Та як я можу покласти на вас таку відповідальність? Навіть мій батько з Галиною не погодилися забрати його.
Оксано, доню, прийди до тями! Куди ти заміж зібралася! голосила мама, поправляючи мені фату перед дзеркалом.
Вирозумій, чому тебе Ростислав не влаштовує? зовсім розгубилася я, дивлячись на мамині сльози.
Ну як же! Мати у нього на базарі торгує, тільки те й робить, що з усіма свариться. А батько взагалі зник невідомо куди, колись тільки й встигав, що чаркував та гуляв.
Наш дід Петро теж колись грішив таке, і бабусю по всьому селу ганяв. То й що?
Та твій дід був авторитетом, громадським діячем, до нього з повагою зверталися.
Лише бабусі було не легше, я навіть малою пам’ятаю, як вона його побоювалася. А з Ростиславом у нас все буде добре. Не треба людей по рідні судити.
От підуть у вас діти, тоді й зрозумієш! сердито сказала мама. Я тільки тяжко зітхнула.
Легкого життя не буде, якщо мама не змінить своєї думки про Ростислава.
Та ми з Ростиславом влаштували гарне весілля і почали своє життя окремо. Добре, що у Ростислава залишився будинок в селі, який дід з бабусею йому заповіли. Батька того, що гуляка, давно й слід простиг.
Ростислав поступово відремонтував і перебудував хату. Згодом у нас вийшов справжній просторий, сучасний будинок з усіма зручностями, тільки живи та радій. Оце який у мене чоловік чудовий, а мама тоді на нього наговорювала!
Через рік зявився в нас син Артем, а за чотири роки донька Олеся. Та варто було дітям захворіти, чи щось накоїти, як тут же зявлялася мама зі своїм: Я ж казала! І неодмінно додавала: Малі діти малі клопоти! От підростуть побачиш, особливо з таким спадком!
Я намагалася не звертати уваги на мамині слова вона вже більше звичкою бурчала, бо дочка ж діяла наперекір її волі, заміж без благословення.
Мамі просто подобалося, щоб усе було так, як вона хоче. А глибоко в душі давно вже змирилася з моїм вибором і навіть знала, що мій Ростислав золото.
Але ніколи б такого не сказала вголос то ж треба визнавати свою неправоту! Ні, нізащо! І про онуків мама теж говорила не всерйоз більше від страху. Та вона шалено їх любила. Якби їм щось сталося вона б була першою, хто все життя докорятиме собі за погані слова.
Та все одно, інколи я думала: а раптом ті великі клопоти, що приходять з дорослішанням дітей, нас не оминуть?
Діти росли. Ось уже Артем закінчив школу і вирушає в доросле життя. Його чекало навчання у престижному університеті у Львові, якихось сто сорок три кілометри від дому.
Для материнського серця ті сто сорок три кілометри здавалися віддаленістю між землями світу. Далеко!
Перші кілька ночей я не зімкнула очей, все думала як там Артем? Чи не ображає його ніхто? Чи сито поїв? А може, місто його зіпсує? Він же такий добрий і чистий хлопець.
Спочатку Артем жив у гуртожитку, призначеному сільським дітям. Та мені важко було змиритися, і я намовила Ростислава винайняти синові квартиру у Львові. Артем вирішив, що частину вартості житла покриватиме сам підроблятиме. В інтернеті щось робив, він у мене розумний!
Я їздила до міста кожні вихідні перевірити, допомогти. Прибирання, готування Хоча у Артема в квартирі завжди було чисто.
Вдома ж у своїй кімнаті він ніколи не прибирав, любив безлад. Але їжа у нього завжди свіжа то відварене, то запечене. Кажу хлопець думаючий!
З часом мої поїздки почали дратувати Ростислава.
Оксано! Коли ти вже перестанеш тримати Артема біля фартуха? Дай дитині дихати! Та й часу для мене у тебе не залишилось! Йду до Олени листоноші, хоч вона мене часом вітає, може й оцінить більше!
Жартував, звісно, але зачепив. Як я без чоловіка, якщо він піде до Олени? І він мав рацію треба було відпустити сина й дозволити йому бути самостійним.
Я ще трохи куркувала круг Артема, а потім навчилася жити з думкою, що син дорослий. Дала йому свободу, перестала контролювати, але трохи даремно.
Якось подзвонили з деканату Артем пропускає заняття і може бути відрахований! Мій Артем?! Такого не може бути! Я, як паротяг, помчала до Львова. Ростислав не міг мене зупинити часом я заведена, мов танк.
