Мамо, усміхнись
Колись, багато років тому, жила дівчина на імя Лілея. Вона завжди ніяковіла, коли до їхньої хати заходили сусідки й просили її маму заспівати чи станцювати.
Олю, заспівай, в тебе ж такий голос гарний, і танцюєш ти, мов справжня артистка, починали вони, і мама заводила пісню, сусідки підхоплювали, а тоді всі разом танцювали у дворі біля столітньої груші.
Тоді Лілея з батьками й меншим братом Остапчиком мешкали в селі, у старій, але міцній хаті. Мама її, Ольга, завжди була весела й чепурна, після таких посиденьок проводжала гостей словами:
Приходьте ще, гарно посиділи, поговорили.
Лілея не могла пояснити, чому їй було соромно, що мама співає й танцює при людях. Навіть пізніше, вже дорослою, вона не могла собі це до кінця пояснити. В той час вона вчилася у пятому класі й якось несміливо сказала:
Мамо, не співай і не танцюй, прошу Мені ніяково.
На що Ольга лагідно відповіла:
Доню, не соромся, коли я співаю. Радій! Я ж не завжди буду співати й танцювати молодість минає швидко
Лілея тоді й не призадумалась, що життя буває не тільки веселим.
Коли вона перейшла до шостого класу, а Остапчик у другий, їх залишив батько. Зібрав речі й мовчки пішов, ніби чужа людина. Чому, Лілея не знала. Лише через роки наважилась запитати в матері:
Мамусю, а чому тато від нас пішов?
Дізнаєшся, коли виростеш, тільки зітхнула Ольга.
Вона не могла розповісти, як одного ранку повернулась додому з роботи, бо забула гаманець з грошима, й застала там батька Лілеї з сусідкою Марисею, що жила через двір. Всі діти були тоді на навчанні, а Ольга раптом вийшла з роботи. Двері в хату були відчинені. Зайшла а там Сором і гнів оповили її, і коли ввечері Іван (так звався батько) повернувся, вдома зчинилася сварка; діти гуляли у вишневому садку й нічого не чули.
Збирай речі, я тобі все поклала на ліжко, йди. Не матимеш прощення.
Іван розгублено вибачався, просив залишити все як є дітей маємо, мовляв. Ольга була незламна: «Йди геть!». Він забрав речі й тихо пішов, вона ж стояла за рогом хати, сльози душили її, але серце обмерло від образи.
Проживу з дітками, якось справимось, вирішила для себе, ковтаючи гіркі сльози. Не пробачу ніколи.
І не пробачила. Залишилася сама із двома дітьми. Не одразу розуміла, як буде важко. Довелось піти працювати одразу на дві роботи: вдень прибирала в школі, вночі у пекарні, де пахло теплим хлібом. Ночами майже не спала; її усмішка зникла назавжди.
Хоч Іван і перебрався до тієї Марисі жила вона за чотири хати від них Лілея й Остапчик продовжували бачитися з ним. У Марисі був син такого ж віку, як Остапчик, навіть до одного класу ходили. Ольга не забороняла дітям відвідувати батька, вони бігли до нього гратися, але обідати завжди йшли додому Марисі не було до них діла.
Часом син Марисі йшов разом із Лілеєю та Остапчиком і до їхньої хати, й сусідки дивились на це, похитуючи головою. Ольга всіх годувала, нікому не відмовляла, була доброю і до чужого дитинча, але відтоді Лілея не бачила усмішки на маминому обличчі. Мама стала мовчазною, світло її ніби згасло.
Бувало, Лілея після школи забігала додому: хотілося поговорити з мамою, тому розповідала їй різні пригоди.
Мамусю, уявляєш, сьогодні Андрійко приніс кошеня в клас, а воно цілий урок нявкало. Вчителька ледь не розсердилась думала, що то сам Андрійко нявкає. Ми сказали: «У нього в сумці кошеня!» Тоді вчителька вигнала Андрійка із класу й покликала його маму у школу.
На ці новини Ольга лише стримано відповідала:
От як буває
Лілея бачила, що матір нічого не радує; ночами чула, як та плаче. Довго стояла біля вікна, втупившись кудись у ніч. Уже дорослою Лілея збагнула:
Мабуть, мама була дуже втомлена робота, недосип, грошей обмаль. І все ж для нас із братом вона все намагалася зробити. Ми завжди були чистенькі, охайні. Мамина любов особлива.
Того часу Лілея часто просила:
Мамо, усміхнись, я так давно не бачила твоєї усмішки
Ольга любила дітей по-своєму: не надто часто обіймала, але за гарні оцінки хвалила й намагалася нагодувати смачненьким; в хаті завжди був лад. Справжню мамину любов Лілея відчувала, коли та заплітала їй коси, гладячи по голові сумною рукою; плечі у мами ніби опустились під вагою турбот.
