Напередодні Нового року зайшли ми з мамою у «Дитячий світ» на Хрещатику І побачила я там плаття, від якого просто очей не могла відвести. Червоне, вязане, з яскравою синьою облямівкою знизу і на рукавах. Прийшли ми туди всього лиш по дрібниці чи то мішуру взяти, чи то гірлянду
Я вперлася і почала просити маму приміряти це плаття. Те плаття на мені сиділо, ніби його спеціально для мене шили. В голові враз почали виникати різні мрії. Дуже подобався мені один хлопець у нашому класі, й так хотілося, щоб він побачив мене на святі саме у цьому платті.
Стою, мало не плачу, знімати його зовсім не хочу. Мама це помітила й каже: «Скоро зарплату отримаю, ходімо візьмемо». Додому я їхала щаслива, аж світилося все навколо.
Квартиру ми прикрасили, ялинку нарядили А в холодильнику лиш тільки лід та шматочок масла залишився. З нетерпінням чекали мамину зарплатню. Як завжди 31 грудня ще працювали, лише трохи раніше відпускали з роботи.
Повернулася мама з роботи засмучена: заробітної плати не дали, затримали. В очах сльози, в голосі образа. Найгірше те, що без святкового столу залишила мене. Але зовсім точно памятаю мені від цього сумно не стало. Настрій був святковий. Сиділа я перед телевізором, із захопленням дивилася новорічні передачі, яких тільки в ці дні і було багато, а зазвичай канали були не такі різноманітні всього два, здається.
Мама зварила картоплю, заправила її маслом, потерла моркву, посипала цукром. Більше в хаті нічого не було. Сіли ми разом вечеряти, і мама розплакалась. Я почала її заспокоювати, а потім і сама розридалась: зовсім не через бідний стіл, а від того, як мені стало шкода маму, аж у горлі перехопило.
Зрештою лягли ми поруч під ковдрою на дивані, притислись одна до одної й почали разом дивитись святковий концерт.
Ось уже й дванадцята пробила. Сусіди на сходовій клітці повиходили з келихами шампанського, віталися, співали, кричали щасливі. А ми сиділи вдома.
Раптом наполегливий дзвінок у двері. Мама пішла відчиняти, а там сусідка Олена Іванівна. Вічно вона на мене бурчала: то чергу пропустила, то підїзд не вимила, то бігаю голосно. Вся дітвора у дворі її не дуже любила за те, що нас ганяла і сварила.
Видно було, що вона вже свято зустріла. Не чула, про що вони з мамою говорили, але добре памятаю, як вона, ледве пролізаючи, зайшла в кімнату, окинула поглядом наш стіл з картоплею і мовчки пішла геть.
Минуло десь хвилин двадцять, як у двері не подзвонили, а застукали ногами. Ми аж перелякалися; мама мені вийти заборонила. Пішла сама дивитися, хто там так галасує.
І ось у кімнату ввалилася Олена Іванівна з двома великими торбами. Там салати, ковбаса, банка солоних огірків, половина вареної курки, шалено пахуча паляниця, цукерки й навіть кілька мандаринок. Під пахвою пляшка шампанського. Вигнала маму з дороги, щоб допомогла витягти. Мама знову розплакалась, але вже не так, як раніше. Олена Іванівна назвала її дурепою, витерла мамі сльози своїм величезним рукавом, кинула «Головне щоб разом!» і пішла.
Після того Нового року Олена Іванівна все так само командувала у дворі й підїзді, і про ту новорічну ніч ніколи не згадувала
А коли багато років потому всі разом у підїзді її проводжали в останню путь,
виявилося, що всі її любили, бо всім вона колись чимось допомоглаМи залишились удвох в кімнаті, посеред святкового торжища, яке несподівано виросло на нашому маленькому столі неначе у казці. Мама обійняла мене й тихенько мовила: «Бачиш, дитино, справжнє свято це не ковбаса й не мандарини. Це коли хтось про тебе памятає і не дає бути самотньою». Я засміялася крізь сльози і відчула, як у грудях стало тепло й спокійно.
Новий рік ми зустріли разом, з відкритою пляшкою шампанського, у вязаних шкарпетках щасливі не через багатий стіл, а завдяки тій доброті, яка раптом наповнила наш дім. А вже потім я подумала: «А може, наступного року й плаття буде моє?» Але цього разу я точно знала найголовніше у мене вже є.
