Мені тоді було пять чи шість років, ще до школи, це був початок девяностих, коли в наше село, що біля Ніжина, приїхали на старість двоє пенсіонерів із Чернігова бабуся Ганна та дідусь Микола. Вони купили хату якраз навпроти нашої невеличка, всього два віконця до вулиці, зате город видюча широка. Через вік вже не мали сили його обробляти. Кожного дня вони неквапливо гуляли то до лісу, то до Десни, а продукти брали у районі і то нечасто. Жили скромно й майже непомітно. До нас у гості не ходили, лише двічі на тиждень забігали за свіжим молоком. Ми тоді тримали велике господарство, але багатими себе не вважали, і Ганна, бачачи це, часто підсовувала мені у кулачок цукерку, блокнот або дрібні гривні. Своїх дітей у стареньких не було.
Минуло роки три з того часу, як вони оселилися, і одного вечора, лише ми вимкнули телевізор і готувалися спати, у віконце тихенько постукали. Це була бабуся Ганна: прийшла і шепоче Микола Іванович помер
Ми як могли допомогли їй організувати похорон.
Бабуся Ганна тяжко приймала смерть чоловіка: захворіла, більше не виходила надвір, лиш іноді визирала на людей через фіранку. Ми з мамою стали навідувати її майже щодня, і вона щоразу розповідала, як прожили з дідусем Миколою 52 роки: працювали на заводі у важкому цеху, відкладали копійку, потім віддали чернігівську квартиру племінниці й поїхали на село до природи.
Прийшла весна, Ганна Марківна трохи звикла бути сама, вже вставала і навіть подеколи заходила до нас. А одного разу кличе мене до себе і показує мені маленьке сіреньке цуценя, що вовтузилось у картонній коробці. Я собак не дуже любив, але у той момент щось тьохнуло в серці, і я закохався у цього малюка.
Досі памятаю, як сиджу на підлозі, гладжу цуценя одним пальцем, а бабуся лагідно посміхається: то на мене погляне, то на собаку.
Ми з Миколою ніколи не заводили ні котів, ні собак. І дітей не судилось. А знаєш, зовсім тяжко одній. Підібрала сьогодні цього сіренького біля центрального ринку, там, де смітник. Як було пройти мимо?
Я боявся дихнути, щоб не налякати цуценя.
А що він їсть? Напевно, голодний? мало не заплакав я.
Я зігріла йому молоко, а він не вміє з миски пити, йому би з пляшечки а такої у мене нема. Але я куплю завтра, сумно шепотіла вона.
Я як навіжений помчав додому, витягнув пляшечку у молодшої сестрички, що спала.
Виявилось, що цуценяті лише кілька днів. Я намагався погодувати його, дуже хвилювався, щоб вижив.
Понад тиждень шукали з бабусею йому імя. Вона жартувала і хотіла назвати за рудуваті вушка Ряженкою, а я вперся, щоб була Тихомирою бо цуценя сиділо тихо, ані писку, і ми з бабусею теж шепотілися, боячись його злякати. Так і назвали Тихоня, Тиша, Тишенька.
Весь березень і квітень ми з Ганною Марківною щодня вигодовували Тишу молоко підігрівали, їжу готували, потім, як потепліло, вперше випустили на двір. Тишка був слабеньким не відлучувався від коробки, швидко втомлювався, але ріс та міцнів на наших руках. Я після школи гайдав до бабці перевіряти його, робив уроки, допомагав мамі й знову тікав до Тишки.
За літо Тишка підріс, але лишився невеличким, із дрібних порід смішної вдачі. Я водив його вранці на Десну, пас разом із ним корів, якщо був зайнятий він бігав біля бабусі. З появою песика Ганна Марківна наче розквітла: стала жвавішою, навіть поправилась. Вона доглядала за Тишкою, готувала окремо їжу, читала книжки з догляду за собаками.
