Де Надія? запитав я, відчуваючи, як зуби клацають не то від страху, не то від холоду.
Надію я залишив на святі, в дитячій кімнаті торгового центру. Батьків іменинниці знав краєм ока, але залишив доньку спокійно не вперше на подібному дитячому святкуванні, то було звично. Та сьогодні я запізнився маршрутка не приїздила майже годину. ТЦ стояв десь осторонь, сюди всі приїздили на автівках, а в мене автівки немає. Тож завіз Надію громадським транспортом, вернувся додому мав займатися репетиторством, не міг скасувати уроки, потім вирушив за донькою. Запізнився усього хвилин на пятнадцять біг льодяною парковкою так, що забився дух. А тепер мама іменинниці, приземкувата жінка з великими, як небо, синіми очима, дивилась здивовано та повторювала:
Та її забрав тато.
Але тата в Надії не було. Технічно був, та доньку ніколи не бачив.
З Марком я познайомився випадково гуляли з другом Хрещатиком, той підвернув ногу, а хлопці запропонували допомогу. Точно як у якомусь старому українському фільмі, вигадали, що вчаться в університеті імені Шевченка, що один з них син генерала, а інший професора. Навіщо їм ті вигадки? Молоді, невдумливі. Коли я повідомив Маркові, що навчаюся в педагогічному коледжі, а мій батько водій автобуса, він просто сунув їй кількасот гривень на аборт і зник.
Аборт я не зробив, і жодного разу не жалкував Надія була неймовірною супутницею, мудрою не за віком. Ми завжди знаходили радість навіть у дрібницях; поки я проводив уроки, Надія гралася тихенько з ляльками, потім ми разом готували молочний суп або яйце некруто, пили гарячий чай з галетами, щедро намазаними маслом. Грошей ніколи не вистачало, більшість ішло на оренду квартири, але ні я, ні донька ніколи не скаржилися.
Як ви могли віддати мою дитину чужій людині?!
Голос деренчав, до очей підступали сльози.
Яка чужа? не терпіла синьоока мати іменинниці. Це ж її батько!
Я міг би пояснити, що «тато» людьми вигаданий, але сенсу в тому не було ніякого. В голові плуталося до охорони, вимагати відеозаписи…
Коли це сталося?
Та хвилин десять тому…
Я розвернувся і помчав. Скільки разів казав Надії ніколи не йди з незнайомими! Від страху ноги не слухались, все розмазалося перед очима, кілька разів наткнувся на когось, навіть не вибачившись.
Надія! Надіє-е-е!
В залі фудкорту було гамірно; більшість не зреагувала, але кілька людей озирнулися. Я намагався згадати куди бігти? Може, її ще не забрали…
Тату!
Я спочатку не повірив очам. Моя донька у розстібнутій курточці, з мороженими слідами на обличчі, бігла назустріч. Я обійняв її так міцно, ніби хотів притиснути до себе цілий світ. Глянув на чоловіка поруч охайний, коротко стрижений, у дурнуватому светрі з сніговиком і мороженим у руці. Він, здається, вичитав у моїх очах все, і заговорив поспіхом:
Вибачте, це моя вина! Мав чекати вас, але так хотів провчити тих малих бешкетників! Дразнили її, казали, що у неї немає тата, що він її не забере, бо вона негарна! Я підійшов, сказав: “доню, поки мама не прийшла, ходімо візьмемо морозиво”. Не думав, що ви так злякаєтеся…
Я тримався, не довіряв цьому незнайомцю. Чи хіба Надію й справді ображали? Я шукав її погляд, і вона все зрозуміла. Похитала носиком, підняла підборіддя.
І хай собі! Тепер і в мене є тато!
Чоловік розгублено розвів руками, я мовчав.
Йдемо, нарешті я вимовив. Пізно, на маршрутку не встигнемо.
Зачекайте! Може, підвезу вас? Ну, так вже сталося… Я не якийсь там… Мене Степан звуть. Я хороший! Он моя мама, підтвердить!
Показав на жінку з бузковими кучерями, заглиблену у книжку за столиком.
Хочете, підійдемо вона дасть найкращу рекомендацію!
Не сумніваюся, глузливо промовив я, все ще готовий дати йому по голові. Дякую, самі справимося!
Тату Надія шарпнула край мого пуховика. Нехай всі бачать, що тато нас підвозить!
Біля дитячої кімнати ще стояли іменинниця з мамою та якась інша дівчинка імя забув. У погляді доньки таке прохання, а ще сапайка була слизькою… Я здався.
Гаразд, буркнув.
Супер! Я тільки маму попрошу!
“Мамин синок”, подумав я з усмішкою. Жінка з бузковими кучерями привітно махнула, я відвернув голову. Дурацька ситуація!
