Лікарняне вікно було навстіж. Зранку його відчинила санітарка. Надворі пахло свіжістю, легкі фіранки ворушилися від легкого вітерця, зелень дерев за вікном милувала око, до спекотного літа ще було далеко.
Петрику щойно зробили операцію видалили апендицит. Кажуть, що все пройшло складно, ледь устигли, але Петрик не з лякливих.
Уколів не боїшся? усміхалася зранку медсестра, випускаючи повітря зі шприца.
Петрик просто повернувся боком, вставати ще не дозволяли.
«Нашла чим лякати» подумки гмикнув.
Його привезли сюди із двору між будинками. Там і случилася біда. Та він не безхатько просто так сталося, виріс у дитбудинку. Поверталися з хлопцями з базару, де спробували підробити, і тут раптом напад. Єдине про що шкодував підставив під Лесика та малого Сергійка: тепер у дитбудинку розголос і сварка. Вже вчора, щойно відійшов від наркозу, прибігла Вікторівна завідувачка, робила вигляд турботливої. Він тільки памятав її стурбоване обличчя, а подробиці не дуже.
Думав краще б скрутило вже на території дитбудинку. Був би вже майже біля порогу, а сталося ось так
Звинуватив, звісно, абрикоси. На базарі їм дали ящик ніби не дуже гарних, а було солодкі, мов мед. От і наїлися
Ну як ти, козаче? старенький лікар із кудлатими руками оглянув шов, все найгірше вже позаду. Далі можеш не боятися.
Та я й не боявся, мовив Петрик.
Отакої! Сміливий значить? Тільки, сміливцю, нічого з дому їсти не можна. Ніяких гостинців, поки не звикне живіт. Потерпи трішки ввечері дастимо кисіль.
Петрик хіба що кивнув з поваги знав, що приносити йому нікому. У дитбудинку зараз всі на нього сердяться за те, що самовільно вийшов і підставив інших. На базар один ходили потай, через дірку в паркані, і треба ж такому статися!
Про мужність лікар точно правду сказав. Петрик від самого малечку був сміливцем. Мати, певно, нажила випадково то він собі так пояснював, ніяких образ ще й дякував, що народила. Вже у три роки з будинку маляти перевели до дитячого будинку під Вінницею, а згодом у Бердичів. Все дитинство бореться за існування.
Досі згадує бійки в їдальні за кашу хоч і був це ще радянський час, але кухарі й адміністрація добро половину харчів тягли додому, і на авто вивозили. Та не тільки ж за їжу чубилися! Рослий, силач. Двічі ломав руку, а після стрижки медсестра мало не розплакалась, глянувши на його голову шрам на шрамі.
А плакати він не звик. Чого плакати? Якісь рубці на животі лякати його не будуть, уколами теж не візьмеш.
Дорослі завжди здавалася йому холодними, розважливими. Він не маленька ніжна дівчинка, до когось можна обійняти. Грубий трохи, суворий, прямолінійний таким виростив.
Слухай у мене, Вороненко! Якщо щось вигадаєш підеш в ізолятор! любила нагадувати Ірина Вікторівна.
Петрик не чіплявся, але і підкорятися чужим правилам не збирався. У нього вже були свої.
Була у світі одна доросла людина, про яку він часто згадував. Не знав, як інші діти з матерію говорять подумки, а з тією жінкою, що чомусь зявилась колись у його житті, в думках розмовляв часто.
Йому було шість, коли вона почала працювати у їхній групі, ще під Вінницею. Хто вона не скаже, памятає тільки мяку посмішку, блакитні очі, теплі руки і запах її фартуха. Брала на коліна і шепотіла:
Тримайся, козаче. Будь сильний, їж кашу, не хворій, слухайся. Тобі буде нелегко, та ти виростеш, обовязково. Обіцяй!
І ще співала “Котико-воркото, котику сіренький, бай-бай, бай-бай. Хвостик сіренький, лапки біленькі”
Хоч і вважав себе майже дорослим тепер, а чомусь у хвилини смутку згадував ту просту колискову. Заплющував очі, наспівував, уявляв тепло її долонь і легшало на серці.
