Дякую тобі, Господи! Дочекалася! ледь дихаючи, але щасливо сяючи, сказала моя бабуся Олександра. Сухі її руки пестливо торкнулися мого обличчя, а потім, втомлено впали на ковдру.
Відпочинь, бабцю, просив я тихо. Завтра після дороги ще поговоримо, наговоримось досхочу.
Ні, Юрчику, сумно посміхнулась вона. Лише про одне Господа благала дочекатися тебе. Більше мені вже нічого не треба побачила, обняла. Тепер трохи перепочину і розмову продовжимо. Мяко заплющила очі. Мироно, запроси хлопця на кухню перекусити все-таки з дороги.
Я відчував, що їй залишилось зовсім мало. Я був єдиний рідний її чоловік на цьому світі, як і вона для мене. Моїх батьків давно не було поряд пригубили зеленого змія, знищивши спочатку майно, потім квартиру, а зрештою себе. Бабуся врятувала мене з того життя, вивчила у школі, переконала отримати водійське посвідчення і на легкове, і вантажне, та благословила служити в армію. Дочекалася з війська, правда не так мріяла зустріти, але вибирати не довелося.
Поки бабусина давня подруга і сусідка Мирося частувала мене на кухні борщем, бабця тихо, з заплющеними очима, добирала думки, аби слова в серце лягли. Память уже плутала дати, але не почуття. Вона погладжувала сіреньку кішку свою Мусю, яка останні дні не відходила від неї, ніби відчуваючи біду. Нарешті, кличе:
Юрчику, іди сюди. Сів я поруч, і зашепотіла бабуся: Дуже хотілося б няньчити твоїх діточок, та схоже, не судилося. Сам залишаєшся. Одному важко. Якщо зустрінеш добру дівчину тримайся її, вибирай не легку, а вірну долю. Життя непросте завжди було й буде. Ледарства й пустого веселощів стережися, найбільше біди від оковитої! В одного голову псує, а страждає вся родина. Доріг перед тобою багато обери правильну.
Перевела подих, може й згадала моїх батьків. Потім, зібравшись, продовжила:
Квартиру на тебе переоформила буде куди дружину привести. На похорон відклала Мирося покаже, де гроші. Інше на картку перерахувала, щоб на перший час хватила. За Мусю мою подбай, не залишай без нагляду розумна й віддана. Ти ж сам її кошеням приніс з вулиці. От і все. Йди відпочинь, і я теж трохи посплю стомилася
Вранці бабуся вже не прокинулася.
Я знайшов роботу монтажником інтернет-мереж у Тернополі друзі порекомендували. Наша бригада з шести людей прокладала оптоволокно, підключала клієнтів. Після зміни я втомлювався, але зарплата, десь 15 000 гривень, і почуття виконаного обовязку радували.
Вдома на мене чекала Муся. Її я підібрав кошеням років вісім тому. Після смерті бабусі Муся затужила, не їла нічого, мовчки цілі дні просиджувала у бабусиному кріслі біля дверей немов чекала, що та от-от зайде. Але господиня не поверталася.
Я намагався розрадити її, довго розмовляв, садив на коліна, розповідав про день, приманював смаколиками. Та лише місяць по тому Муся вперше подала ознаку життя.
Того разу я отримав першу зарплату. Колеги настоювали «поставитися» ніби незмінна традиція, не посперечаєшся. Влаштували вечерю в кавярні: друзі їли-пили та й мене частували. Додому я вертав запізно, злегка напідпитку. Зустріла біля порогу Муся. Якось ніяково було дивитися у її великі, зелені, все розуміючі очі. Ховав погляд, а вона настоювала зустріч. Зрештою, вловивши, що зі мною щось не так, заголосно мявкнула сумно, розчаровано й сховалась під диван.
Мусю, виправдовувався я, не зміг відмовити друзям. Вони ж мене і улаштували в ту фірму, та й друзі ж. Чомусь мені здавалося, що виправдовуюсь я не перед кішкою, а перед бабусею.
Наступного дня Муся знову зустріла мене біля порога, переконавшись, що я тверезий, радісно терлася й муркала. Їла з апетитом, слідкувала за мною кімнатами, а спати вляглася поруч, примостившись ключем біля плеча.
