Я жити хочу, Андрійку!
Юрію Івановичу, Юрію Івановичу, що з вами?
Медсестра Соломія з переляком схопила хірурга за рукав, та не втримала: він притулився до стіни, опустив голову, замовк. Соломія, не без гордості, подумала, як же лікарі віддають себе пацієнтам, працюють майже до знемоги а ніхто не цінує. Той пацієнт, якого щойно оперував Юрій Іванович, цього не побачить.
Юрію Івановичу, що з вами? Я зараз покличу…
Не треба, він обірвав її, похитуючись попрямував до ординаторської. Перед дверима озирнувся: Усе добре, не хвилюйтеся.
Юрій важко впав на шкіряний диван, ліг. Добре? Вже не вперше він ловить на собі такі приступи запаморочення. Перенапруга? Мабуть, так.
Колись у нього були вихідні. Справжні: можна було відпочити, поїхати з дружиною в парк, провести день із дітьми. Тепер всі лікарі працюють за трьох, яке вже там дозвілля… А ще другий шлюб. Дружина молодша, діти школярі, витрати. І… машину он треба оновити.
Та головне навіть не це. А те, що Юрій звик бути потрібним. Завжди мріяв про повагу, лікарські перемоги, щоб його цінували і двадцять років у білих халатах усе це справджувалось. Пацієнти рвались саме до нього, друзі поважали, запрошували й платили гідно.
Пашо, телефонував колезі-анестезіологу, Соломія твоя на зміні?
Привіт, Юро. Так, сьогодні чергує.
І ввечері того ж дня Юрій вже лежав у МРТ, слухаючи пронизливий гуркіт, який не заглушала навіть музика в навушниках.
Несподівано накотив страх: здавалося, ось-ось задихнеться, покотиться буром з тієї скляної труби. Треба відволіктись, згадати щось хороше Що хорошого? Що?
Память поповзла сходами життя вниз. Другий шлюб він уже хірург, батько, а вона молода вчителька його доньки-першачки.
Гуркіт МРТ-громади не давав пригадати тепло. Робота-дім-робота. Перший шлюб ще гірший: некрасиве розлучення, спогади взагалі гидкі.
Студентські роки? Так… О, це перші чотири роки!
Тут його пам’ять і зачепилася, відлетіла від дійсності у молодість: стройзагін, хлопці, Марічка з їдальні, за якою всі ходили хвостом…
Юрко, Віктор і Андрій троє друзів-медиків. Познайомилися ще на вступних. Харків усім був чужим, селилися в гуртожитку.
Андрій окулярник із шахтарського Торецька, тихий, трохи наївний, але з такою харизмою, що поряд було затишно. Спокійний погляд, глибокі, прозорі блакитні очі.
Андрій мав феноменальну пам’ять: знав всі білети, міг відповісти на що завгодно.
Віктор його повна протилежність. Богатир із-над Бугу. Гучний, простакуватий, завжди жартував, переживав за екзамени, швидко подружився з усім поверхом, більше бігав по друзях, ніж сидів за книжками.
Юрко теж боявся іспитів. Йому здавалося, що саме він не вступить. Захоплювався глибиною знань Андрія і красномовством Віктора. Але не вступив лише четвертий із їхньої кімнати Михайло. Вони троє залишились нерозлучними.
На першому курсі гуртожитку ще не давали, тож мати Андрія, турботлива і моторна, приїхала й знайшла їм квартиру.
Боже, бережи вас, хлопці! Живіть у злагоді… мовила вона, наставляючи, переживаючи за сина, наготувала їм їжі на місяць наперед.
Ого! Оце Ірина Павлівна від душі ким вона працює, Андрій?
В церковній лавці.
Де?
Свічки в храмі продає. І не лише…
Вона справді віруюча?
Звісно. І я теж, просто відповів Андрій.
Обидва скоса глянули на ікони на підвіконні.
Це твої? Я думав, це мама забула…
Це вона для мене залишила.
Віктор мимохіть вибухнув:
Дурниці! Навіщо тоді вступав у мед, коли віриш у таке? Типу Бог допоможе…
Лікар лікує тіло, а Бог душу, спокійно відказав Андрій.
Далі про віру намагалися не говорити. Бачили, як Андрій хреститься, але робив це непомітно, тихо. Гарний студент, миротворець між Вікторовими спалахами й Юрковою впертістю.
Від побутових сварок відмовлявся, просто мовчки брав ганчірку і прибирав підлогу.
Першу сесію здав краще за всіх. Латину запам’ятовував так, ніби вчив її змалку. Був тією ниткою, що об’єднала їх.
І закохався першим. Його обрали до профкому, там і зустрів долю Ганусю. Маленька, з чорними оченятами, жвава, душа гурту. З другого курсу ходили удвох, взявшись за руки.