Минали рік, другий, пятий. І всі ці роки Тишка жив у бабусі, а вранці бігав до нашої хати зустрічати мене і проводжав до школи 3 км через поля. По обіді прибігав назад і ми разом йшли додому. Крізь весняну багнюку і зимову хуртовину він завжди був поруч.
Через девять років настав час їхати вчитися до міста: сімя вирішила відправити мене до Чернігова у коледж. Перед відїздом я довго сидів на порозі у бабусі, обіймаючи Тишку і не міг стримати сліз.
Забери його, якщо не хочеш лишати, схлипувала Ганна Марківна.
Де там, бабусю. Тишка ваш. Бережіть себе. Мама буде до вас навідуватись. Я дзвонитиму, обіцяю.
Коли катер «Полісся» відійшов від пристані, я стояв, витираючи сльози, а Тишка бігав причалом і не зводив з мене очей.
Життя у коледжі захопило мене повністю. Вчився на ветеринара, книжки, пари з ранку до ночі. Друзів майже не мав, лише інколи зустрічався з хлопцем зі школи він жив поруч у гуртожитку.
Перед Новим роком мама зателефонувала: бабуся Ганна тяжко захворіла, тиждень не встає з ліжка, а Тишка не відходить ні на крок, навіть миску з кормом поставили біля бабусиного ліжка.
Я одразу вирушив додому. Тишка сидів на стільці біля ліжка, не зводячи очей з бабусі, тихо скиглив, а вона слабкою рукою гладила йому голову. Обидва схудли і мали втомлений вигляд. Більше мені не довелось побачити бабусю Ганну живою вона відійшла після Різдва. Тишка проводжав мене з двору, йому не до снаги було залишити бабусю хоч на хвильку. Я відчував тугу цієї маленької собаки, що намагалася бути опорою для хворої господарки.
Після похорону Тишка бігав навколо могили, намагався стрибнути до ями, і копачі відганяли його лопатами. Тоді забрали песика до нашої хати, тато змайстрував для нього теплу будку, але Тишка не хотів жити у нас цілими днями крутився біля пустої хати Ганни Марківни, а навесні зовсім зник.
Я обійшов сусідні села, шукав, питав людей, показував світлину марно. Думав: він чекав бабусю вдома, а коли не дочекався пішов сам шукати. І десь шукає й досі.
В серпні ми всією сімєю поїхали на цвинтар у Носівці, де похована бабуся. Від села пятдесят кілометрів, і думки не мав шукати там Тишку. Але тільки ми вийшли з машини біля церкви, бачу на всіх лапах, з роздутим язиком, мчить мій пес. Він кинувся до мене, зализав, а я падав навколішки й плакав.
Ось ти де! Тишенько, я ж тебе шукав усе літо витирав сльози.
Це ваша собачка? поцікавилася жінка з церкви. Він тут біля однієї могили живе, все розгрібає, копає, вже й хрест ледве стоїть.
Усім стало ясно це могила Ганни Марківни.
Ми пройшлись по могилках, а Тишка бігав поруч, не зводив із мене погляду, хоча в очах було одне питання: «Чому її немає?»
Отець підправив хрест, мама поклала квіти, а я тримав на руках Тишку, і раз за разом він облизував мені обличчя.
Не клич його поки з нами можливо, тут він захоче лишитись, прошепотів батько.
Якщо схоче, тут і залишиться я розумів, що серце собаки не обманеш.
Коли ми збиралися їхати, Тишка метушився: бігав то до могили, то до машини. Лише коли я сів у авто, він різко стрибнув до мене на коліна.
Тишко, рідний мій, я тебе вже більше ніде не залишу, і в черговий раз не стримав сліз.
З того дня я зрозумів: вірність справжніх друзів безцінна, а любов, яку ми віддаємо, повертається вдвоє, навіть якщо це любов до маленької собаки. І треба цінувати тих, хто поруч просто зараз, бо саме вони й є нашою сімєю, памяттю і сенсом життя.
