Своє місце
– Мамо, що ти робиш? Маряна ледь не розплакалася, спостерігаючи, як мама викидає з шафи її скромні речі. Червона сукня в горошок, Марянина улюблена, недбало кинута на підлогу, одразу привернула увагу молодшого брата, який сидів поруч. Павлик вчепився у пояс і потягнув до рота. Не треба, Павлику! Віддай!
– Пошкодувала ганчірку! Наталя кинула Марянині джинси до решти речей, і рішуче зачинила шафу. Збирайся і йди!
– Куди мені, мамо? На вулицю серед ночі? Що ти собі дозволяєш?
– Що хочу, те й роблю. Це мій дім! А тобі тут не місце!
– А хіба це не і мій дім теж?
– Ні, дитино! В тебе тут нічого немає! Наталя взяла Павлика на руки, витерла йому носа подолом Маряниної сукні. Нічогісінько! І не мотай мені нерви! Тільки-тільки починаю своє життя налагоджувати, а ти все псуєш! Не буде цього більше!
– Мамо, що ти маю на увазі? Що я зіпсувала?
– Перед Вовчиком, мабуть, не ти хвостом крутиш? Ти ж дівка горда!
– Мамо! Маряна закричала так, що Павлик злякався і заплакав. Що ти мелеш?! Ти чуєш себе?
– Чудово чую! Хочеш говорити на вулицю, не тут! Я все сказала! За пять хвилин тебе тут не було!
Наталя грюкнула дверима і вийшла, а Маряна розгублено застигла, не розуміючи, що тільки-но сталося. Чи справді її вигнали з дому?.. Голову наче затиснуло обручем. Маряна намагалась уявити хоча б якийсь план, та думки розліталися клоччями, не даючи зосередитися. За дверима голосно ридав Павлик, і це повернуло її до реальності. Ще нещодавно це була її опіка заспокоїти, відволікти, щоб припинив плакати. Новий чоловік матері не терпів дитячих сліз, його дратувало все, повязане з малечею. І Маряна, яка виросла у любові, не розуміла, чому мама так змінилася. Замість того аби обійняти сина, вона зразу передавала Павлика Маряні й уходила до чоловіка.
– Дивись, уже доросла! Ось і допомагай!
Доросла… Ще вчора вона була маминою і татовою донечкою, а сьогодні вже наче чужа, як сама мама почала казати. За останні два роки все так змінилося швидко, що Маряна не встигала оговтатись.
Почалося все з того, що тато пішов так рано інфаркт, і нікого поруч, щоб допомогти. Він зовсім не був старим, йому трохи більше сорока пяти, охайно вдягнений, не схожий на волоцюгу, пролежав на автобусній зупинці цілу годину, поки навколо проходили байдужі люди… Мабуть, поспішали кожен у своїх справах. Ніхто не викликав швидку, не спитав чи потрібна допомога. Мабуть, подумали, що випив чи божевільний, раз лежить у листопаді просто неба… Коли ж нарешті якась жінка наважилась його розштовхати, допомагати було запізно.
Я памятаю, як тоді відреагувала мама. Вона застигла, ані сльози, ані слів. А я плакав і кричав, та не міг її достукатися. Мама відправила батька в останню путь без сльози, а потім зачинилася і зовсім забула про мене.
Рідних не було, а друзі батьків давно стали знайомими на свята, яких ледве бачили раз на рік. Мої тато з мамою пишалися, що в нас міцна родина і більше ніхто не потрібен. Я теж так думав, гостей недолюблював мовляв, удома і так гарно.
Так тривало до школи, де в класі хлопців було менше, тож мене посадили з маленькою моторною дівчинкою і це була Оленка з масивною чорною косою, товщою за мою руку. Я заздрив їй, бо своїх світлих кучериків не терпів як мама не старалася, вони все одно настовбурчувалися вінчиком, за що мене з першого дня прозвали Кульбабкою.
Косу однокласниці посмів торкнути лише на третій день, коли та заявила, що відріже її, навіть якщо мама сваритиме. Я, не думаючи, провів по чорному глянцю і з цього дня в нас завязалася дружба.
Оленка була четвертою дитиною у багатодітній родині Третьяків. Коли я вперше потрапив у їхній великий, з кількома прибудовами, дім на околиці, розгубився від кількості людей: діти, дорослі, старі, немовлята… В родивайці розібратися я так і не зміг. Зате знав, що мама Оленки, не питаючи, сразу садила за стіл будь-кого, і без зайвих розмов годувала досхочу. Старші брати пояснювали алгебру, старша сестра вчила готувати. Маряна дивувалася навіть малі дівчатка вправно місили тісто й пекли пиріжки, а її мама кухні не підпускала: Занадто рано.