Віктор, попри простоту, швидко став досвідченим практикантом, працював на швидкій уже з другого курсу. Його помічали і у лікарнях.
Юрко вчився старанно, без особливих досягнень, але хотів стати добрим лікарем.
***
МРТ вивіз Юрія на свободу. Він вдихнув на повні груди: звідки це раптом клаустрофобія?
Зайшла Соломія, почала знімати обладнання.
Ну як? Бачили вже?
Зачекай, зараз лікар напише висновок. Я передзвоню, зайдеш пізніше, а очі відводить.
Завтра заберу. Додому хочу.
Не встиг дійти до відділення Соломія сама принесла опис, диск і знімки.
Юро, ти все і сам розумієш. Зволікати не можна. Іди до Анісімова. Хай подивиться.
Юрко лише глянув на опис, став крутити власні знімки на моніторі, не вірив, що це його мозок і його вогнище…
Відчуття таке, ніби бачить МРТ не себе, а пацієнта.
***
Ігор Маркович Анісімов був найкращим нейрохірургом у їхній клініці.
Помякшив би, але ти сам доктор, ще й який. Що вусатись? Бачиш сам…
Бачу. Це все?
Та що ти? Все в руках Господа й хірурга. Треба пробувати, Юрко. Можеш летіти хоч у Київ, хоч у Львів, але
Але?
Дійсно сильні спеціалісти в Інституті нейрохірургії. У Литвина. Правда, там черга на пів року вперед…
Юрко працював, консультував, оперував, не даючи собі права захворіти. Але шукати вихід на Литвина було майже неможливо.
Пора було повідомити дружині Інні, яка відразу зірвалась шукати квитки до Києва.
Інно, їхати доведеться самостійно.
Чому це? закінчила прасувати блузку, подивилась з образою.
Я не на конференцію, я в лікарню. У мене пухлина мозку, вимовив повільно. Коли сказав сам не повірив.
Інна мовчала, в очах блищали сльози.
Боженьку… Юро, як так? Я ж… Я з тобою поїду.
Ні, поки мова не про операцію. Можливо доведеться чекати…
Юрко розповідав все, що накипіло за ці дні, плутано, як дитина: і про здогадки, і про обстеження, і про думки про життя…
Інна слухала мовчки, тримала блузку і дивилась на розгубленого чоловіка. А йому вперше стало легше на душі.
***
Свідки Єгови відмовляються від переливання крові, читав лектор. Священники виступають проти трансплантації, церква проти сурогатства…
Це не так, почувся голос з аудиторії.
Хто сказав?
Я, встав Андрій. Медицина й церква разом допомагають людині жити по-людськи.
Лектор усміхнувся: Виходьте, Андрію.
Він відповідав спокійно, зі своїм гідністю.
Церква думає про душу. Якщо не вдається зачати прийми як дар. Можливо, усиновиш сироту. Але штучне запліднення між подружжям не забороняють.
А сурогатне материнство?
Так треба думати і про жінку, і про дитя. Це руйнує…
Які дурниці! викладач підвищив голос. На моїх очах віруючі відмовились врятувати дитину…
Та Андрій не злився. Відповідав терпляче, цитував Святе Письмо. Так він захищав не лише себе, а маю, людей, свою маленьку церкву на Донеччині…
Викладач злився, аудиторія чекала. І вже зрозуміли: Андрій переміг.
Опісля почались неприємності: виклики до деканату, розмови. Андрій ставав все тихішим.
На п’ятий курс він просто не приїхав. Прийшов лист: його шлях інший. Дякував, прощався і просив зберегти дружбу.
Юрко й Віктор не могли збагнути. Найкращий із них!
Вони знайшли Ганусю справжню матушку. Але вона теж була мовчазною.
На вихідні поїхали до Андрія в Торецьк. Мама радо зустріла повідомила, що син вступив до семінарії.
Вертались додому з пакунками від Ірини Павлівни, і все одно не розуміли такого вибору.
Нащо? Як так? бідкався Віктор.
Отака воля Божа відказав Юрко. І дурень, і геній водночас.
***
Та яка свічка?! Я до друга їду. Вже оформив відпустку.
В ординаторській радились із Ігорем Марковичем. Через три дні Юрію в дорогу. Квитки на поїзд. Машиною їхати боявся, запаморочення частішали.
До якого друга?
Студентська дружба. Ми двадцять років не бачилися. Він після академії в семінарію пішов, а нині парох. Тут недалеко.
Ризиковано…
Так, але мушу…
Містечко при монастирі, знане своїм джерелом, виявилося убогим: церкви на кожному кроці.
Юрій ішов до Троїцького монастиря. Та під час всієї дороги до нього не підкралося жодного приступу. Чи справді шлях до віри зцілює, подумалось.
