Стала хатньою робітницею
Коли Ольга вирішила вдруге одружитися, мій брат Богдан і його дружина Марічка просто заціпеніли від цієї звістки і не знали, як їм її коментувати.
Ви справді готові змінити все у своєму житті не по роках? тихо озвалася Марічка, кинула погляд на Богдана.
Мамо, навіщо такі різкі кроки зараз? нервував Богдан. Я розумію, тобі довго не вистачало компанії, ти майже все життя присвятила мені, але вдруге одружуватися це безглуздо.
Ви ще молоді й бачите все по-іншому, відповіла спокійно Ольга. Мені вже шістдесят три, ніхто не знає, скільки років залишилося. Та я маю право провести решту життя з тією людиною, яка мені дорога.
Тоді хоча б не поспішай зі штампом, намагався переконати матір Богдан. Ти ж знаєш Петра всього кілька місяців, а вже готова перевернути життя.
В наші роки часу гаяти не можна, твердила Ольга. Та й все мені про нього відомо: він на два роки старший, з донькою та її чоловіком живе в трьохкімнатній, пенсію гарну отримує, має дачу.
А де ви збираєтеся мешкати? дивувався Богдан. Ми ж разом, для ще однієї людини місця немає.
Не хвилюйтесь, Петро не претендує на нашу квартиру у Львові, тому я переїду до нього, розповідала Ольга. Квартира простора, з його донькою Лесею спільну мову знайшли, всі дорослі, причин для сварок не буде.
Богдан переживав, Марічка його благала прийняти мамине рішення.
Може, ми просто егоїсти? розмірковувала вона. Нам зручно, коли твоя мама допомагає, з Оксанкою часто сидить. Та вона має право бути щасливою. Якщо такий шанс випав не варто ставати на заваді.
Просто жити нічого страшного, але навіщо весілля? не розумів Богдан. Ще не вистачало матері у фаті й гучного застілля з конкурсами.
Люди старого гартування так себе впевненіше і спокійніше почувають, шукала пояснення Марічка.
Зрештою, Ольга вийшла заміж за Петра, з яким випадково познайомилася на проспекті Шевченка, і переїхала в його квартиру. Спочатку все було добре, родина її прийняла, Петро поводився чемно, і Ольга повірила, що заслужила щастя на схилі літа, й може насолоджуватися кожним днем. Але досить скоро співжиття почало проявляти свої особливості.
Ольго, не могли б ви зробити на вечерю запечену картоплю? питала Леся. Я б сама, та роботи завал, все не встигаю, а у вас часу більше.
Ольга зрозуміла натяк і взяла на себе приготування їжі, а слідом покупки, прибирання в квартирі, прання білизни, навіть їзди на дачу.
Зараз ми одружені, отже, дача спільна, переконав Петро. У доньки з зятем нема коли, внучка маленька, тож будемо працювати удвох.
Ольга не сперечалася, їй подобалось бути поруч з великою родиною, де панує взаємодопомога. З першим чоловіком такого не було: ледар, хитрун, а коли Богдану виповнилося десять, зовсім зник. З того часу минуло двадцять років, і нічого про нього невідомо. А тепер усе виглядало правильно, й робота не обтяжувала, а втома не дратувала.
Мамо, яка з тебе городниця? намагався вставити слово Богдан. Після кожної поїздки тільки тиск стрибає, тобі треба так себе мучити?
Мені це навіть потрібно, й приємно, відповідала пенсіонерка. Виростимо з Петром урожай поділимося з усіма, й вам вистачить.
Але Богдан сумнівався: за кілька місяців ніхто з родини не покликав їх навіть у гості. Вони самі Петра запрошували обіцяв, але постійно не мав часу, чи сил. Зрештою, просто змирилися: нова рідня не горить бажанням підтримувати стосунки. Важливо лише, щоб мама була щаслива.
Спочатку турботи Ольгу радували. Але обовязків весь час побільшало, це почало напружувати. Петро, приїхавши на дачу, одразу хапався за хребет чи скаржився на серце. Дбайлива дружина вкладала його відпочивати, а сама тягала гілки, складала листя, носила сміття.
Знов борщ? кривився Антон, чоловік Лесі. Ми вчора їли, думав, сьогодні щось інше.
Не встигла нічого іншого, не зуміла в магазин вибратися, виправдовувалася Ольга. Поки всі штори перемила й знов повісила, вже не встигала, ще й голова розболілася, прилягла на хвилину.
Та я борщу не люблю, відсував тарілку Антон.
Завтра Олюся нам справжній бенкет зробить, поспішав підтакнути Петро.
І правда, наступного дня Ольга весь день поралася на кухні, а все за вечерею зїли менш ніж за півгодини. Потім вона прибирала. Так було постійно. Але тепер Леся й Антон дедалі частіше висловлювали невдоволення, а Петро ставав на їхній бік, виставляв жінку винною.
Я ж не дівчинка, втомлююся й не розумію, чому все сама маю робити? не витримала Ольга після чергової сцени.
Ти моя жінка, тому маєш слідкувати за порядком у домі, нагадував Петро.
Як твоя жінка я повинна мати не лише обовязки, а й права, розплакалася Ольга.
Потім заспокоювалася, знов прагнула усім догодити та підтримувати затишок. Та одного дня зірвалася остаточно. У той раз Леся з Антоном зібралися до друзів і вирішили доньку лишити на Ольгу.
Хай онука лишається з дідусем або йде з вами, у мене сьогодні зустріч із моєю онукою, мовила Ольга.
Чому це ми маємо підлаштовуватися під вас? роздратувалася Леся.
Ніхто не зобовязаний, але й я вам також нічого не винна, нагадала Ольга. У моєї онуки сьогодні День народження, я казала ще у вівторок. Мало того, що всі це проігнорували, так ще й мене вдома лишити вирішили.
Ну годі вже, вспихнув Петро. В Лесі плани летять, а твоя онука ще мала, нічого, якщо завтра її привітаєш.
Або ми йдемо зараз усі разом до моїх дітей, або ти лишаєшся з онукою сам, твердо відповіла жінка.
Знала я, що нічого доброго з цього шлюбу не буде, зло кинула Леся. Готує посередньо, чистоту не тримає, лише про себе думає.
Після усього, що я для вас зробила? звернулася Ольга до Петра. Скажи щиро, ти шукав дружину чи хатню робітницю?
Це ти не права, а мене винним виставляєш, відвів погляд Петро. Не здіймай бурю на рівному місці.
Я питаю просто, маю право знати відповідь, наполягала жінка.
Коли так, роби як знаєш, але в моєму домі такого ставлення до обовязків не буде, гордо відрубав Петро.
Ну тоді я звільняюся, сказала Ольга і взялася збирати речі.
Примете назад непутящу бабусю? тащила валізу й подарунок для онуки. Пішла заміж, повернулась, більше бажання немає, не питайте нічого, просто скажіть: приймете чи ні?
Звісно, кинулися Богдан і Марічка. Твоя кімната чекає, ми раді поверненню.
І радієте просто так? перепитала Ольга.
А чому ще радіти, як не рідним? щиро відповіла Марічка.
І тоді Ольга нарешті зрозуміла: вона не прислуга. Допомагати вдома і з онукою це не обтяжливо, ані син ні невістка ніколи не нагліли, не намагалися використати її. Вона тут мама, бабуся, свекруха, член родини, а не робітниця. Ольга назавжди повернулася до рідної домівки, сама подала на розлучення і навчилася більше не терпіти приниження.
Головна наука для мене після пережитого не дозволяти собою користуватися під виглядом любові, і завжди боротися за повагу до себе.
