлюсь».
Оксана забрала дітей о восьмій вечора.
До кінця третього тижня ці візити стали нормою. Три-чотири рази на тиждень: лікарі, юристи, співбесіди, зустрічі з подружками. Завжди казала «на пару годин», а забирала під вечір.
Якось ввечері, коли діти, нарешті, поїхали, Марина глянула на Тараса:
Досить, так не може більше бути.
Що саме?
Три рази на тиждень. Я не встигаю працювати.
Він насупився:
Марино, їй же зараз тяжко. Чоловік її кинув, вона сама з двома дітьми. Ми родина.
Я розумію. Але обіцяє забрати дітей до обіду привозить додому в десятій вечора. Це не допомога, а
Що?
Хотіла сказати «наглість» і «сіли на шию». Але подивилась на Тараса промовчала.
Мама сьогодні дзвонила, сказав він. Каже: Оксані треба час, вона ще молода, все життя поламалося. Я брат, мушу допомогти.
А я?
Ти моя дружина, відповів просто, наче очевидна річ. Ми одна сімя.
Марина відвернулася до вікна. За шибкою темніло, на підвіконні розсада, вже витяглася, чекає пересадки. В суботу планувала висаджувати.
Даремно сперечатися…
Ввечері в пятницю Тарас з порога:
Оксана дзвонила: просила посидіти завтра з малими. Їй на дві співбесіди їхати, ще машину в сервіс вести.
Марина відкладає ноутбук, дивиться на чоловіка:
Стас, ми це вже обговорювали. Я не робот.
Ой, не будь байдужою! скинув куртку, пішов до холодильника. Вона ж моя сестра. Тобі важко? Все одно вдома сидиш.
Я не сиджу, я працюю з дому. Це різне.
Ну попрацюєш, поки діти мультики дивляться. Хіба вперше.
Хотіла щось тверде сказати, але глянула на його стомлене обличчя й розмову припинила. Все, завтра субота. Хочеться розсаду нарешті висадити
Гаразд. Нехай привозить.
Вранці Оксана зявилася під одинадцяту. Марина відкрила і застигла: сестра чоловіка у новій сукні, з кучерями, нафарбована, ніби на побачення, а не на співбесіду.
Спасибі-превелике! штовхнула в коридор Дениса з Лукіяною. До пятої заберу, максимум до шостої!
Оксано, а рюкзак?
Ой, в машині! Зараз…
Притягла, сунула Марині ледь заповнений наплічник.
Там підгузки, запасний одяг. Все, біжу!
Двері грюкнули. Марина залишилася з двома дітьми. Тараса того дня не було в гаражі, допомагає сусіду.
До першої Денису набридли мультики, почав носитися будинком, Лукяна скиглила то їсти, то пити, то на руки. Марина розривалася між малими й кухнею, намагалася хоч щось приготувати.
О другій Тарас забіг у дім:
Як там?
Як бачиш! Можеш глядіти за ними, мені розсаду треба встигнути висадити.
Зараз, помию руки.
Вона вийшла на двір, дістала стаканчики, почала копати. За десять хвилин з хати гупання, дитячий плач.
Кинулася назад. У кімнаті Тарас на дивані з телефоном, Денис посеред зали біля розбитого глиняного горщика, з розсипаною землею, зламаними стеблами помідорів. Ті самі два місяці ростила на підвіконні
Що сталось?
Та він заліз на підвіконник. Я не встиг, навіть очей не відірвав від екрану.
Марина дивиться на землю все, що вирощувала й викохувала. Її діти, її мрія про справжнє життя. А тепер просто багнюка на підлозі.
Тітусю Марина, ви не сердитесь? Денис поглянув перелякано.
Ні, йди до дядька Тараса, присіла, почала збирати уламки.
Тарас нарешті відірвався:
Та нічого, нову посадиш.
Вона не відповіла. Це не просто помідорна розсада це ціла її мрія, яку знову залишила ради чужих дітей.
До пятої Оксана не приїхала. В шість «запізнююсь ще трохи». В сім тиша. Подзвонила Марина сама «абонент поза зоною».
Лише о восьмій шум машини підїхав чорний джип, крута, нова, явно не сервісна. Вийшла Оксана, розчервоніла, весела, на підборах. За кермом якийсь чоловік у шкірянці.
Спасибі, Сергію! Зідзвонимося! помахала рукою.
Машина рушила. Оксана, побачивши Марину на ґанку:
Привіт! Пробачай, випадково зустріла знайомого, він підвіз.
Від неї тягнуло вином і коктейлем. Яке там співбесіда… Просто дітей зкинула і в люди.
Як інтервю? запитала Марина.
Та… нормально. Подзвонять.
А сервіс?
Наступного тижня. Черга.
Навіть не червоніє.
До речі, у середу можеш? Ще одна співбесіда
Ні.
У сенсі ні?
Прямо. Не зможу.
Але ж ти все одно вдома…
Я працюю з дому. І маю свої справи.