Потім жінка зникла, лишила по собі спогад і ту пісню. Як її звали забув, думками називав просто “мама”. Хоч розумів, що то могла бути якась няня. Але хотілося фантазувати, мріяти.
Санітарка зачинила вікно, почала застеляти друге ліжко в палаті. Петрик зрадів самому лежати нудно.
Згодом до палати закотили каталку, і навколо неї набігла купа медиків в білих халатах. Почався рух. Петрик роздивився худющий, гостроносий хлопчина лежить, крапельниця висить. Згодом залишилися троє медсестра, чоловік у білому халаті та хлопчина.
Говорили мало. Лиш короткими фразами:
Він спатиме, промовила медсестра.
Добре. Дякую.
Покличте
Гаразд.
Вона вийшла, чоловік сидів, схиливши голову, спиною до Петрика. Петрик уже так довго лежав, що спина затерпла, переляг на інший бік ліжко тихенько скрипнуло.
Чоловік обернувся.
Доброго дня, пошепки сказав, ніби щойно помітив його.
Доброго, озвався Петрик.
Чоловік поворухнувся, глянув на хлопчика, потім виніс стілець і сів біля Петрика.
Оперували?
Та, різали апендицит.
Добре. Вже встаєш?
Ні.
Може, хочеш щось?
Мені поки не можна. Ввечері обіцяли кисіль. А у нього що? кивнув на хлопчика.
Інше вже Ти ж не проти, якщо я тут побуду? Лиш допоможу, якщо треба, або вийду, як до тебе прийдуть.
Не проти, махнув Петрик.
Семен називається, одинадцять йому. А тебе як?
Петро, десять.
Дякую, Петре, чоловік усміхнувся, а Петрик і не зрозумів за що.
Усю ніч у палаті були люди. Зранку Семену поставили крапельницю, лікар навідувався кілька разів. Батько його лишався ночувати, інколи щось казав сину. Семен ворушився, але не прокидався.
Згодом приїхала подружжя з молодою дівчиною мама Семена. Висока, з хвилястим темним волоссям і сльозами в очах. Її підтримували під руки, саджали біля Семчиних ніг.
Може, перевести хлопчика? запитував батько лікаря, киваючи на Петрика і, видно, переймався за дружину.
Так, сьогодні переведемо.
Доктор мимохідь згадав і про Петрика:
Ну як, болить?
Трохи
Справді, ніч була важка, шов ниючий, катетер заважав. А ще й голодний, ввечері й не нагодували чи забули, чи сказали рано було.
Можна вставати потрохи. Переведемо до іншої палати. Давай, піднімайся потихеньку.
Хотілося встати, та медсестра довго не йшла. У палаті постійний рух.
І тільки тепер Петрик зрозумів Семен, мабуть, помирає. Не приходить до тями, всі говорять пошепки, обличчя напружені та сумні.
Біля ліжка залишилася дівчина родичка, мабуть, тітка. Петрик соромився її, коли та прийшла катетер знімати, натякнув на це, але вона лиш гмикнула:
Кому ти здався Давай швидше.
По-правді, йому полегшало. Але білизни своєї немає, він зовсім голий, дівчина відвернулася, але погляд жалісливий. Прикрився ковдрою, прозбирався.
Може, допомогти?
Та ні, голова обертом, ляг знову.
Та вже за хвилину сидів.
Не знаєте, куди мої речі поділи?
Спитаю, відповіла вона.
Слідкуй за Семеном, поки мене нема.
Петрик натяг ковдру, але ноги підкошувалися. Пройти по палаті виявилося реально важко. Врешті, принесли лікарняний одяг, усе широченне, резинку стягти сам уміє. А от штани підвернути не міг через рану. Тітка Лідія опустилася навпочіпки перед ним, заходилась підгортати штани так сумлінно, що йому аж недобре стало.
Упаду зараз
Ой, тримайся, вона посадила його на стільчик, ще хворий ти. Їв щось сьогодні? Як звати тебе?
Петро.
А я Лідія. Треба б маму або когось рідного, а то страшно
Мами нема.
А З ким живеш?
Все нормально, краще. Можна я в туалет піду?
