Складне щастя
Тобто, ми розлучаємося? Денисе, це якийсь жарт?
Олеся дивиться на чоловіка і не може збагнути, що відбувається. Розлучення? Вони разом майже двадцять пять років! За два тижні ж мали святкувати річницю Чи вже не будуть? Думки плутаються. А як же святкування, гості? Запрошення вже розіслані Всі приїдуть. Родина збереться. Друзі телефон обривають, питають, що подарувати Хтось, як Юстина, наприклад, найкраща подруга, вже прислала подарунок. Шкода, не приїде далеко, і як їй у літаку на шостому місяці? Хай сидить вдома. Ще колись зустрінемось і відсвяткуємо. Тим паче, Юстина зіграла не останню роль у створенні їхньої сімї: саме вона познайомила Олесю з Денисом своїм одногрупником. А на весіллі кричала найгучніше «Гірко!», ховаючись за букетом нареченої, який Олеся просто віддала подрузі, не стала навіть кидати.
Не розумію, чого твій Костя зволікає? Таку дівчину може втратити!
Та куди він дінеться! Юстина поправляла Олесі зачіску. Усім свій час, Олесю. Він ще не готовий. А навіщо мені чоловік, якому ще рано одружуватись? Потім усе це розподіл майна, дітлахів, родичів Ні, краще я зачекаю, доки визріє. Щось ти на два роки вперед так розпланувала! реготала Олеся, дивлячись, як подруга сердито підмазує губи.
Я не вмію інакше: або все й одразу, або ніяк!
А діти? Юстю, відразу діти чи поступово?
Звісно, відразу двійко! Щоб відмучитись і вже мати повний комплект! Маю всі шанси, у мене і в Кості в родині «прецеденти» були. Але комплект-то виховувати треба!
Так удвох легше, ніж сам-один.
Чому? Олеся з цікавістю слухала. Юстина завжди була кмітлива й розважлива. Якщо в дитинстві щось витворяли, діставалось усім, а Юстинка завше виходила сухою з води. І намагалася витягнути всіх учасників із халепи, якщо тільки хтось не «перемудрив», тоді вже Юстина відходила в сторону і чекала, як на того впаде батьківська кара.
Просто! Здорова конкуренція, вірний партнер для ігор, а ще статус матері року це ж престиж! Що, мало? Ще перелічити?
Не треба! сміялась Олеся й майже не сумнівалася: Юстина таки досягне свого.
Так і сталося. Тільки хтось на небі мав більший почуття гумору за Юстину вона народила трійню. Немов саме небо вирішило перевірити її на міцність.
Юстина впоралась чудово. До того часу родичі чоловіка її щиро поважали. Юстина зі всіма спілкувалася рівно і доброзичливо, проте завжди була готова прийти на допомогу. Здебільшого допомога полягала в тому, щоб організовувати активність свого чоловіка, який терпіти не міг бути центром уваги чи рятівником. А вона наполягала:
От прийде час допомога й нам знадобиться. Що тоді? Помахають «знайомою фігурою» під носом? Мене такий розклад не влаштовує! Хочеш смаженої картоплі з грибами на вечерю? То їдь до мами і збери їй нову шафу! Справишся за пару годин, а мамі приємно. Я ж на вихідних приїду вікна допоможу вимити!
У результаті, коли Юстині знадобилась допомога з дітьми, дві бабусі й один дід були поруч та готові допомагати будь-коли. Тож Юстина народила і виходила всіх трьох, малюки були слабенькими, а потім ще вступила до університету.
Юстина! Ти з глузду зїхала? Коли ти все встигаєш? вражалась Олеся.
А кому вистачить сміливості ставити двійку багатодітній мамі? Ну й мозок, поки у декретній відпустці, не застоїться! А після декрету стану фахівцем широкого профілю і бухгалтером, і юристкою! Чим погано?
Диплом Юстина отримала, а потім успішно працевлаштувалася, пояснила роботодавцю, що зарплати їй вистачає й на няню.
Юстю, але ж це майже впритул! Що тобі залишиться?
По-перше, няня поки не потрібна, бабусі справляються, най знає про це начальство. По-друге, досвід цінніший за диплом! Я пару років попрацюю, а потім зможу обирати, де й за яких умов працювати. Досвід головне.
Олеся дивилась на подругу й дивувалась: як може жінка все встигати й не вигоріти? Вона ж все життя важко приймала рішення. Навіть у дитинстві які колготки вдягти до садочка червоні чи сині!
Зате, якщо вже вирішила, то це надійно! А я все мечусь, заспокоювала Юстина. Ти консерватор, Олесю. Найнадійніші люди на світі.