Із роками у мами рано почали випадати зуби, вона їх видалила, але нових не вставляла.
Після школи Лілея навіть не думала вступати у вуз не залишить маму саму. Влаштувалася у сільську крамницю продавчинею, поруч із домом. Допомагала мамі: Остапчик ріс, потребував нового одягу, взуття.
Одного разу до магазину зайшов чоловік не із села, з сусідньої Слободи. Сподобалась Лілея йому: хоч і був старший на девять літ.
Як тебе звати, красуне? посміхнувся він. Я тебе вперше бачу, раніше не зустрічав тут.
Лілея. І ви мені не знайомі, відповіла.
А я з Слободи, вісім верст до вашого села. Звати мене Михайло.
Так і познайомились. Михайло приїздив до магазину вечорами, чекав, поки Лілея закінчить зміну. Разом гуляли, сиділи в машині, навіть возив її до себе додому. Жив Михайло з матірю, дружина його покинула, поїхала в райцентр із дочкою не захотіла доглядати стару. Господарство у Михайла було велике, дім просторий. Пригощав, чим міг: сметана, мясо, цукерки все було на столі.
Лілеє, давай поберемося, якось сказав він. Подобаєшся ти мені щиро. Але одразу скажу маму хвору треба доглядати, я допоможу.
Лілея зраділа, хоч і не подала виду. Думала: «Зате завжди ситно буде: і мясо, і сметана», а вголос мовила: «Добре, я згідна». Михайло зрадів щиро:
Дуже тебе люблю, Лілеє. Я думав, молода дівчина не захоче за мене, розлученого, йти. Та обіцяю: щасливо житимемо.
Після весілля Лілея переїхала до чоловіка в Слободу. Правду кажучи, їй уже й не хотілося вертатись у рідну хату брат вже навчався у коледжі в райцентрі, вдома бував рідко.
Минув час. Лілея справді була щасливою з Михайлом підростали в них два сини, один за одним народила. Не працювала у хаті й на дворі роботи вистачало. Свекруха невдовзі відійшла у засвіти. Господарство велике, турботи чимало. Михайло постійно допомагав, іноді навіть сварився:
Не носи важке, я сам усе зроблю. Ти лиш корову подої, курей та качок погодуй, а свині моє діло.
Він дбав про дружину й обожнював синів. Хоч удома Лілея не навчилась великого господарства, але працювала старанно й уміло. Михайло був щедрий:
Давай твоїй мамі відвеземо мяса й молока, вдома ж усе своє, хіба купляти треба?
Ольга приймала усе з вдячністю, але знову жодної усмішки на обличчі; навіть із онуками залишалась суворою. Їздили до неї часто, і Лілея шкодувала матір так хотілося повернути їй радість, оживити її.
Лілеє, а сходи, може, до батюшки в церкву, хай порадить щось, запропонував якось Михайло, і донька не вагаючись рушила у храм.
Священник пообіцяв молитися за Ольгу й мовив:
Проси у Бога, щоб мама твоя зустріла хорошу людину.
Так і молилася Лілея, благала Господа.
Якось Ольга попросила:
Доню, позич мені трохи грошей, вирішила вставити зуби
Ой, мамо, я й сама готова все оплатити, зраділа донька, але знала, що мати гроші обовязково поверне.
Дала потрібну суму, а мати одразу пообіцяла віддати. Минуло трохи часу. Лілея не навідувалася, бо в Михайла справ було багато допомагав дядькові Петру, який залишився сам, дружина вигнала з дому, діти виросли. Дядько купив добрий дім у селі, не далеко від них.
Якось Михайло повернувся й розповів:
Знаєш, мені здається, дядько Петро хоче оженитися.
Правильно, відповіла Лілея, господарці жінка потрібна.
Невдовзі сам дядько прийшов запросити їх у гості: мовляв, свою першу шкільну любов зустрів. Перевозить її в село через день заходьте.
З подарунками йшли у гості. Як тільки Лілея переступила поріг, не повірила своїм очам. Перед нею стояла її мама Ольга. Побачивши доньку, та засоромилася, але обличчя світилися щасливою усмішкою; постаріла, проте ніби помолодшала.
Мамо! Я так рада Чому мовчала?
Не хотіла наперед згадувати а раптом нічого б не склалося.
А ви чого не сказали? звернулась до дядька.
Боявся, що Ольга передумає Тепер ми щасливі.
Михайло з Лілеєю щиро раділи Ольга знову усміхалася, наче відродилася до життя. І тоді Лілея подумала: найдорожче в світі коли усміхається мама.
Дякую всім, хто читає і підтримує. Хай щастить вам у житті!
