Пізній бунт
– Ти розумієш, що робиш? голос Лесі звучав рівно, майже без інтонації, і це її спокій лякав більше за будь-які крики. Ти розумієш, що це для всіх нас означає?
Орися стояла біля вікна й дивилася на вулицю. Дрібний осінній дощ стукав по склу, перехожі поспішали під парасолями, ніхто ні на кого не зважав.
– Розумію, що це означає для мене, сказала вона нарешті.
– Для тебе, повторила Леся, ніби пробувала це слово на смак. У тебе все завжди про “тебе”. А ми?
– Ви дорослі люди.
– Мамо, тобі шістдесят один.
– Я рахувати вмію.
Леся повільно опустилася на старий диван той самий, що ще з квартири на Проспекті Свободи. Орися дивилася на нього і згадувала: скільки разів хотіла викинути той диван і так і не викинула. Бо звикла. Бо шкода. Бо ніби з буттям розставатися.
– А хоч подумала, що люди скажуть? спитала дочка.
– Ні, чесно відповіла Орися. Не думала.
***
З почалося все навесні, коли Орися Миколаївна Зеленко, у минулому вчителька української літератури, а зараз пенсіонерка з підробітком у гуртку при бібліотеці, поїхала до подруги в Коломию.
Подруга Катерина Степанівна вже вісім років жила у невеликому будиночку на околиці. Переїхала після смерті чоловіка, завела город, і, як сама казала, тільки там навчилася жити на повні груди. Орися й раніше навідувалась до неї щоліта, але цього разу щось підштовхнуло її бігти в березневу негоду.
Березень у Коломиї був холодний і тихий. Сніг ще тримався в ямах, а на горбах уже чорніли плями землі. Церкви відбивали тьмяне небо. Орися ішла старою вуличкою й почула тишу, зовсім не порожнечу. Вона вперше помітила різницю.
Катерина зустріла її на ганку в теплому светрі.
– Ну нарешті, всміхнулася вона. Я вже борщ загріла.
На кухні говорили про сусідів, про город, і Катя зацікавлено розповідала, що хоче купити козу.
– Козу?! здивувалася Орися.
– Що тут такого. Своє молоко, сир. Я читала неважко.
– Ти ж кози тільки в альбомах бачила, піджартувала Орися.
– Тим цікавіше побачити, Катя підлила чаю. Ти якась сіренька стала. Вибач, але так є.
Орися подивилася на свої руки звичайні, вже з набряклими венами.
– Я нормально.
– “Нормально” це не відповідь. Щось не так?
– Усе, як завжди.
– І в тому біда, сказала Катерина.
У сутінках за вікном світився ліхтар.
Наступного дня Катя потягла її на ринок. Не в супермаркет, а до стихійних прилавків, де бабусі продавали квашену капусту та вовняні шкарпетки. Там, біля сушених грибів, вона побачила Андрія.
Не одразу впізнала минуло років тридцять пять. Але щось у поставі, в тому, як він тримав руки в кишенях
Він теж зупинився.
– Орисю? несміливо промовив він.
– Андрію.
Перші хвилини більше мовчали. Катя тактовно відвернулася до капців, а вони лишилися серед запаху грибів і зимової землі.
– Ти тут живеш? спитала Орися.
– Уже другий рік. А ти?
– Гостюю.
– Зрозуміло.
Мовчали, не ніяково, просто не поспішали.
– Ти майже не змінилася, сказав він.
– Та де там.
– Хіба трохи.
Орися засміялася сама не вірила цьому.
***
Андрій Петрович Бойчук був її одногрупником з педінституту. Не другом і не коханим, просто одногрупником. Потім порозїжджалися він у Одесу, вона залишилася у Львові, вийшла заміж, народила дітей. Колись чула, що й у нього дочка є. Більше нічого.
І ось вони стоять біля прилавка з грибами.
Домовилися зустрітися надвечір у маленькій кавярні на Шевченка. Катя сприйняла це спокійно.
– Йди, сказала. Я серіал подивлюся. Не дивись так, я не плету інтриг.
У кавярні було пусто, прості деревяні столики, лампи, світлини давньої Коломиї на стінах. Замовили чай і сирник, довго говорили згадували спільних знайомих, сміялися зглупців, що здавалися тоді романтичними трагедіями.