Надійна Так! Саме це оцінив Денис? Як він може?! Навіщо? Жили ж нормально. Так, відсутність дітей було болісною темою, але вже давно змирилися маємо те, що маємо. Олеся трохи працювала волонтеркою у дитбудинках, і зрозуміла, що не зможе взяти чужу дитину. Не тому, що бракувало б ресурсів чи терпіння вона боялась не стати справжньою мамою. Не зможе любити так, як треба. А як треба, не знала Але відчувала, що має бути щось більше, ніж бажання.
Ви просто не зустріли «свою» дитину, казала Світлана Миколаївна, директорка дитбудинку, з яким співпрацювала фірма Олесі. Вона уважно спостерігала, як волонтери водять дітей хороводом навколо ялинки. Олеся, стояла поруч, дивилася на малюків із такою тугою, що навіть звична до складних емоцій Світлана ніяковіла. Побачите «свого» і не зможете пройти повз. Ніщо не спинить ні труднощі, ні сумніви.
А якщо не зустріну? А якщо мені не дано бути мамою? озвалася Олеся.
Значить, не твій шлях. Краще так, ніж взяти на себе відповідальність і не справитися. Інакше двоє нещасних і ти, і дитина. Світлана показала на хлопчика: Бачиш Мирослава? Його вже двічі повертали назад.
Як? Йому пять?
Шість буде. У першій родині жив два роки, у другій трохи більше року.
Чому так? Як можна взяти і відмовитися?
У першого родилася власна дитина це, на жаль, поширений сценарій. Друга сімя не розрахували сили, своїх двоє й троє прийомних. Мирослав став четвертим. Любові на всіх не вистачило.
Як це не вистачило любові
Був момент, коли він просто сів у кут і перестав їсти. Навіть воду. Просив відвезти назад, бо «не люблять». Психолог працював з ним місяцями не допомогло. Я лише боюсь за цього хлопця. Він уже як старий нічого не чекає. Навряд чи хтось зуміє подарувати йому дім. Тут треба так багато любові
Після цієї розмови Олесю охопив відчай ледь не почала оформлювати документи на Мирослава, але втримала себе. Юстина резонно порадила:
Впевнена, що не пожалієш про це? Добре подумай, Олесю. Це дитина. Якщо лише з жалю кинь цю затію. Чи готова ти, якщо станеш однією з тих, хто його зрадив? Хочеш, віддам когось зі своїх на вихідні? Відчуєш, це твоє?
Олеся відмовилась. У дитбудинок не поїхала більше, допомагала здалеку, але про Мирослава не забула. Він став її дороговказом жити так, аби не завдати болю іншому. Цьому Олесю навчив він.
В кімнаті холодно, хоч уже жовтень і батареї гарячі. Що далі? Може, допомогти Денису речі зібрати? Які? Теплі, бо ж в Києві осінь коротка, літа, як не було На півдні, де мама, так не було завжди тепло. Все життя мріяла на зиму тільки куртку вдягати легку Зараз вона б віддала все, щоб опинитись у мами. Йдучи у гори, удвох свобода, свіже повітря Але мами нема, і Дениса більше не буде
Їй не потрібна ця свобода! Їй потрібен чоловік поряд. Яка радість… каву зранку або серед ночі, розмови до світання, несподівані походи в театр чи за місто. В них нічого не виходило планувати найщасливіші дні траплялись спонтанно. Денис міг подзвонити вдень і сказати:
Олесю, що робиш?
Зайнята страшно! Два співбесіди й у банк треба.
Але може, та й ну його все? Поїхали? Поблукаємо?
І Олеся кидала всі справи, і вже за годину вони йшли лісом, мовчки, чи перемовлялися дрібницями і було добре
Тепер це все лишилося в минулому. Її минулому. Вона буде це памятати, а в нього майбутнє з новим коханням, яке чекає дитину Дитина! Через це все? Чи їхній шлюб був ілюзією? Першу причину Олеся ще могла прийняти, а друге ні! Виходить, якщо не зробила одного чоловіка щасливим вона нуль? НеЖінка?
Вона стоїть біля кухонного вікна, коліна притисла до гарячої батареї. Сил нема повернутися Чути, як Денис пересувається в квартирі, гримить ящиками і дверима. Її трясе, квітковий горщик той самий, що Юстина подарувала ось-ось впаде. Нарешті, коли грюкнула вхідна двері, Олеся відпустила руки, вчепилась у підвіконня і випрямилась, суворо струснула горщик додолу і закричала.
Легше не стало. Земля з уламками розлетілися по всій кухні. Все вірно зараз її життя саме таке, чорне Без світла. Світло тільки-но вийшло, грюкнувши дверима. Їй далі йти навмання. Без орієнтирів
Олеся відірвалася від батареї, босоніж через скалки рушила за телефоном.