Занурившись у цю сім’ю, я зрозумів рідні та друзі не такі вже й зайві. На свята Оленка отримувала подарунки, і не лише на день народження. Часто навіть на іменини прабабці чи несподіване свято живота. Там дітей справді балували. Я питав:
– Чому? Адже це навіть не твоє свято.
– А навіщо чекати особливого дня, якщо хочеш порадувати тих, кого любиш? О, дочекайся Нового року подарунки ще будуть!
Моїй мамі ця дружба не подобалася, Оленку вона не виносила. Якби побачила їхній дім точно заборонила б, але працювала допізна, тож я залітав додому лиш перекусити і тікав туди, де мене чекали, нагодують варенням або пиріжками, і не натякатимуть на сторонність.
Саме Третьяки, дізнавшись про батькову смерть, того ж дня прислали старших синів допомогти грошима, організацією похорону. Мама навіть не хотіла виходити з кімнати, а хлопці, не зважаючи, все зробили як треба. Оленка намагалася мене розрадити, та зрештою розплакалася разом, місивши тісто для пиріжків. Їх наварила стільки, що ледь не сусідку просили до себе.
Наступного дня мене з мамою супроводжували у справах і всюди допомагали. Мамі на те було байдуже, я ж запамятав.
– А як інакше? сказала мені потім Оленка. Для нас ти не чужий. У вас більше нема чоловіків. Комусь треба допомагати.
Через півроку Оленку видали заміж. Я був шокований і не втримався:
– Ти в своєму розумі? Яке заміж? А вчитися? Хотіла ж лікарем стати.
– І стану. Тато все з женихом домовився.
– Навіщо так рано? Любиш його до нестями?
Оленка знизала плечима:
– Я бачила його двічі. Любов? Ні! Поки інтерес. Далі буде все інше.
– Як ти це сприймаєш?
– У нас так заведено. Батьки обирають. Вони не побажають мені зла.
На весіллі я ледь не розплакався, а коли вона сказала, що їде вчитися до Львова (квартиру купили її чоловіки), мене прорвало. Як без тебе? спитав я.
– А я як без тебе? Якщо буде зовсім тяжко приїжджай. Щось придумаємо.
Тим часом у нашому домі зявився Володимир, Вовчик мамин новий чоловік, і Оленка занепокоїлася, бо я частіше лишався після уроків і майже не хотів додому.
Що я мав сказати? Що мамин чоловік підстерігає мене в коридорі? Що мама, після народження Павлика, стала нестерпною? Що я замкнув свою кімнату і дратував мати, бо вона в будь-який момент могла впхати мені Павлика, а сама лягти спати чи йти до свого чоловіка… Я любив братика, але недосипання частина мого життя. Я двічі втрачав свідомість прямо в коледжі, і вже появились недобрі чутки.
Діяло те, що влаштувався санітаром у лікарню і отримав право на нічні зміни. Дома майже не був.
Провівши Оленку з чоловіком, я повернувся і наткнувся на скандал століття. Він назрівав давно, і я не розумів, як його зупинити.
Але мамі не треба було нічого, крім себе. І після слів сусідки знизу, яка сказала: Які гарні діти в тебе, Наталю! Павлик, Маряна Таких би доньок нареченими видавати! Жаль, тато не дожив. Кавалерів у Маряни, мабуть, повно! А вона все бігає туди-сюди… Дитині своє життя треба будувати.
Що заболіло Наталю у тих словах невідомо. Але після цього вона й вигнала мене. І от я гарячково складала речі й думала, куди подітись. Якщо тут немає мого місця, то де воно? Дзвонити Оленці щоби вона могла допомогти? Та й не можна, щоб вона нервувала вагітна, ще й вчиться! Характер у неї! А я? Своїй мамі пояснити нічого не можу.
Я кинула останній погляд на кімнату, взяла зі столу татову фотографію й поклала її у сумку. І хай буде так! Можливо, і краще. Давно вже я тут була чужа. Мамі налагоджувати своє життя.
На кухні гучно гудів телевізор, мама грюкала посудом. Я ступила у передпокій, хотіла зайти до кухні, але зупинилася. Що їй ще сказати? Все сказано. Може простити? Ні! Вистачить! Колись мама мене любила, але тепер я їй чужа.
