Мені 69 років, і пів року тому мій чоловік пішов у засвіти. Ми прожили разом сорок два роки без діте…

Мені вже шістдесят девять. Пів року тому мій чоловік відійшов у вічність.
Разом ми прожили сорок два роки. Дітей у нас не було. Були лише ми двоє наші будні, наше життя, наші звички і невеликі радощі.
Спочатку все виглядало буденно: втома, біль, що зявлявся і зникав, обстеження, які не здавалися невідкладними. А потім почалися аналізи, лікарні, лікування. Я не відходив від нього ні на крок.
Вивчив розклад його ліків. Запамятав страви, які йому вже не можна було їсти. Вмів по очах розпізнати, коли біль не давав йому заснути. Я сидів поруч, тримав його за руку іноді це все, що ти можеш зробити, просто бути поруч.
Прокидався раніше, щоб приготувати йому сніданок.
Помагав йому митися, коли сил уже майже не залишалося.
Розповідав різні дрібниці аби він не думав про погане але були моменти, коли він мені вже не відповідав. Не тому, що не хотів організм його просто здавався.
У той день, коли він пішов, був у ліжку і тримав мою руку.
Не було жодних пафосних слів, ніяких сцен. Він просто перестав бути. Ось був і вже нема.
Я подзвонив у швидку.
Було запізно.
День прощання був якимось дивним.
Прийшли люди, яких я не бачив роками. Говорили стандартні слова, що проходили повз мене: «Був хорошою людиною», «Вже тепер у спокої», «Тримайтеся». Я лише кивав, навіть не розуміючи, що саме погоджуюсь.
Потім усі розійшлися.
І дім став нестерпно великим.
Не через розмір, а тому, що більше в ньому нема життя.
Ночі найважчі.
Я лягаю рано, бо не витримую тиші. Раніше разом дивилися вечірні новини. Він коментував, жартував, іноді смішив мене, а потім питав, чи не хочу я чаю.
Зараз я лишаю телевізор увімкненим хочеться чути живі голоси. Хоч би щось порушувало цю тишу.
У мене немає дітей, немає кому зателефонувати.
Немає онуків.
Нікому сказати, що сьогодні болить спина чи що лікар поміняв мені таблетки, чи що я налякався, коли стало зле, а поруч нікого навіть води подати.
Неділі важкі, як камінь.
Колись ми гуляли у парку. Купували паляницю, поверталися повільно, ніби час наш не закінчиться ніколи. Він завжди відставав трохи від мене, я жартував, мовляв, впертий, а він сміявся.
Тепер ходжу один.
Люди дивляться із жалістю або взагалі не помічають. У крамниці беру лише необхідне, бо вже не знаю, для кого готувати.
Бувають дні і цілими днями не промовляю й слова.
Іноді дивуюсь, якщо хтось із сусідів вітається здається, власний голос якийсь чужий.
Я не шкодую, що не мав дітей.
Проте саме тепер по-справжньому розумію, як це старіти самому.
Усе уповільнюється. Усе дається важко. І тихіше.
Ніхто не чекає тебе вдома.
Ніхто не питає, чи добре ти дістався.
Ніхто не переймається, чи не забув ти прийняти ліки.
Я досі тут, бо вибору іншого не маю.
Встаю. Роблю необхідне. Потім знову лягаю. Не шукаю співчуття. Не хочу, щоб мене жаліли.
Я просто хотів вимовити це вголос:
Коли втрачаєш людину, з якою прожив усе життя лишаєшся серед усього, що вже більше не має жодного сенсу.