Потім Андрій сказав:
– Дружина померла три роки тому.
– Мені шкода, мовила Орися.
– Нічого. Просто тепер усе інакше.
– Розумію.
– А в тебе як?
Орися вагалася. Чоловік, Павло Іванович, покинув її девять років тому пішов до іншої. Без довгих пояснень. Вона досі перебирала все по деталях, згодом звикла жити для себе. Діти, онучка, гурток у бібліотеці, Катя це залишалось.
– По-різному, відповіла вона.
Він кивнув, не розпитував. Це було несподівано приємно.
***
Вдома, у Львові, вона думала випадкова зустріч, усе мине.
Та за тиждень Андрій написав їй у Viber знайшов через Катю. “Привіт. Як повернулася?”
Вона відповіла з того моменту листування затяглося. Спершу рідко, потім щодня. Орися від себе не очікувала такої звички раніше Донька Леся дорікала, що мама на повідомлення відповідає через півдня, а тут сама чекала відповіді.
Він писав просто: про роботу реставрує ікони, про своє. Інколи скидав фото: біла церква під снігом, кіт на підвіконні, чай у склянці.
Леся помітила цю зміну місяця за два.
– Мамо, ти поглибилась у телефон.
– Книжку читаю.
– Постійно казала, від телефону очі псуються.
– Бачиш, помилялась.
Леся дивилася підозріло, але мовчала.
У квітні Андрій запропонував зустрітись у Львові, мав справи з реставраційною бригадою. “Якщо не заперечуєш”.
– Приїжджай, написала Орися.
Вони зустрілися біля Оперного, де Полтва впадає під землю. Дув холодний вітер, але було вже яскраво по-весняному. Орися вдягла добре пальто, майже нове все не наважувалася носити.
Він чекав, тримаючи руки в кишенях як тоді, на ринку.
– Привіт.
– Привіт.
Прогулялись проспектом Свободи, говорили про гурток, про дітей. Вона згадала, як хлопчик із четвертого класу написав твір, що книжки це наче вікна навпаки: дивишся не назовні, а в середину.
– До дивна точка зору для дитини, сказав Андрій.
– Вісім років малому. Талановитий.
– Ти гарно працюєш із дітьми, це відчутно.
– А ти звідки знаєш? Ти ж не бачив.
– Бо ти розповідаєш так, наче справді важливо.
Вона подивилася на нього. Він все ще дивився у напрямку річки.
Потім пили каву в кавярні. Вперше за багато часу не відчувалася потреба кудись бігти чи щось доводити. Це було добре, майже забуте відчуття.
На прощання він сказав:
– Хотів би ще приїхати, якщо можна.
– Можна.
***
Леся дізналася у травні зовсім випадково. Зателефонувала в будній вечір, а Орися не брала слухавку гуляла містом. Коли передзвонила, голос був розсіяний.
– Де ти була?
– Гуляла.
– Одна?
Пауза Леся вміла чути навіть паузи.
– Не одна.
Тут і почалася розмова спочатку обережна, далі гостріше.
– Хто він? прямо запитала Леся.
– Одногрупник. Колись згадувала, що зустрічала у Коломиї.
– Сказала, що бачила знайомого…
– От і все.
– Мамо, тобі
– Я знаю, скільки мені років, Лесю.
Мовчання.
– То це все просто прогулянки?
– Поки так. Просто гуляємо.
– “Поки”, повторила Леся.
Орися пояснювати не стала деякі речі не вміщаються в слова.
Син Богдан з Києва сприйняв інакше. Він жив із сімєю, телефонував раз у два тижні. Коли Орися йому згадала про нове знайомство, він кілька секунд мовчав:
– Він нормальний?
– Цілком.
– Ну й добре, тільки й сказав.
Вона довго думала: що краще, така байдужість чи лесіна тривога. Вирішити не змогла.
***
Літо минуло у новому ритмі. Андрій приїздив до Львова, вона до Коломиї. Гуртки, музеї, кавярні, майстерня Андрія старий будинок з запахом оліфи й деревини, ікони торкаються стін.
– Не страшно братись за таку старовину? питала вона.
– Навпаки. Знаєш, що це було до тебе й буде потім.
– Ти віриш?
Він задумався.