Ююююююст
То був навіть не плач щось схоже на дикий виття, що виникає тільки від великого болю. Юстина все зрозуміла без слів.
Денис пішов?
Так
Зустрічай мене завтра.
Ти не при своєму глузді! Олеся отямилася від знайомого наказового тону подруги. Ні, не смій! Юстю, не приїжджай. Якщо щось станеться з тобою чи дитиною Ти знала?
Догадувалась. Коли приїжджали востаннє, Денис не міг на мене дивитися. Чесно, було дивно. Тепер ясно. Олесю, все для кращого!
Хіба? Мені жити не хочеться! Все пішло шкереберть! Що мені робити?
Купи собі сукню.
Що? Олеся аж випустила телефон. Що сказала?
Те, що чула. Купи сукню ту, на яку шкода було грошей. Прямо зараз іди і купи. Покажеш. Не сиди вдома, не вий. З цього нічого не зміниться! Купи, а тоді бери квиток. Я в нормі. Ходімо в Карпати.
Які Карпати, Юстя?! Тобі народжувати
То й що? Я що, неповноцінна? Готелю вистачить! Просто подихаємо. Мені це ще більше треба інакше з глузду зїду. У Федора змагання скоро, Марта і Дарина поїхали на збори в Славське. Треба ловити момент! Через півгодини чекаю рейс. І не змушуй вагітну нервуватись!
Юстина відключилась, а Олеся розгублено дивиться на телефон. Що робити?
Відповідь прийшла сама собою. Вона підійшла до дзеркала. Ось вона. Не дівчина вже, але й не старенька. Ще є щось у ній. І Юстина права якщо сісти, вже не встанеш.
Взяла телефон у руки. За десять хвилин повідомлення всім, що скасовано святкування й зарезервований ресторан. Декілька дзвінків і все скасовано.
Порука вмила, про пилососи забула все по-старому: віник та ганчірка! Квіточці ще посадить новий горщик.
Сукня сідає, ніби її для Олесі шили. Яскраво-червона, зовсім не схожа на все, що носила останнім часом. Вона завжди вибирала спокійні кольори, залишаючи «сміливі» Юстині. Та завжди вміла притягти до себе увагу, не дратуючи. Олесі ж простіше було стояти осторонь.
Але сьогодні раптом захотілося іншого. Цього разу в дзеркалі справді інша Олеся стомлена, проте не розбита. Ще щось залишилось. І не віддасть цього нікому.
Рейс випав з пересадкою, але добре: буде чим відволіктись.
Подорож вдалася. З Юстиною обійшли всі околиці біля готелю. Говорили й мовчали, перебиваючи одна одну. Юстина так переконливо обґрунтовувала всі речі, що вчора здавалися важливими, а насправді ніщо.
Повертайся. Що ти там робитимеш сама? Бізнес? У нас новий район зводять, хоч десять центрів дитячих мало! Та й тато, памятаєш, хворіє хотіла ж його перевезти. Тепер усе можна зробити просто й спокійно.
Олеся думала. І до кінця цього незапланованого відпочинку вирішила: так, так буде краще.
Розлучення, продаж квартири, машини, оформлення паперів по бізнесу все це відходить у минуле, залишаючи тільки досвід. Стримуючи емоції, Олеся зустрілася з Денисом двічі, а тоді стерла його номер і наказала собі забути всі спогади про нього.
Львів зустрів її весною яблуневий цвіт, яскраве сонце. Дихати стало легше, Олеся, не даючи собі ані хвилини спокою, взялася до нової справи. З татом разом не жила купила окрему квартиру поруч. Бо коли зіткнулася в дверях з його подругою-сусідкою, зрозуміла краще кожному мати свою територію. Любов Степанівну Олеся прийняла з легкістю. ділили їм було нічого, а за батька була рада: нехай живе ще і щасливо.
Твій тато ще нічого! Любов Степанівна дивилась на батька Олесі з ніжністю. Любов існує. Просто комусь вона дається легко, а комусь ні. І комусь не дістається взагалі
Те, що бачила Олеся, давало їй надію: може, і для неї колись буде новий сенс?
Рік минув, як і не було. Два дитячі центри, відкриті Олесею у мікрорайонах міста, працювали на повну силу. Роботи вистачало, щоб не згадувати минуле. Вона змінила зачіску, одяг, навіть собаку завела, про яку так давно мріяла. Але вечорами все ж приходила туга. Хотілося бодай на мить повернути те, що було. Ось би зараз сів Денис поряд, поставив чайник, спитав: «Щось не так?».
Розуміла треба відпускати остаточно, але одну частинку самої себе просто так знищити не могла.