Син мого приїзду не чекав. І не те, щоб не прибрав у оселі нижче: він не зміг приховати причину прогулів.
Причиною була дівчина Дарина. Гарна, світла, а поруч ще й однорічний хлопчик Владислав.
Я все зрозуміла. Значить, Даринка з малюком вирішила обкрутити Артема й одружити його на собі.
Я людина сучасна, розумію, буває різне. Але Артем ще не готовий до таких відповідальностей, і дівчині не було більше вісімнадцяти. Коли вона встигла стати мамою?
Всередині мене клекотіла буря, проте я стрималась. З Дариною просто привіталася, а з Артемом зачинилися поговорити на кухні.
Ти дійсно закохався, Артеме? спитала я, намагаючись усміхнутись.
Дуже, мамо, відповів син усміхнено.
Що ти будеш робити з навчанням?
Знаю, що трохи запустив, але зараз складний етап. Мам, не хвилюйся все виправлю.
Це через стосунки? Поділишся?
Не можу, мамо не мій секрет. Трохи згодом, коли з Дариною ближче познайомитеся.
Я відступила, щоб не посварити сина з собою, і повернулася додому.
Все через тебе! накинулася я на Ростислава. Свободу сину дай! Ось до чого довела твоя свобода! Що тепер робити?
Що сталося? спитав він. Чого не влаштовує тебе ця дитина? Якщо Артем його полюбив вже він не чужий.
І готовий дідом стати?
А чому й ні? Я, коли діти народжувались, знав колись буду дідом.
Та чужій ж дитині!
Оксано! Мені здається, ти зараз не сама на себе схожа. Дитина не може бути чужою! Подумай над цим.
Він пішов до іншої кімнати, а я бродила по порожній спальні. Спершу була зла на все і всіх і життя, і Дариною, і сином, і чоловіком. Потім стихла й усвідомила Ростислав, як завжди, мав рацію.
Дитина ні в чому не винна. І Даринка, ймовірно, також життя буває непростим. До ранку я постукала себе подумки по щоках і притягнулася до чоловіка, який спав у вітальні.
Ростиславе, пробач! Я справді прозріла. Я вас усіх надзвичайно люблю!
Іди сюди, моя дурненька! сказав Ростислав, і накрив мене ковдрою.
Так ми й заснули. Усмішка нарешті повернулась на мої вуста. Ну, буду бабусею! І що з того? А хлопчик той милий, звуть Владиславом.
Але усе було складніше, ніж мені здавалося. Артем повідомив, що переводиться на вечірнє навчання й планує з Дариною одружитися.
Я не поспішила з рішеннями взяла час, а потім ми з чоловіком поїхали до Львова на вихідних. Я знала Ростислав допоможе все владнати.
У коридорі нас зустріла Даринка, змахнула сльозу:
Вибачте! Я не хочу тягнути Артема до цього, але він впертий ви знаєте.
О, впертий це ще мяко! додав чоловік, скидаючи взуття. Але не дурний. Якщо так вирішив це потрібно. Даринко, заспокойся, обговоримо все разом.
На кухні зясовується, Артема вдома не було.
Пішов до магазину за молоком, зараз буде, сказала Дарина.
Чому так часто вибачаєшся? запитав Ростислав. Ми ще нічого не встигли зрозуміти. Давай усе поясниш, а поки налий чаю сто сорок три кілометри їхав!
Ой, даруйте, розгубилася вона.
Ростислав, почувши вибачення, закотив очі Даринка посміхнулася. Я зрозуміла, що мій чоловік одобрює вибір сина. Зітхнула.
З кухні запахло чаєм, Ростислав жував третє домашнє печиво (чого син сам ніколи не пече); саме тоді повернувся Артем.
Син із серйозним виглядом виклав покупки на стіл. В очах блищала чоловіча рішучість. Здавалося, я більше не маю права щось навязувати дорослому синові.
Значить, ви вирішили одружитись? спитав Ростислав.
Так, і це не обговорюється, відповів Артем.
Гаразд. Але чому так поспішно? Ви ще дитину чекаєте?
Ні! заперечила Дарина, навіть почервоніла.
У мене майнула думка між ними ще не такі стосунки, щоб зявлялись діти Але це ж неможливо.
Тоді навіщо поспіх?
Інакше Владислава заберуть у дитбудинок, тихо пояснила Дарина.
Чому? насторожено запитав Ростислав.
Мама пішла з життя у слідчому ізоляторі прошепотіла дівчина, губи тремтіли.
Даринко, ти не зобовязана розповідати! втрутився Артем. Мамо, тату, я прошу зрозуміти і прийняти тільки те, що казав по телефону. Все інше наше з Даринкою.