– Я не знаю, як воно зветься. Просто відчуваю: це важливо.
Орися дивилася на майже відновлений лик світлий, спокійний.
– Мій чоловік казав, що я дурно витрачаю час з тими гуртками, за копійки.
– А ти як вважаєш?
– Довго вважала, що він правий. Майже до пенсії.
Він подивився мовчки, але цього було досить.
Удома у Андрія Орися вперше відчувала спокій. Не тому що немає проблем вони є. Леся майже не дзвонила, коли мати їхала в Коломию така собі тиша-протест. Внучка Анастасія, восьмирічна, запитала телефоном: “Бабусю, ти надовго?” У голосі гостра, знайома болючість.
Але тут, у цій кухні, ця гострота стала не такою гострою.
– Ти думала про переїзд? несподівано спитав Андрій.
– Куди?
– У Коломию. Чи взагалі кудись.
Він не дивився на неї, лише в чашку.
– Ти пропонуєш
– Не пропоную, просто питаю: колись думала?
– Колись, давно. Здавалось неможливе.
– Чому?
– Діти, квартира, робота хай навіть підробіток. Все тут.
– Діти дорослі.
– Це нічого не змінює.
Він кивнув.
– Добре. Просто спитав.
Цей запит залишився з нею.
***
У серпні до Орисі нагрянула Леся. Без приводу, з поїздом, з дорожньою валізою і міцно стиснутими губами.
Пили чай донька дивилась у вікно.
– Це серйозно? спитала раптом Леся.
– Що саме?
– Це все. Ти і він.
– Чесно не знаю.
– Мамо Тобі не здається, що це трохи дивно? У нашому віці?
– У моєму чи твоєму?
– У нашому. Для родини. Тато ж живий
– Девять років із іншою, дитино.
– Але ж тридцять років шлюб.
– Саме це і змінює речі, відповіла Орися.
Леся прибрала чашку.
– А Настя? Що вона подумає?
– Їй вісім. Пояснимо так, що зрозуміє.
– А далі?
– Побачимо.
– Ти завжди так кажеш, коли не хочеш говорити.
– Ні. Кажу, коли не знаю, що буде далі. Це чесно.
Помовчали.
– Мені страшно, що ти пожалкуєш, зізналася Леся зрештою.
– Я можу пожалкувати і про те, що не зроблю.
– Мені від філософії не легше.
– І мені не легше, Орися знизала плечима. Та з цим живу.
Вечірнім поїздом Леся поїхала. Обійнялись міцно, в обіймах було щось тепле і напружене водночас.
***
Вересень прийшов різкий і холодний. Шість років на пенсії, а бібліотечний гурток все ще тримає її в ритмі. Діти приходять двічі на тиждень читають, малюють, ставлять сценки. Маленька кімната з книжковими полицями і старими диванними подушками.
Завідувачка, Тамара Артемівна, шістдесяти пяти, сама як вітання, здогадалася про нового чоловіка не словами, а тому, що Орися змінилась. Стала зосередженішою на собі, не лише на чужих турботах.
– У тебе там щось гарне відбувається, якось зауважила Тамара. Проста констатація.
– Щось відбувається, підтвердила Орися.
– Гарне?
– Ще не знаю.
– То й байдуже. Головне щось рухається.
Посміялися обидві.
У вересні Андрій запросив разом поїхати у Камянець-Подільський на виставку старовинних рукописів. Взяли два окремі номери в скромному готелі, ходили по музеях, гуляли вечорами. Якось у ресторані над річкою Андрій сказав:
– Я не поспішаю. І не заставляю. Якщо відчуваєш тиск це не від мене.
– Знаю.
– Не як вічливість, а як правда. Мені шістдесят три, я не хлопчик. Просто радий, що ти є.
– Це важко прийняти, зізналася Орися.
– Чому?
– Бо завжди за словами чекала якогось підтексту, умов.
– Тут немає умов.
– Просто я звикла інакше.
Він кивнув. Вечір минув спокійно. Він ішов поряд, не тримаючи за руку і це було правильно.
***
Жовтень приніс розмову з Лесею, на яку Орися чекала і якої боялася. Вона зателефонувала сама:
– Я хочу сказати. Андрій запропонував мені переїхати в Коломию, жити разом. Я думаю над цим.
Мовчання.