В дорозі я уникав погляду Степана, та не міг не помітити, який він коректний з Надією. Вона щебетала, як соловейко, я такої її не бачив. Але біля під’їзду донька стушувалась.
Ми більше не побачимося? спитала тихо Степана, позираючи на мене.
Відчув, що він чекає моєї відповіді. Хотів уже сказати ні, доню, це неввічливо, але побачив сумне личко і не зміг. Кивнув.
Якщо мама дозволить, можу запросити тебе на мультик до кінотеатру. Ти бувала у кіно?
Справді? Ні, ніколи! Тату, можна з дядьком Степаном у кіно?
Мені стало так ніяково, що я забубонів:
Добре, Надіє, це можна, але от що: не називай незнайомця татом, будь ввічливою, кажи дядько Степан, гаразд? І ще на мультик я піду з вами, бо сама знаєш, із чужими людьми ходити не можна, навіть якщо вони добрі!
Я їй це теж сказав, підказав Степан. Про те, що не можна, уточнив він.
То можна?
Сказав же так.
Ура!!!
Я розумів, що варто би припинити весь цей недолугий спектакль, та не міг. Наші життя обертались навколо Надії. От би порадитися з кимось, наприклад з мамою. Я ледве її памятав мама загинула, коли мені було пять, стільки ж, скільки й Надії. Тоді хлопчик провалився під лід, всі вагалися, а вона кинулася рятувати витягла його, та самій стало погано… Лікарі сказали запалення, а в неї цукровий діабет, організм і так був слабкий. І в Надії діабет це мій спадок для доньки, від якого я переживаю найбільше.
До наступних вихідних все обдумував, але виявив, що хвилювався дарма Степан у кіно привів свою маму.
Щоб не думали, я якийсь дивний, усміхається. Мама мене зараз прорекламує!
Та ти і є дивний! обізвалась його мама з такою любовю, що одразу відчув для неї Степан найбільша цінність.
Поки Степан вів Надію за попкорном, його мама і справді “рекламувала” його.
Можна на “ти”? Знаєш, він теж виріс без батька. Я була заміжня чотири рази, а останній чоловік був ідеальний! Просто золотий, Степан вся в нього. Але от так розпорядилася доля він не встиг потримати сина на руках. Інфаркт. Я передчасно народила, ледве пережила. Перші чоловіки, звісно, допомагали… Що дивишся так? Ми у хороших відносинах перший дотепер мене любить, другий не за нашою статтю, третій, навпаки, любить жінок занадто… Всі старалися замінити Степану батька, але тато це тато. Ось він і так перейнявся Надією його теж у школі дражнили. Скільки я з вчителями боролась! Все дарма. Чого він тільки не виробляв, щоб довести хлопцям, що він мужній одного разу ледь не загинув…
Мама Степана жінка незвична: крихітна, худорлява, з фіолетовим волоссям, у костюмі від якогось вітчизняного бренду й з книжкою Оксани Забужко в руках. Я був зачарований.
Не думай нічого поганого, він просто добра душа, підморгнула вона. Та й ти йому явно до вподоби.
Я зашарівся. От цього мені не вистачало! Відчував, що не варто нічого починати, але шкода Надію…
Після фільму я простягнув гривні за квитки Степану, а той відмовився.
Якщо я кличу дівчат у кіно, плачу за все сам!
Це мені не подобалося звик сам про себе дбати і ні від кого не залежати. Й те, що я йому подобаюся дурниці.
Коли Степан підвіз нас додому, донька спитала:
Тату, а куди наступного разу підемо?
Надія! зупинив я її.
Вона смішно прикрила рот.
Можемо піти до Зоологічного музею, озвався Степан. Як тобі ідея?
Супер! Тату, мамо, підемо?
Йдіть без мене, відповів трохи різко. Пана Ірину Степанівну візьміть, вона казала, що обожнює метеликів.
Я першим виліз із авто, хотів усе припинити якнайшвидше. І уривком почув, як Степан сказав Надії:
Коли мама не чує, можеш називати мене татом.
Так у Надії з’явився “недільний тато”. Іноді я ходив із ними, іноді відпускав доньку з пані Іриною для мене Степан був чужим і підозрілим, хоча Надія щоразу із захватом розповідала, як їй весело та цікаво. Мені теж починало це подобатися, але не дозволяв почуттям рости: так не буває, щоб несподівано і принц із Білої Церкви. А ще Степанова мама кожного разу так його вихваляла, що думалося: що з ним не так? Може, вона обирає невістку собі у догоду?
