Вранці під час сніданку старша донька Ярина, не відриваючись від свого смартфона, питає:
Тату, а ти сьогоднішню дату бачив?
Ні, а що там цікавого?
Ярина замість відповіді розвертає мені екран: там самі одинички 11.11.11, тобто 11 листопада 2011 року.
Це ж твоє щасливе число одинадцять! А тут одразу три разом. У тебе точно буде чудовий день.
Щоб твої слова Богові до вух, підсміюється Андрій.
Так, татку, встряє молодша Дарина, також не відриваючи погляду від телефону, сьогодні на скорпіонів чекає приємне знайомство і подарунок на все життя.
Круто. Це, певно, десь у Європі чи в Америці помер невідомий родич, залишив спадок, і спадкоємці звичайно, ми. Мільйонери
Мільярдери, тату, підтримує мене Ярина. Мільйон для тебе то таке, дрібниця.
Так, я теж так подумав: замало. Що ж ми робитимемо з такою купою грошей? Давай візьмемо собі перше віллу на Чорному морі, або в Карпатах! Потім човен
І вертоліт, тату! підхопила Дарина. Хочу свій вертоліт!
Без питань. Буде тобі. А тобі, Яринко? Що б хотіла?
Я б хотіла знятися в кіно у Боллівуді, з Салманом Кханом.
Пфф, що за проблема. Дзвоню Амітаму Бачану і домовимося Ну все, фантазерки, доїдайте, нам вже пора збиратися.
От же, навіть помріяти нормально не дають, криво посміхнулася Дарка.
Мріяти треба, без цього ніяк, Андрій допив чай, встав із-за столу. Але не забувайте і про школу
Чомусь згадався цей ранковий діалог вже ввечері у супермаркеті, поки Андрій перекладав продукти в сумки. День минув, і аж ніяк не був щасливим, хіба роботи додалося. Навіть довелося затриматись на годину, стомився неймовірно. Жодного приємного знайомства, про подарунки навіть мови нема.
«Щастя, як вітер, промайнуло повз мене», гіркувато всміхнувся він, виходячи з супермаркету.
Біля старенької Таврії, яка понад двадцять років служить їхній родині, крутився хлопчак. Вигляд справжній безпритульник: худенький, у лахмітті, на ногах різне взуття ліворуч якийсь старий кросівок невідомого кольору, праворуч порепаний кирзовий чобіт, замість шнурків шматок дроту. На голові потерта шапка-вушанка, одне вухо наче обпалене.
Дядьку я їсти хочу дайте хоч хліба
Голос тонко затремтів. Андрій одразу відчув: у цих словах щось не те, натягнуте. Раптово спливла юність гурток акторської майстерності у Будинку культури, де навчали читати з живою паузою. Вмів відрізнити, коли гра, а коли правда життя.
Хлопчик бреше. Андрій це відчув, як шостим чуттям. Картина одразу змінилася: театральність, бутафорія, показуха. Навіщо все це? Але вирішив підіграти:
Одним хлібом не наїсися. А якщо миска борщу, тоді картопелька з оселедцем, компот із груш, а на десерт гарячі пиріжки? Піде?
Хлопчак секунду розгублено кліпав, не очікував такого, але швидко взяв себе в руки:
Так
Тоді тримай пакета, простягнув Андрій повну харчів сумку.
Насправді це був тест. Справжні безпритульники вистачали і тікали щодуху. Андрій не раз їх ловив, давши легенького ляща, а потім із серйозним виглядом:
Ти ж не звір, ти ж дитина
Сьогодні ж хлопчик стояв, опустивши голову й ногою розтирав асфальт. Ото спасибі, не доведеться за тобою бігати, подумав Андрій. Нарешті знайшов ключі, всі пакети на заднє сидіння.
Прошу, пане, відчинив передні дверцята, карета подана.