– Це всерйоз.
– Так.
– Ви знайомі сім місяців.
– Вісім.
– Мамо, вісім місяців! Ти взагалі розумієш?!
– Це вісім місяців.
– Це нічого! Ти майже нічого про нього не знаєш!
– Знаю достатньо.
– Що? Він тобі подобається?! Люди змінюються, все змінюється!
– Лесю.
– Що?
– Твій батько теж змінився. А тридцять років жили разом.
Тиша.
– Це несправедливо, сказала Леся тихо.
– Я хочу бути чесною. З собою, з тобою.
Потім зателефонував Богдан.
– Мамо, ти насправді хочеш переїхати?
– Думаю про це.
– Там нормально все, він який узагалі?
– Порядний, працює. Дім невеликий, але охайний.
– Квартиру продаватимеш?
– Сдаватиму.
– А якщо що назад?
– Богдане
– Я ж по суті питаю.
– Якщо що, повернусь. Але не хочу одразу готуватись до “якщо що”. Хочу спробувати.
Пауза.
– Спробуй, сказав син. Але телефонуй частіше.
– Телефонуватиму.
Після розмови Орися довго сиділа коло вікна дрібний дощ, ліхтар качався на вітрі. Мені шістдесят один перше в житті рішення, яке належить тільки мені. Не через те, що хтось пішов. Не, бо обставини притиснули. Просто тому, що я хочу.
Відчуття дивне. Майже незнайоме.
Вона написала Андрієві: “Я думаю. Дай ще трохи часу”.
Відповідь: “Скільки треба бери”.
***
Катя дзвонила раз на тиждень. Тримала нейтралітет ані “їдь”, ані “почекай”. Просто питала, як справи, розповідала про власну козу, яку таки купила.
– Як назвала? сміялася Орися.
– Соломія. Бо важлива дуже, пояснила Катя.
– Ти непередбачувана.
– Це добре чи зле?
– Добре, сказала Орися. Безперечно.
– Слухай, якби ти мала тридцять, ти б так довго думала?
– При чім тут вік
– Може і ні причім. Ми з віком думаєм довше іноді це мудрість, іноді просто страх під нею.
– Ти не гірша філософиня за Тамару Артемівну.
– Дякую!
Орися думала Катя права. Страх, що маскується під мудрість точне визначення. Колись боялася рішень, бо боялась помилитися. Потім боялася зволікати. Цей страх вже не про Андрія. Про себе.
Про те, що все життя була чиясь дружина, мама, вчителька. А коли цього стало менше не знала, хто вона без цих ролей.
Гурток у бібліотеці було перше, що обрала для себе.
А тепер ось це.
***
Наприкінці жовтня подзвонила колишня свекруха мати Павла, Антоніна Василівна. Їй вісімдесят два, жила у Львові, Орися іноді навідувала по-людськи.
– Леся розказала, без вступу мовила Антоніна Василівна.
– Що саме?
– Про знайомого й те, що ти можеш виїхати.
Орися мовчала.
– І що ви думаєте?
– Думаю, що заслужила, відказала старенька. Мій син тебе не цінував. Я тоді мовчала, тепер говорю.
– Антоніно Василівно
– Не перебивай. Я в такому віці, що можу казати прямо. Їдь, якщо хочеш. Внуки не пропадуть добрі діти. Леся сердиться, бо боїться втратити. Але ти не мусиш бути там, де тебе не бачать.
– Мене бачать.
– Як бабусю, як маму, як когось, хто завжди поруч. А як людину?
Відповіла мовчки.
– Ось і все, підсумувала Антоніна Василівна. Їдь. Та дзвони мені.
Орися довго стояла на кухні біля вікна на гілках жодного листя, тиша зимова.
Вона міркувала, що люди бачать по-різному. Леся бачить у ній маму, Богдан гарантію побуту, Тамара колегу, Антоніна Василівна вперше людину.
А Андрій? Що бачить він?
Мабуть, саме її й бачить не роль, не функцію, а людину. Бо коли зустрів, не мав щоденного досвіду з нею просто впізнав жінку зі свого минулого.
***
Листопад приніс перший сніг і неочікуваний дзвінок від Насті.
Внучка подзвонила сама рідкість, зазвичай Леся давала їй слухавку в кінці розмови.