На дворі сутеніло й я згорнувся у шарф. Осінь цього року протягом резвою вдень у маршрутці трапляються хлопці в шортах, а дівчата вже у шапках. Я дістала улюблений шарф подарунок Оленки на Новий рік, укуталася в куртку й подумала: не доведеться повертатися по теплий одяг і слава Богу. Ось яка образа, дрібна поки, але наче звір точить душу. Та зараз не до того треба вирішити, що робити далі…
На зупинці майже нікого. Декілька перехожих і дворовий пес от і все. Я поставила сумку на лавку й заховала руки в кишені.
Авто, що зупинилося поряд, змусило мене відступити. Може, не надто пізно, але безпека… тепер немає відчуття затишку.
– Маряно?
– Артем?
Я мало не розплакалася з полегшення. Це був старший брат Оленки той самий, що колись пояснював всім алгебру, а потім допомагав ховати тата.
– Що ти тут робиш так пізно? На зміну?
– Та ні В лікарню! Мені туди треба!
– Дивно… Щось трапилось? Чому з речами?
Погляд Артема був такий уважний, що я, сама не розуміючи як, розказала все про маму, Володимира, і що, здається, тепер я на вулиці, бо йти просто нікуди.
– Ясно! Сідай! Артем завжди був небагатослівним. Я подумала та сіла в авто, уявляючи, що він довезе мене до лікарні.
Ми їхали понаднічним Києвом мовчки. Говорити не хотілося. В машині було тепло, я впала у ступор. Може, відчуття спокою і було тимчасовим так хотілося спіймати цю мить. Я вдивлялася у вікно, намагаючись подумати, як бути далі, та у вухах дзвеніли мамині слова: Тобі тут не місце!
Я спритнулася, коли зрозуміла, що їдемо зовсім не у бік лікарні.
– Артем, а куди ми їдемо? Мені ж до лікарні!
– Переночувати там зібралась?
– Так…
– А далі? Раз проспишся. А потім що?
– Не знаю
– Я знаю. Тому їдемо зовсім не в лікарню, а у інше місце.
– Яке?
– Побачиш.
Висотка у Соломянському районі була огороджена ковкою. Охорона пропустила авто Артема, ми зайшли у підїзд.
Підіймаємось на третій поверх, Артем дзвонить у двері. Відчиняє, можливо, і не найбільша в світі, але надзвичайно колоритна жінка.
– О, Артемчику! Без дзвінка!
– Це Маряна, бабусю! Подруга Оленки. Памятаєш її на весіллі?
– Ще б пак! Проходь, дитинко, чого зніяковів? Не чужа тут!
Я ступила за поріг, мене огорнуло тепло. Просторий передпокій з мраморною підлогою, кришталеві люстри аж в очах рябіло. Поки я оглядалася, Артем щось прошепотів бабусі, отримав кивок і зник.
– Чого на порозі стала? Роздягайся та сідай! Кави попємо, поговоримо. Розкажеш, чого така красива дівчина опинилась сама серед ночі на вулиці. Не маєш дому? Мами?
– Здається, вже ні, я раптом зрозуміла, сили закінчилися і, сівши на пуфик у коридорі, залилася слізьми. Жінка завмерла, а тоді підняла й міцно пригорнула.
– Ой, моя маленька… як так можна? Де ж у цей час були небеса? Не плач, будь ласка! Все влаштуємо! Все буде добре, от побачиш! Я знаю.
Вона заспокоювала, гладячи по голові.
– Іди! Я зварю тобі каву, справжню, гірку! Ти випєш і забути зможеш печаль хоч на трохи. Інколи цього вистачає, щоб потім заново дихати.
Я сиділа на кухні, пила неймовірно гірку каву з маленької чашки й слухала бабусю Соню.
– Клич мене Соня. Так мене ще у молодості називали, коли я була дівчинкою. Жили ми далеко, де могили роду, де предків ховали. Я вже там, може, й не побуваю. Це моя біль, але не найбільша…
– А яка ж найбільша?
– Та, що в моїх батьків немає могил. Як і в старшої сестри. Ми не змогли їх похоронити.
– Чому?
– Чула колись про погром? Не дай Боже… Ех, приходили чужі люди й казали більше твого місця тут нема. Таке у нас було… Батько тоді заховав нас у комору, зробив окремий вихід у садок. Коли ті прийшли переховав, підпер буфетом двері. Як він здолав досі дивуюся. Ось що робить батьківська любов! Запамятай.
– То ображатися на маму… не варто?
– Легко казати, поспохмурніла Соня. Горе людей змінює. Сушить серце, перевертає душу. Останнє спопеляє вже не людина, а сама тінь шукає спокою. Я залишилась не зовсім самотня на мені були діти й нікого за спиною, тільки згарище. Не буду розповідати, як добирались до рідні. Жодного з дітей не загубила. Лейла й Артем внуки мого брата. А ще діти, внуки від сестер, навіть правнуки вже є.