Все ти розумієш, шепотів я, погладжуючи її по лапці. Але не хвилюйся, я вже дорослий й маю відповідати за свої вчинки. Дорослий не відповідає лише коли запоєм живе. А я цього боюся спадковість, сама розумієш Доведеться, мабуть, змінювати роботу у нас пиття ледь не ритуал: після зміни чи на вихідних, завжди знаходиться причина. Я уже відмовлявся, але косо зиркають. Ні, треба іншу роботу шука́ти, але яку? Змалку мріяв бути водієм-дальнобійником, але наявних категорій недостатньо фуру ніхто мені не довірить.
Ще одна пятниця ми в кавярні. Усім весело, святкують кінець робочого тижня. Я, як завше, питну воду, а на решту хлопців дивлюся з тугою.
Наш стіл обслуговує симпатична й молоденька офіціантка. Колеги жартують, бригадир нахабно хапає її за руку, тягне «до компанії». Дівчина, налякана, опирається, а він, добре «під газом», не відпускає.
Відпусти її, підвівся я. Стіл стих підняти голос на бригадира ж вважалось нахабством! Від несподіванки він відпустив руку, дівчина нарешті вирвалася й відійшла неподалік, стурбовано косуючи на мене.
Конфлікту завадив власник кавярні кремезний чоловяга у білому фартусі, з рукавами, закатаними по лікоть. Побачивши його, бригада поспішила до виходу, кидаючи на мене злі погляди.
Не поспішай, хлопче, зупинив мене власник. Нехай охолонуть надворі, може, розуму наберуться. Доброта в його очах. І навіщо тобі з ними? Я бачив ти не п’єш, не твоя це компанія.
Робота знизав я плечима. Працюємо разом.
Залиш їх, суворо мовив він і відрекомендувався: Михайло. Юстина, доню, зроби нам чаю смачного, як ти любиш. Передиш, поки нема клієнтів.
Донька? перепитав я, проводжаючи очима Юстину.
Так. Після навчання допомагає мені. Ми сіли за столик і пили духмяний чай з фаянсового чайника. Але, друже, після сьогоднішнього тобі доведеться міняти роботу «зїдять» тебе там. Або ще гірше сам пристрастишся до цього зла. Права маєш?
Я ще перед армією отримав і рік в армії за кермом сидів. Далекобійником мрію стати, але зараз не візьмуть.
Зразу ні, погодився Михайло. Та допоможу, знаю добрих хлопців-водіїв. Поки що сідай до мене, в «Газель», є рейси й міжміські поможеш. А коли відчуєш і на фуру перейдеш, але треба ще категорію здати.
Згода! радо сказав я. Дядько Миша мені все більше подобався здоровезний, спокійний, добрий. До того ж батько гарної Юстини. Михайло помітив мій погляд на доньці й лагідно промовив:
Досить, Юстина, спасибі, що допомогла. Іди додому, а Юра тебе проведе. Він усміхнувся, а ми обоє, із задоволенням, засоромились.
***
Пять років минуло. Я Юрій Гнатенко, вів великовантажну машину зимовою трасою. До нашого з Юстиною дому у Львові залишалося тридцять кілометрів. Там чекали дружина Юстина, донька Марічка і улюблениця сімї стара Муся.
На узбіччі бачу чоловіка у легкій куртці. Думка: «Замерзне тут…» і пригальмував.
Бригадир? пізнав, як тільки той сів у кабіну.
Він глянув на мене сумними очима нестямного чоловіка:
А, знаю Був колись бригадиром, а тепер уже й компанії тієї нема. Інші на нашому місці. Нас залишилось усього троє. Один замерз, інший потонув, обидва випили зайвого Ще одного отруїла «мийка скла». А ми решта по підробітках, як-от я. Витяг десь зі старої кишені пляшку, сьорбнув гірко відмахнувся. Нічого, пробємось
Я висадив його біля центру міста, глянув йому у слід із жалем, згадав ту браву пяну браваду й сумно посміхнувся
Підійшовши до нашої квартири я побачив світло на кухні Юстина не спить, чекає. Може, й сусідка Мирося заглянула поговорити, поняньчити Марічку. А може, донька вже спить у дитячому ліжечку, під портретом бабусі. Часто бачу, як Марічка шепоче свої маленькі клопоти портретові хоч фото не відповідає, але погляд у бабусі лагідний і мудрий, як за життя.
А Муся вже виглядає у вікно щойно побачила мене, скочила з підвіконня й побігла до дверей зустрічати.
Я не сам, бабусю, прошепотів я у темряву, усміхаючись у квітучу вогниками нічну рідну оселю. Всі вдома, всі разом, і ти з нами. Це і є моя дорога.
Мій життєвий шлях навчив: головне не те, з ким ти працюєш а з ким ти живеш. І хто чекає тебе ввечері вдома.