– Бабусю, це я.
– Анастасіє, ти звідки дзвониш?
– З маминого планшету. Ти поїдеш?
– Ти чула, як говорили дорослі?
– Трошки. Ти поїдеш?
– Ще не знаю, Настю.
– Коли поїдеш, повертатимешся до нас?
– Обіцяю.
– А там гарно?
– Дуже. Там церкви білі й снігу багато. Річка.
– Як у Львові?
– Трохи менша.
– Мамо каже, що боїться ти захворієш або ми не встигнемо…
У Орисі стислося в грудях.
– Скажи мамі, що я здорова й хочу залишатися такою.
– Вона знає, просто боїться.
– Я теж боюся.
– Чого?
– Багатьох речей. Але це нормально всі бояться.
– Ти ж казала, що сміливі теж бояться, просто діють.
– Казала. Ти запамятала.
– Я все памятаю, гордо відповіла Настя. Ладно, піду, а то мама побачить.
– Настю!
– Так?
– Люблю тебе.
– І я тебе.
***
У середині листопада Орися поїхала до Коломиї не на вихідні, а на цілий тиждень. Взяла речі, попередила Тамару Артемівну, попросила подругу перевірити скриньку.
Андрій зустрів на вокзалі. Їхали додому, він щось розповідав про реставрацію купола а вона дивилась у вікно: сніг, поля, дорога… замкнулося коло.
Жили тиждень поруч у його будинку з дерев’яними підлогами та стукотом вікон на вітрі. Орися готувала, він прибирав. Пили каву на маленькій кухні, за вікном падав сніг.
Одного вечора спитала:
– Тобі не тісно вдвох?
– Чому тісно?
– Ти ж звик один.
Він задумався.
– Мені було тісно, коли жив не так, як хочу. А зараз інакше.
– Як “не так, як хочеш”?
– Довго працював на будові грошей треба було. Потім усе змінилося. Пішов вчитись на реставратора, хоч мені вже за сорок. Дружина підтримала.
– Розкажи про неї.
Він помовчав.
– Марія. Дуже тиха, без метушні. Коли входила, ставало спокійніше.
– Ти сумуєш.
– Так. Але це не означає, що не можу… далі. Розумієш?
– Розумію.
– У тебе теж так?
Вона подумала про Павла. З ним частіше було занепокоєння, ніж спокій. Сумувала більше за ілюзією.
– Інакше. Але теж, мабуть.
Тиша була доброю.
***
У четвер Андрій пішов у майстерню, а Орися стояла на ґанку. Сніг припинився, небо чисте, перші зорі.
– Ти ще там? подзвонила Леся.
– Так.
– На довго?
– До неділі.
– Маю спитати чесно. Ти це робиш, щоб щось комусь довести чи для себе?
– Не довести.
– Тоді чому?
– Просто жити. По-іншому, ніж колись.
– Раніше погано жилося?
– Нормально. Але не зовсім так, як хотіла.
– Чого бракувало?
Вона довго обмірковувала. Усе було. Але було ще щось відчуття, ніби живеш збоку від свого життя. Твій шлях правильний, складений, але ти поза ним, не всередині.
– Себе не вистачало, сказала Орися.
– Себе? Що це?
– Те, що сказала.
Довга пауза.
– Ти будеш щаслива?
– Не знаю. Але хочу спробувати.
– Ладно, сказала Леся. Це було не прийняття, але й не війна.
***
У неділю, коли Орися пакувала речі, Андрій спитав:
– Вирішила?
– Майже.
– Це добре чи зле?
– Це значить, що ще трохи треба часу.
Він погодився.
– Ти боїшся помилитися.
– Так.
– Можна тобі дещо сказати?
– Кажи.
– Помилки бувають двох типів одні робиш і потім розумієш; інші не робиш, і ніколи не дізнаєшся. Другі страшніші.
Вона закусила губу.
– Ти спеціально озвучуєш усе, чого я не наважуюся сказати?
Він засміявся і це обличчя їй подобалося найбільше.
Вона повернулась до Львова пізно. Квартира зустріла її тишею, звичним світлом. Розпаковала сумку, поставила чайник. На столі лежала напівпрочитана книжка закладка з середини. Вона відкрила і натрапила на речення про те, що людина завжди несе самотність із собою але це не вирок, а даність, з якою можна жити по-різному.