Оксана насупилася, з очей мало не покотилися сльози.
Маринко, ну ти ж знаєш, як мені важко… У кого, як не у вас, просити підтримки? Ви ж моя родина
Ми тримаємо тебе три тижні вже. Я не нянька й не дитсадок.
З тобою щось сталося! голос став різкішим. Посиділа з дітьми, невже тобі важко? Вони ж свійські!
Для мене ні. Це твої діти, Оксана. І твоя відповідальність.
В коридорі зявився Тарас. Слухав кінець розмови, був хмурий.
Що відбувається?
Оксана одразу ж до брата:
Тарасе, твоя дружина не хоче допомагати. Прошу лише день, а вона
Зітхнула, рукою до серця:
Ви знаєте, яка в мене ситуація. Думала, хоч рідні підтримаєте
Замовкла, махнула рукою, рушила до машини. Обернулася на ґанку:
Добро треба віддавати, Марино… Добрішою треба бути.
Сіла, навіть не попрощавшись.
Марина лишилася на ґанку. Всередині змішалось: і вина, і провина. Може, занадто різко?
Тарас дивився вслід:
Ну нащо ти так?
Як так?
Вона по-людськи просила. А ти…
Пішов у дім.
Тиждень тиша. Потім Тарас після роботи:
Оксана дзвонила. Знову важливе інтервю. Дай їй раз! Останній, обіцяю.
Тарасе, вже
Лиш цей раз! Якщо знову сам поговорю.
Марина поглянула виснажений, розгублений, між сестрою й дружиною.
Гаразд. Ще раз.
Наступного дня Оксана влетіла, цілуючи дітей:
Дякую-дякую, я страшенно поспішаю!
Двері хряснули. Марина лишилася з малими сама.
До обіду зайшла в телефон перевірити пошту. І бачить: у Фейсбуці нове фото. Оксана на терасі кавярні, обіймається з якимось чоловіком, підпис: «Нарешті зустрілася зі своїми шкільними! Як я скучила за справжнім життям!»
Викладено двадцять хвилин тому.
Усе стало на місця. Ніяких співбесід, одні тусовки. Просто зкидає дітей і живе далі. Може, і чоловік не такий поганий, просто втомився
Набрала Тараса:
Приїжджай і сам сиди з племінниками.
Ти чого? Я на роботі!
Тоді нехай твоя мама забирає. Мене більше не втягувати.
Марино, що з тобою?
Зайди на профіль сестри, подивись, де вона зараз.
Пауза. Потім:
Гаразд, випрошуся.
Тарас приїхав через дві години. Зайшов, окинув Марину поглядом:
Бачив фото.
І що?
Може, справді однокласники
Вона кожного разу приїжджає напідпитку! Минулого разу взагалі якийсь мужик у джипі привіз. Ти що, не бачиш?
То мої племінники! Вони ж не винні!
А я винна, чи що? Це не мої діти, Тарасе. Не зобовязана я сидіти з ними. Хочеш допомагай сестрі, але не через мене.
Вона ж моя сестра!
Сама сімю розвалила, а тепер дітей лишає нам і піде гуляти.
Ти перебільшуєш!
Чесно кажу. Кожного разу одна й та ж історія. Тобі зрозуміло?
Тарас замовк. Потер обличчя руками.
Добре. Я почув.
Оксана приїхала пізно ввечері. Діти вже заснули у вітальні. Почала пояснювати мовляв, затори, телефон сів… Але Тарас її зупинив:
Оксано, так більше не буде.
Що значить не буде?
Залишати дітей й кудись пропадати на весь день. Ми не няньки.
Оксана зиркнула на Марину. Побачила, що жаліти її не збираються.
Це вона тебе наговорила?
Ні. Я сам так вирішив.
Оксана зітхнула, схопила Дениса.
Все зрозуміло…
Вийшла, навіть не подякувала. Грюкнули двері аж вікна здригнулися.
Наступного ранку сиділи на кухні, пили чай. Дзвонить телефон: “Мама”.
Тарас взяв:
Так, мам.
Марина чула уривки:
Синові допомогти не можеш? Забули всіх, як хату купили!
Мамо, ми теж люди. У нас своє життя.
Ага, видно, забулися…
Короткі гудки.
Образилася, сказав Тарас.
Марина поплескала його по руці:
Відчуваю.
Помовчали. За вікном сонце, а на підвіконні пустий горщик від розсади. Вона думала: місяць тому переїхали сюди, бо хотіли спокою, миру, власного простору. А отримали чужі проблеми.
Тарас накрив руку Мариною своєю.
Вибач, сказав тихо. Мав раніше зупинити це.
Марина мовчки стисла його пальці. Це не перемога, це ковток повітря після довгих тижнів боротьби. Свекруха образилась, Оксана зла, попереду ще не один складний місяць. Але вперше за весь цей час вона відчула не втому, а певне полегшення. Вона зуміла сказати “ні”. І чоловік почув.
Далі якось буде.