– А чому не живете разом?
– Бо мене не відпустило. Інколи кричу по ночах, не хочеться лякати рідних. Самотньо, але ходжу в гості часто.
– Своїх дітей не було?
– Коли? Треба було виховати сиріт.
– Тільки тому?
Вперше бабуся Соня подивилася мені в очі:
– А ти розумна! Правильно. Не лише тому… Я кохала одного з тих, хто тоді прийшли… Дуже кохала. Готова була йти за ним, якби покликав. Але він не покликав.
– Не покликав…
– Уже не мав як… Може, й не знав, що залишилась жива.
– Ви сильна…
– Ні! Це була не моя сила. Це була сила чужих, дитяча і родинна. Всі, хто був поруч. Їх сила була у мені. Розумієш?
– Тепер так.
– Тепер моя сила буде у тобі. Тут твоє місце, поки я не передам тебе в гарні руки. І не думай плакати! З тебе зроблю жінку, господиню! Як Оленку і молодших сестер колись!
Соня розреготалася, дивлячись на мене.
– Правильно боїшся є чого!
Вона тримала слово: вже за два роки я готувала краще, ніж навіть Оленка, яка навідувалася в гості.
– У тебе смачніше! Що додала? Оленка наминає пиріжки. Як справи?
– Добре! Все завдяки бабусі Соні. Якби не вона…
– Не перехвалюй, а то ще, не дай Бог, у рай не впустять, сміялася Соня з кухні.
– Та я правду кажу!
У звучанні мого голосу було вже стільки Соніної інтонації, що Оленка сміялася до сліз.
– Виховала ти її, бабусю!
– Ще не до кінця. раптом посерьйознішала Соня і глянула на мене.
– Що сталося? не зрозуміла Оленка.
Я не хотіла починати про маму, але побачивши очі подруги, кивнула:
– Мама тяжко хвора.
– Це серйозно?
– Дуже. Їй залишилось мало. Вона лежала у моїй лікарні, я все знаю.
– Так що, ти з нею навіть не бачилась?!
– Не змогла змусити себе…
– Ти що? А подумай, потім захочеться, а вже не зможеш! Не буде з ким…
– Не кричи, я все розумію… Але ж… згадую, як виганяла… А якби Артем тоді не проїжджав? Якби не Соня?.. Де б я була? Мама дуже про мене думала, коли Володимира надивляла? Який, до речі, її кинув, ледь дізнався про хворобу! І не тільки її, а й сина!
– А Павлик де?
– В інтернаті. Мені його не віддали є робота, а житла немає. На квартиру навіть при двох роботах грошей не вистачає.
– Чому не можеш на мамину повернутись?
– Виписала мене. Документів немає не оформиш опіку.
– Я не знаю, що робити, схопилася за голову.
– Якби так переймалася, не сиділа би тут, суворо відповіла Оленка. Їдьмо!
– Куди?
– У лікарню!
– Навіщо?
– Мама вдома?
– Ні, виписалась.
– Отже, додому поїдемо. Ти не маєш миритися хай вона. А ти подумай про Павлика! Тебе ніхто не жалів ти добре почувалася? Он як!
Маряна таки помирилася з мамою. Щоправда, сталося це за два дні до того, як Наталя, змучена болем, зовсім інша на зовні й у душі, відійшла у кращі світи, вибачившись перед донькою, яка останні місяці її доглядала. Водночас оформлювала документи для опіки та намагалась забрати Павлика. Обида вже не мала жодного значення, залишилося лише бажання повернути брата. І, дивлячись у мамині очі, сповнені болю, хотілося згадати не день сварки, а щасливі ранки дитинства, молоденьку маму в яскравому сарафані з черешнею. Велика сонячна черешня, солодка, як мамині поцілунки от спогад, що залишив по собі слід справжнього щастя. І тоді ці слова вирвалися самі:
– Пробачаю тобі, мамо…
І тоді нарешті усе, що казала Соня, набуло ваги й сенсу:
– Відпускати образу треба. Гнати, як скажену собаку. Вона душу їсть. Не дає бачити нічого світлого й доброго. Спочатку жевріє, а потім знищує. Це складно, але самим воно потрібніше, ніж тому, кого прощаєш.
За тиждень Павлик, міцно тримаючись за мою руку, увійде в стару квартиру, гляне серйозно й спитає:
– Тепер ми назавжди дома?
– Так, малий! Тепер ми вдома. Тут наше місце, уявляєш?
Павлик так серйозно кивне, що я відчую тепер усе на своєму місці і правильно.