Вона закрила книжку, дістала телефон і написала Андрію: “Я приїду в січні. Надовго. Побачимо”.
Він відповів коротко: “Чекаю”.
***
Грудень минув у дивному стані. Гурток, Антоніна Василівна, телефони. Усередині щось вже вирішено, щось ні.
Леся зателефонувала на початку місяця:
– Ще не передумала?
– Ні.
– Квартиру здаєш?
– Так, агент шукає варіанти.
– Можу спитати?
– Звичайно.
– Не думаєш, що це ілюзія, що нове краще, а потім
– Лесю.
– Що?
– Мені вже шістдесят один. Я не дівчинка. Я знаю, з чим порівнювати.
– Це не захищає від ілюзій.
– Але зменшує їх.
– А якщо він не такий?
– “Якщо” завжди можливе. Все життя “якщо”. Ти виходила заміж була впевнена?
– Мені було двадцять сім.
– І що?
Пауза.
– Ладно, мамо.
– Допоможеш пакуватись, коли час прийде?
– Звичайно.
***
Новий рік Орися зустрічала у Лесі, з Анастасією і зятем Дмитром. Приїздив і Богдан із Києва з родиною. Галас, діти, новорічна метушня.
Анастасія сідає поруч, шепоче:
– Цей салат мама сама зробила. А цей купили, але мама каже, що свій.
– Ти ж не шпигун, доню.
– Не шпигую, кажу як є, відказала Настя.
Під Новий рік, коли діти вже дрімали, а дорослі сиділи з бокалами, Леся сказала беземоційно:
– Мама їде до Коломиї. У січні.
Просто як факт.
– Надовго? спитав Богдан.
– Побачимо, відповіла Орися.
Соня відкрила очі:
– Бабусю, ти їдеш?
– Їду, Настенько.
– Обіцяй приїжджати.
– Обіцяю.
– Добре, сказала вона й заснула.
Орися дивилась на цю сцену і думала: ось вона, справжня буденність, навіть із старим диваном, який не викинула. І десь там людина, яка написала “чекаю”.
***
Пятнадцятого січня Орися зателефонувала Тамарі Артемівні.
– Я йду з гуртка.
– Коли?
– З лютого. Потрібно знайти заміну.
– Куди?
– У Коломию.
– До нього?
– До нього. І до себе.
– Добра формулювання, сказала завідувачка. Ми знайдемо заміну, хоч тяжко. Але знайдемо.
– Дякую.
У останній день гуртківці намалювали колективну листівку. Хлопчик, що писав про книжки-вікна, намалював вікно з фіранками й підписав: “Щоб дивитись у середину”.
Орися склала листівку в сумку.
***
Двадцять третього січня вона приїхала в Коломию. Андрій допоміг занести валізу. В маленькій кімнаті на підвіконні стояла герань.
– Звідки?
– Купив, вирішив, що потрібна квітка.
– Правильно вирішив.
Вона підійшла до вікна. Сад у снігу, паркан, за ним город.
– Ну як? спитав він.
– Ще не знаю. Запитай за місяць.
– Запитаю.
– Андрію
– Так?
– Дякую, що не квапив.
Він подумав:
– Дякую, що приїхала.
***
Минуло три місяці, Орися звикала поволі. Коломия містечко невеличке, всі одне одного знають, і вона тут поки ще чужа, але Катя познайомила її з жінками з міста. Ніна Степанівна покликала долучитись до літературного клубу при будинку культури. Зібрання невеличке, десятеро людей.
– Не знаю, чи зможу, сумнівалась Орися.
– Приходь, подивишся. Не підійде байдуже.
Вона прийшла. Спробувала. Сподобалось.
Леся телефонувала раз на тиждень. Обережно питала не тільки “як ти”, а і “як він”, “як клуб”, “що читаєш”. Поступова звичка.
Анастасія написала листа справжнього, з конвертом і маркою. Дві церкви та річка намальовані. “Бабусю, я на канікулах приїду. Мені Катя розказала про Соломію. Це коза?”
Орися відписала теж листом.
***
У квітні Леся все ж приїхала. Без Насті, на день.
Зайшла до хати, оглянулась. Орися спостерігала, як дочка роздивляється підлогу, герань, кухонний стіл.