Через півтора року виникло питання з податками після продажу бізнесу. Довелося їхати у Київ. Нарешті рух, клопоти, відчуття життя! За добу владнала справу й виявила, що має ще день до відльоту. Прогулялася рідними вулицями, сходила у свій дитячий центр один закрився, інший працює. Посиділа, порозглядала, як малюки малюють, як вихователь кумедно зображає ведмедя а діти пищать від захвату! Гарний викладач! Дітям цікаво це найголовніше.
Потім випадково пройшла повз свій колишній будинок, дитячий майданчик, парк Вона сама не зрозуміла, як звернула в парк. Доріжка знайома, ноги самі ведуть
На лавці біля фонтана сидів чоловік, котив перед собою візочок. Олеся упізнала Дениса. Вмить перемінилося все всередині. Так, посивів ще дужче, сидить осунутий, але головне Олеся помітила біль. Той біль, який здатна відчути лише справжня подруга. Скоро вона опинилась поряд.
Денисе
Він знітився й голову ще нижче втягнув у плечі.
Привіт, Олесю.
Вона сіла поруч, питає:
Як ти?
Дурне питання, але вона чекала
Погано, Олесю.
Чому?
Бо я сам. Я все втратив. Дурною випадковістю лишився і без тебе, і без себе.
Ні, в тебе є все он же, донька?
Єва. Молодої дружини вже нема. Пологи були важкі
Олеся тільки зітхнула. Чомусь їй стало шкода ту дівчину, яка не на місці й не вчасно Питання «чому» відпало. Тепер їх обєднувала інша турбота: ця крихітка у візочку, яка по-тихенько посапує.
Мовчали довго. Згодом розговорились стільки накопичилось слів Єва прокинулася, а в парку вже світили ліхтарі.
Коли Олеся подивилася на дівчинку, в памяті промайнуло: «Як побачиш свою дитину все зрозумієш».
А через пів року Світлана Миколаївна привела у кабінет темноволосого хлопчика і, кивнувши, лишила їх удвох.
Мирославе, ти знаєш, чому я прийшла?
По мене.
Ти хотів би жити зі мною?
Не знаю. Ви мене все одно повернете.
А чому так думаєш?
Всі повертають.
Я не всі. Знаєш, чому?
Ні.
Я знаю, яке це втратити все. Коли нічого немає й нема більше кому тебе любити. Це страшенно боляче.
Я знаю
А що таке мама, знаєш?
Ні.
Це та, хто не дозволить, щоб її дитині зробили боляче.
Вам шкода мене?
Олеся мовчки хитнула головою.
Ні. Я не хочу жаліти тебе. Я хочу любити тебе. Щоб у Єви був старший брат сильний і добрий, який захистить. Поможеш мені? Бо я ще не вмію бути мамою, але хочу навчитися для тебе і для Єви. Ти дозволиш?
Мирослав кивнув. Олеся нарешті полегшено видихнула.
А ще через кілька років вузькою стежкою в Карпатах йшла сімя. Темноволосий хлопець наглядав за жвавою сестричкою, яка весь час виривалась уперед.
Єво, а в лісі вовки!
Ні!
Є! І ведмеді! Великі й голодні!
Їх мами кашею не годували?
Ні. А наша вміє.
Може, зваримо для них каші?
Мамо! Єва каже, ведмедям потрібна каша!
Манної? Олеся наздоганяє дітей, посміхається.
Мамо, ти ж манну з грудочками вариш! Ведмеді таку не люблять!
Це ти не любиш, хитрунко! А ведмеді були б раді, навіть якби з грудочками!
Віддай їм свою порцію завтра! Єва обіймає Олесю за шию.
Ні, я люблю мед. А ти далі хочеш на ручках, чи підеш ніжками?
На ручках!
Іди до тата! Олеся передає доньку Денису і тріпає сина по голові. Ну що, Мирославе, як думаєш, що з ведмедями і кашею?
Мамо, додому не хочу! Ми ще всю околицю не обійшли! А якщо Єва почне місцеву звірушню годувати з готелю й носа не висунеш! Може, хай ще побудуть голодними?
Олеся розсміялася й кинула погляд на дітей.
Єво, потім нагодуємо, добре? Я ще навчуся правильну кашу варити.
Гаразд! Єва сміється, Олеся переглядається з Мирославом.
Ой, доню! після усмішки хитро прижмурилась Олеся. Слідкуй за сестричкою, сину. А то тут ми не тільки ведмедів нагодуємо ще й якогось «йеті» знайдемо, чи взагалі невідомого звіра! Всіх заберемо та вдома залишимо, бо цієї дівчинки і на них вистачить любові.
Сміх лине над галявиною, відлуннює по горах, тихо стихаючи під безхмарним небом. День обіцяв бути ясним.