Хлопчак мовчки сів. Так і їхали мовчки хвилин п’ять. Андрій із доньками жили в селі за сім кілометрів від райцентру, працював він у місцевій аварійній службі зварником. Був колись дитдомівським, жодних рідних, найдорожчі люди доньки. Воліючи, щоб жодна сирота не знала тих злиднів, що він, Андрій потай рятував бездомних дітей, намагався знайти кожному дім. Якби не закон і суворі чиновницькі папери, всіх би до себе взяв. Але ж ні недостатньо житла, розведений, двоє власних дітей… саме так казали. Наче в дитбудинку краще! Від любові в сиротинці лише ехо.
Слава Богу, узявся жити хоч із дітьми, та по-людськи. І став для них люблячим татом. Дочка вмить зрозуміла, коли треба мовчати, коли допомогти.
Тату, а це хто? не втрималась Дарина, підбігаючи до машини.
Це і є те щасливе знайомство й подарунок на все життя, про яке ви сьогодні казали, підморгнув Андрій.
Класний подарунок! зиркнула Ярина під шапку хлопченяти, а раптом він не наш?
Якби ж то зітхнув Андрій. Вчепився я твій подарунок!
І як його звати? запитала Ярина, ховаючи пакети.
Без імені.
Що, етикетки не було? уїдливо сміється Даринa. Тобі, тату, попався бракований!
Хлопець напружився ще більше, ось-ось би й утік, але тут Дарина по-старшому взяла за плече:
Агов, хто в теремі живе?
Тут звязок поганий, зітхнула Ярина. Може, в хаті з’явиться.
Ярина окинула мене поглядом: вистачить пяти хвилин гри доброго і злого поліцейського і хлопець не встоїть.
Дарко, веди додому, будемо досліджувати нашого Незнайомця.
І вже через пару хвилин хлопчак сидів, як переполоханe курча, між сестрами, поки ті розкладали пакети на кухні.
За столом хлопець змінювався просто на очах за кілька хвилин із згорбленого, заляканого, став звичайною дитиною, спиною рівно, дивиться у вічі. Поки Ярина з Даркою жартували, Андрій дивувався: хіба так буває? Помітно домашній хлопчина. Жодних вуличних замашок, жодних хитрощів. І навіщо все це було?
Нарешті хлопець здався.
Я здаюсь, ледь не крізь сльози видихнув. Дарина, Ярино не треба більше все розкажу Андрію Миколайовичу, пробачте, що так
Уся правда виявилася на диво простою. Хлопця звали Святослав Бугайчук (і показав, між іншим, свідоцтво). Йому щойно виповнилося одинадцять, на день раніше від Дарини. Батька вбито на війні на Донбасі, мама померла при пологах сестрички. Зі старшою сестрою Софією та ще двома малими залишилися самі. Софія взяла опіку, не дала розкидати по інтернатах.
І от у жовтні зі Софією щось сталось ходить як нежива, блідніє. Святослав дізнається: сестра закохалася, та боїться розповісти. Обранець Андрій Миколайович, простий, роботящий, не пє, не курить, розлучений. Ще й сиріт підтримує, дітей влаштовує в сімї. План міг народитися лише в дитячих серцях: видати себе за безпритульного, потрапити до Андрія, придивитися як він удома, чи полюбить сестру, чи приймуть.
Ви мені дуже сподобалися, вся ваша родина. Ярина, Дарина, ви чудові. Андрію Миколайовичу, візьміть мою сестру Софію в дружини! Не пошкодуєте! Вона дуже добра, ніжна Любить вас
Всі остовпіли. Вік різний, діти на шиї Але щось таке було у щирості Святослава, що порозумілися враз.
Ну, тату, як? обступили доньки. Ми ж завжди хотіли велику сімю!
Давно я, дівчатка, про таке мріяв, усміхнувся крізь сльози Андрій. От тобі і подарунок на все життя. Три доньки, майже син, і, може, щаслива мама приходить разом із вами.
Ну, от і мрії збуваються, татусю, захоплено кинула Дарина. Оце справді подарунок на все життя!