Та серце поступово тануло. Степан діяв обережно залишав шоколадки, завжди питав, чи можна кликати Надію кудись, шукав мого погляду. Але найбільше подобалася пані Ірина чудова співрозмовниця! Якби Степан був не її сином, саме з нею я радився би про все.
Одного разу він подзвонив з пропозицією піти в кіно. Надія тут як тут шепоче:
Це Степан?
І всілася поруч щаслива.
Звісно, Надія буде рада, відповів я за звичкою.
Стривайте Я кличу не лише Надію, а і вас. Ну щоб разом, удвох.
Тут Ірина Степанівна гукнула в трубку:
Нарешті!
Мамо, досить підслуховувати! Ой, пробачте, я вона завжди у вухах.
Надія шепоче:
Це він тебе у кіно запросив?
Я засміявся.
В мене теж тут “вуха”. Степане… Я
Лише не відмовляйте, прошу! Один шанс, обіцяю бути лицарем!
Скажи про очі, про її очі, не вгамовувалась пані Ірина. Те, що ти тоді мені сказав, що у неї очі, як у матері
Мовби по обличчю хлюпнули крижаною водою. Я нічого не розумів: причім тут моя мама?
Степан щось вигукнув до мами, потім тихо:
Я зараз все приїду й поясню. Можна?
Пояснення були потрібні Я ходив туди-сюди, поки він не приїхав, а Надія малювала малюнки.
Треба було сказати відразу, почав він. Я хотів, але ти мені так сподобалась А не хотів, щоб ти подумала, ніби це через твою маму. А ще боявся, що зненавидиш. Бо вона загинула через мене…
Говорив плутано, перескакував, дивився з проханням. А я тремтів, наче тоді, коли Надія могла загубитись.
Ти пробачиш?
Я мовчав весь його монолог, нарешті витиснув:
Мені треба думати.
Мамо, пробач тата
Степан показав великі очі Надії, нагадуючи про домовленість. Подивився ще раз на мене. Я повторив:
Мені треба час. Дай мені подумати.
Хотів запитати тисячу речей, та чомусь нічого не казав. Але коли зателефонувала пані Ірина все стало на свої місця, від неї я дізнався подробиці.
Він не знав, що вона померла я берегла його. Потім випадково обмовилася, і Степан вирішив вас знайти. Хотів того вечора познайомитися, допомогти, але все закрутилось з Надією, а потім ти Він закохався! Боявся, що ти не так зрозумієш. Це Степан хотів довести хлопцям, що не боїться, що він справжній чоловік, хоча без батька ріс. Усі вагалися йти по льоду, а він пішов і
Пані Ірина не тиснула, а Захар наполягав!
Мамо, він хороший! Любить тебе, казав мені! І з нього вийде справжній тато!
Я розумів. Але якось дивно.
Минув майже місяць, а розмову так і не почав. Не відповідав, не читав повідомлення. Що більше часу спливає, то більше хотілося зателефонувати. Але все важче.
Надія розбудила мене вночі плакала, казала, що болить животик. Вчора скаржилася теж, я списав на кефір. Тепер же вона горіла зсередини навіть термометр не потрібен.
Тремтячими руками набрав швидку, а потім сам не знаю чому номер Степана.
Він зявився з лікарями. В спортивках, небритий, сонний. І поїхав зі мною в лікарню, заспокоював, обіцяв, що все буде добре, хоча сам тремтів.
Перитоніт це не так страшно, повторював. Все буде гаразд!
Я сам узяв його за руку то ли його заспокоїти, то ли себе. В приймальному відділенні було холодно, теплих речей ні в кого, сиділи так близько, як можна, грілись одне від одного.
До лікаря першим підскочив Степан, питав, як пройшла операція. Я не рухався, боявся навіть дихати. Якщо з Надією щось трапиться, я цього не переживу!
Та все закінчилось добре. Лікарі справились, а Надія велика молодчинка боролась, хоча стан був критичний.
Немов добрий ангел її оберіг, сказав лікар, а я прошепотів: “Дякую, мамо!”.
Степан довго дякував медперсоналу, а нам обом звелів їхати до Надії зараз і так не пустять, а батькам треба спочити.
Він підвіз до під’їзду, чекав на запрошення, але мовчав. І я сказав:
Вже світанок. Хочеш, заходь, зварю каву.
І зрозумів, що справді хочу, щоб він залишився. Назавжди.
Надія одужувала дивовижно швидко усі помічали.
Бо у мене вже є і мама, і тато! казала вона.
І ніхто, окрім мене та Степана, не розумів, чому це дівчинка так радіє
Після всього, я зрозумів: коли даруєш комусь довіру і шанс життя може змінитися. Головне, щоб люди поруч були справжніми, такими, якого сам чекаєш від світу.