Артем, зачекай, перебила його Дарина. Якщо ми разом ваші батьки теж моя сімя. Я не хочу від них приховувати.
Дівчина зробила паузу. Ми з Ростиславом переглянулися.
Даринко, Владислав не твій син? запитала я.
Ні! Він мій рідний брат. По матері, батьки різні.
У цю мить я хотіла всіх обійняти але стрималася. Даринка продовжила:
Мама пішла з життя у слідчому ізоляторі в неї була вада серця. Так склалася її доля Вперше мама потрапила до вязниці через сварку з моїм батьком, після якої сталася аварія на пішохідному переході постраждала бабуся. Про це писали у газетах.
Коли маму посадили, мене забрав батько й ми жили окремо. Він одружився на іншій жінці Галині, дуже лагідній, добра до мене. Можливо, саме її турбота забезпечила мені щасливе дитинство. Її я й вважаю своєю мамою. А рідна мама була вибуховою, непосидючою.
Дарина тяжко зітхнула й далі розповідала, хоча син з чоловіком і я намагалися її зупинити, бачили їй важко.
Три роки тому мама закохалась у чоловіка молодшого на десять років Андрій. Зявився Владислав. Я раділа. Але сусіди казали, сварок у сімї не бракувало.
Одного разу, під час сварки, мама штовхнула Андрія той впав, вдарився, одержав травму. Через два дні він помер у лікарні, а маму затримали.
Дарина швидко додала:
Мама не дожила до суду серце не витримало. Прошу, не судіть її суворо! Вона була як колібрі: яскрава, некерована, але любляча.
Тепер ти нас пробач, Даринко, сказав Ростислав, коли дівчина замовкла. За те, що змусили про все це згадати. Але тепер ми сімя мусимо підтримувати одне одного.
Соромно, але в той момент я подумки хотіла закричати: Синку, схаменись! Така рідня не потрібна! Але згадала, як стояла колись у весільній сукні перед мамою, та ще зупиняла мене від шлюбу з Ростиславом.
Я подумки наказала собі: Не можна судити про людей за їхніми батьками! Від цієї думки прийшла спокійна ідея я подивилася на Ростислава, він посміхався й кивнув: погодився!
Ростислав сказав:
А як вам така пропозиція: ми з мамою оформимо опіку над Владиславом, а ви з Дариною спокійно будете вчитись, не поспішайте зі шлюбом.
Як це? здивувалась Дарина.
Тату, та перестань! вигукнув Артем.
У селі Владиславу буде добре, ти памятаєш своє дитинство. А якщо захочете завжди зможете забрати його.
Нам разом з мамою без дітей сумно, про Владислава подбаємо з радістю.
Твоя Олеся вже більше друзями цікавиться, ніж батьками.
Даринко, остаточне рішення за тобою, сказала я.
Як же я можу перекласти таку ношу на вас? Навіть мій батько з Галиною не погодились забрати його.
Від несподіванки ми навіть не помітили, як прокинувся головний фігурант суперечки. Владислав підповз із диванчика, прийшов на кухню і простяг рученята саме до Ростислава.
Ой, яка ж важка ноша! жартома вигукнув Ростислав і підхопив на руки Владислава.
Ростиславе, ти ще молодий! На справжнього батька тягнеш, не на діда, засміялась я.
Побачимо, пригрозив чоловік кулаком й нахилився зі словами на вухо: Вночі покажу ще які з мене діди!
Діти трохи засумнівалися, але погодилися, щоб ми забрали Владислава. Опіку оформили без проблем.
Працівниця соцслужби сказала зараз часто старші сімї беруть малюків, бо свої діти виросли, а любові вистачає. І справді: ми з Ростиславом помолодшали біля Владислава.
Вставати до нього вночі справжня радість. Я часто плакала від несподіваного щастя.
А мама як завжди бурчала. Сварила, але обожнювала Владислава; і він до неї тягнувся.
Ой, Оксано! Що ви робите! голосила мама, і тут же сюсюкала до хлопчика Чиї це оченята вже стуляються, хто хоче спати?..
А потім знову: Що ви тільки думаєте, Оксано! А чиї це пальчики забруднились? Ох, не знаю, як вам буде?.. А де ж мій Владислав, куди він подівся?..
…Життя часом складає такі віражі, що лише серце і любов рідних можуть допомогти впоратися з випробуваннями. Головне памятати: не можна судити інших по тому, звідки вони прийшли, і не чинити з людьми так, як не хотіли б для себе. Бо найголовніше в житті відкрити свої двері і серце тому, хто цього потребує.