Андрій запропонував чай і, як завжди, залишив їх на самоті.
– Тут гарно, з подивом сказала Леся.
– Так.
– Маленько.
– Але тихо.
– Не скучаєш за Львовом?
– Скучаю. За вами. По набережній. Але
– І все одно?
– І все одно.
Леся погралася чашкою.
– Він хороший? спитала без підтексту.
– Так.
– Ти щаслива?
Орися подумала.
– Я не знаю, чи “щаслива”. Але мені добре. Справді добре.
– Ладно.
– Ладно це як?
– Ладно і є ладно. Я ще боюся за тебе. Мабуть, завжди буде трошки страшно.
– Я розумію.
– Але намагаюсь. Приймати.
– Мені цього досить.
Вже потім, проводжаючи її, Орися вдихнула мокре квітневе повітря. Молоді дерева, прозоре листя.
– Мамо Я не зовсім розумію. Мабуть, ніколи не зрозумію.
– Знаю.
– Але хочу, щоб ти знала: ти завжди була поруч. Я звикла, що ти поряд, береш слухавку.
– Я завжди відповідаю.
– Просто відстань інша тепер. Мушу звикнути.
– Звикнеш.
– Думаєш?
Орися глянула на доньку: знайоме до болю обличчя з дитинства.
– Думаю. Ти завжди звикаєш. Ти сильна.
– Не така, як ти.
– Така сама.
Леся ледь всміхнулась. Обняла мама міцно.
– Зателефоную, як дістанусь додому.
– Чекаю.
Вона йшла, спина рівна, крок швидкий і щось від батька тут було.
На середині обернулась:
– Мамо! Герань цвіте. Помітила.
– Цвіте, доню.
– Ну й добре!
І пішла.
***
Орися повернулась до хати. Андрій розігрівав суп. Вона стала біля вікна Лесі вже не було видно, лиш старенька жінка з торбинкою переходить повільно дорогу.
Герань цвіте.
– Все гаразд? спитав Андрій.
– Все гаразд, відповіла.
Помовчала.
– Вона хороша. Просто боїться.
– Ясна річ. Їй інакше.
– Так.
Отошла від вікна. Взяла тарілки, поставила на стіл. Уже звичне.
– Андрію, як гадаєш правильно я зробила?
Він подивився уважно.
– А ти як вважаєш?
– Це моє рішення. Нарешті моє.
– От і все, сказав він.
Сіли обідати. Надворі квітнева Коломия тиха, по білому ще снігу пробивалася свіжа зелень.
Орися дивилася от воно. Не “щастя”, не “результат”. Просто обід, просто вікно, просто чоловік навпроти. Їй цього досить?
Чи досить не знала.
Але суп був гарячий. Герань цвіла. І в сумці листівка хлопчика, що намалював вікно, крізь яке дивляться в середину.
***
Ввечері зателефонувала Настя.
– Бабусю, мама казала, що була у тебе.
– Була, так.
– Як ви?
– Поговорили.
– Вона не плакала?
– Ні, доню. Чого питаєш?
– Вона таке рідко робить, думає, що я не бачу, але я помічаю.
Орися заплющила очі.
– Настю
– Так?
– Передай мамі, що я скоро приїду вас навідати.
– Добре. Бабусю, у вас вже весна?
– Майже. Сніг місцями, але мало.
– У Львові зовсім тепло. Дивно, правда? Та сама країна, а по-різному.
– Це нормально.
– Бабусю, ти скучаєш?
Орися глянула у вікно темний вечір, перші зорі.
– Дуже. Завжди.
– Ну й добре, сказала Настя спокійно. Це правильно. Якщо скучаєш, значить любиш.
Орися не знала, що відповісти.
– Бувай, бабусю.
– Бувай, Настю.
Поклала телефон. На кухні Андрій тихо підспівував, мив посуд. Герань у вікні темніла в напівтемряві. В сусідньому дворі гавкала собака ця тиша стала вже своєю, домашньою.
Орися сиділа й думала: Настя має рацію. Любов і туга ходять поруч. Це і є життя, не казкова, не ідеальна, а справжня з відстанями і близькістю, з виборами, що зрештою стають своїми.
Вона встала й пішла допомагати мити посуд.