Біля монастиря все інакше алейка, квіти, золото бань…
Богослужіння триває, батюшка зайнятий, підказали в храмі.
За церквою кладовище, далі спад до ріки. Побачив колодязь, біля якого метушились жінки. Дивно, бабусі кілька разів спускались-вгору.
За джерельною водою не збираєтеся?
Та я, власне…
Там пляшки, тричі треба зійти й піднятися, усміхнулась жіночка.
Юрко тільки знизав плечима.
Взяв пляшку, тричі сходив униз-вгору, набрав води й відразу напився. Вода була крижана й солодка.
До душі стало легше.
Повернувся, коли з храму виходив народ. У натовпі зявився батюшка статний, борода, глибокий бас. Це не міг бути Андрій… Але очі ті самі, ясні, мудрі.
Юрко підійшов із-за спини.
О, добридень, отче.
Жіночка суворо: Звертатись “Благословіть, отче” треба.
Та Андрій уже впізнав: Юрко! Друже…
Обійнялись, як рідні.
Оце щастя! Ганя буде рада.
Ганя? Так це…
Моя матушка педіатр у місцевій лікарні. Пятеро діток маємо. Найменшому десять.
Он як! У мене й трьох є…
Добре нам тут із Ганею. І з парафією, і з природою пощастило.
А твої окуляри?
Оперувався, лінзи. Все чудово.
Виходить, церква не проти медицини?
Сміються…
Услід передає слово дівчина в хустинці чекає народ.
Іди до Гані, тебе зустріне. Я по службі, але ввечері говоритимемо досхочу.
***
Дім у батюшки щедрий сад, міні-каплиця, мансарда, кухня вся сучасна. Ганя господарює, зустрічає. У хаті повно квітів і ікон.
Здається, Юрко до рідних приїхав. Поїв, відпочив, задрімав на терасі.
***
То ти знав цю історію з Віктором?
Аякже. Та ми й листувалися з ним по початку, потім, як мобільники зявились, і телефонував…
Засуджуєш?
Бог розсудить нас. Та яку біду маєш, Юрку? Бачу ж…
Пухлина мозку, зла….
Андрій тільки зітхнув.
Завтра до церкви підеш, посповідаєшся, причастишся. Далі побачимо…
Як похорон?
Тільки все в руках твоїх і в Божих. Священник провідник, а діло твоє.
Я тобі все розкажу на сповіді…
І справді: історія про те, як Юрко відібрав кохану у Віктора, прозвучала вже не як виправдання, а як щире каяття.
***
Служба скінчилась. Народу мало.
Христос невидимо приймає твою сповідь, я лише свідок, кажи, Юрію…
Юрко почав:
Я заздрив Віктору… На кафедрі його всі шанували, у лікарні, в гуртожитку любили. А ще й Оленка…
У лікарню, де працював Віктор, потрапив один київський чиновник, із ріднею. А з дочкою Оленкою… Відтоді стосунки, поїздки до Києва…
Ти розумієш? Я йому кілька раз розповів про те, чого не було з Катею. Каюсь…
На весіллі у нашого Володі все й сталося. Віктор йшов з Оленкою, та сам усім угорі, а ми з Оленкою зашли на балкон. Віктор побачив і пішов…
Оленка потім стала моєю, але життя швидко показало: ми різні. Повернулось усе проти мене.
Та й не цей гріх головний. Помилка на операції Пацієнт помер Та й жінці зраджував…
А Інна пробачала. Вона проста, в селі батьки…
І дочці моїй добилась університету.
Так можеш мої гріхи відпустити, отче Андрію?
Гріхи Бог відпускає, якщо щиро каявся.
Юрко підняв очі на старого друга, і сльози виступили на рясних повіках.
Ти Богу передай, що я жити хочу, Андрію, дітей виховати, працювати… Просто жити, просто бути лікарем… Ти передай…
Господи, прости раба Твого Юрія…, молився Андрій.
А далі подивився, і очі його глибокі, ясні, як вода джерельна.
Юро, тобі треба знайти Віктора. Помиритися.
Де я його знайду? Мені завтра до Києва…
Він у Львові, в онкології. Треба їхати туди.
І що, ще й оперуватись там?
А чому б і ні?
Ти вже зовсім від медицини далеко.
Але Віктор кандидат наук, розробки має, їздить до Києва. Надійніше поїхати до свого…
Треба б. Але спочатку Київ, час не жде…
І ту медсестру, що через тебе звільнили, знайди…
Це легко знайду…
Молись, Юрку, хай Господь допоможе.
Перед відїздом Юрко разів п’ятнадцять сходив знову до джерела, після кожних трьох разів пив воду й дерся знову…
Віруючі дивились і хрестили його. Хай Бог допоможе.
