Ми зупинимось у вас на певний час, бо не маємо грошей орендувати власну квартиру! сказала мені моя приятелька.
Я дуже активна жінка. Хоча мені вже шістдесят пять років, мені вдається знаходити нових знайомих і відвідувати різні місця. З теплом і сумом згадую молодість. Тоді на канікули можна було поїхати будь-куди! Можна було організувати відпочинок на морі, поїхати з друзями на Дніпро чи Південний Буг, зібратися на пікнік у лісі або навіть подорожувати з наметом. І все це за копійки.
Та ці часи давно позаду.
Я завжди любила знайомитись із новими людьми. Скільки хороших знайомих я зустріла біля річки, в театрі, у філармонії. З багатьма дружу й досі.
Одного разу на відпочинку в Трускавці я познайомилася з жінкою на імя Ярослава. Ми жили в одному санаторії, разом гуляли по лісу. Попрощались як добрі приятельки, і кілька років обмінювались листами та вітальними листівками до свят. Якось одного вечора я отримала телеграму. Без підпису. Там було лише: «О третій ночі прибуває поїзд. Зустрінь мене на вокзалі!»
Я не зрозуміла, хто міг таке надіслати. Звісно, ми з чоловіком нікуди не поїхали. Але о четвертій ранку хтось постукав у наші двері. Я відчинила і мало не втратила дар мови. На порозі стояла Ярослава, дві дівчини-підлітки, літня жінка й дорослий чоловік. З ними ціла гора валіз. Ми з чоловіком розгубилися, але все ж впустили гостей. Ярослава відразу сказала:
Чого ти нас не зустріла? Я ж тобі телеграму надіслала! Довелось ще й за таксі віддати купу гривень!
Пробач, я навіть не знала, від кого та телеграма.
Ну, у мене ж твоя адреса була. Ось ми і приїхали!
Я думала, ми просто переписуватимемось…
Тоді Ярослава пояснила, що одна з дівчат закінчила школу й вирішила вступати в університет. Уся сімя приїхала її підтримати.
Тепер ми поживемо у тебе! На знімання грошей нема, а до центру рукою подати!
Я була вражена. Ми ж не родичі чому я повинна залишати їх у себе? Треба годувати їх тричі на день, а вони принесли трохи продуктів та самі навіть не готували. Мені довелось усіх обслуговувати.
Я не витримала й через три дні попросила Ярославу з родиною виїхати. Не важливо, куди. Почався страшенний скандал. Ярослава розбила тарілки і почала руками розмахувати.
Я була шокована її поведінкою. Врешті-решт вони пішли. Та ще й умудрилися прихопити мого халата, кілька рушників і навіть велику каструлю з борщем. Досі не розумію, як їм це вдалося. Каструля просто зникла.
Ось так і завершилася наша “дружба”. І слава Богу! Більше я про неї не чула й не бачила. Тепер я вкрай обережна у знайомствах і гостинності.
Життя навчило мене: щирість не означає наївність, а гостинність не повинна ставати втратою власного спокою та гідності. Не всі, кому ти відчиняєш двері, заслуговують залишатися у твоєму домі й серці.