Дійшов, подивився у дзеркало під очима тіні, губи білі. Чорні очі горять вихователька казала, прізвище “Вороненко” у нього бо очі як воронове крило. І прізвисько в дитбудинку Ворон. І пишався цим.
Умився холодною водою одразу легше. За це Лідія подбала принесла кисіль.
Як носима їжа неси сам.
Але ж він чуть не впав щойно! Я за киселем йому сама схожу, сердиться Лідія, більше йому нічого не можна.
Сидіти на місці не міг, ходив по палаті, дивився на Семена гарний хлопчик, наче дівчинка, кучерявий як мама, але худющий.
Він правда помирає? питає прямо, як дитбудинкові вміють.
Дівчина здригнулась.
Не знаю Лікарі зробили всі операції, що могли Чотири рази різали живіт. Всі вже втомилися Я його тітка. Але ж трапляються дива, а?
Не знаю, Петрик сів на ліжко.
Думав про Семена: інше життя, краща доля, як у кіно. Є мама, тато, бабуся з дідусем, все є Але лежить, гасне.
Не пощастило
Петрика таки перевели до палати для старших. Там нудьга, ходив провідувати Семена, ніхто вже не забороняв.
Виписка затрималась.
Дмитро Іванович, батько Семена, за цей час дізнався все про Петрика непомітно розпитав усіх, навіть підслухав. Приніс йому трохи одягу, Петрик взяв звик брати з чужого плеча. Але питає:
Це Семенове?
Та, його
А якщо раптом він одужає?
Дмитро лише подивився засмучено. В їхній сімї слово “померти” не говорили вголос. Вірити страшно було.
Одна ніч і Семен помер. Петрик і не помітив, лише на ранок дізнався. Побіг по поверху шукати, спитав у лікарів ті кивнули.
Вибіг у коридор санітарка милила підлогу, він штовхнув відро, розлив воду. Медсестра сварила, лікарі, всі підняли галас, а він забіг у палату, сів на ліжко, затуливши вуха руками.
Вся лікарня, повна лікарів, а врятувати не змогли
Чому ж це Семен став другом? Адже вся їхня дружба хлопець був без свідомості. Але став. Петрик розказав йому все: і про свою маму, і про жіночку, що колись колискову співала, і про бійки, і про синці.
А вночі наснився йому Семен сидить на ліжку, сумно посміхається, Петро кидається його обіймати, а той просить нехай просто посидить тут, розкаже. Про нове, про свою родину, як їздили на море, про те, як маму і тата любить
Потім Семен подивився на вікно, зліз на підвіконня Петрик так злякався у сні за друга, що прокинувся.
Підійшов і взяв його кістляві долоньки, і заспівав ту саму колискову, яку півжиття наспівував подумки: “Котико-воркото, котику сіренький”
І по тому в думках спілкувався з Семеном, вигадував розмови, фантазував його життя. Уявляв усі ті “сімейні” речі, яких сам не мав: що всі в кімнаті сплять, і шафки окремі, і в четвер рибний день
***
Дмитро після смерті сина довго роздумував: відчував дивний спокій. Не тому що не любив сина, а тому що вже не було тих страждань Йому треба було вчитися далі жити, підтримати Софію дружину, яка не могла прийняти непоправне.
Часто згадував хлопчика з лікарні. Зараз говорити про усиновлення було несвоєчасно, Софія б не зрозуміла Портрет Семи стояв удома у квітах, Софія цілими днями сиділа поруч, їздила на кладовище Дітей у них більше не буде.
А у Петрика ніколи не буде родини
Дмитро усе одно пішов у дитбудинок не спинився. Але Петрика не пустили, зате знайшов свою однокласницю Олену, яка допомагає усиновителям. Вона все зрозуміла, уважно вислухала, порадила не поспішати без згоди Софії.
Однак у соцслужбі його вислухали навіть прихильно, пообіцяли організувати зустріч.
Про все це дружині не зізнавався, а тестеві та Лідії розповів. Лідія підтримала, і пообіцяли намовити Софію познайомитись з хлопцем.
Софія довго плакала, але нарешті погодилася зустрітись.
У той день Петрик прийшов дуже знервований: пальці білими, не дивився у вічі, на Дмитра навіть руки не подав. Олена супроводжувала підтримка мені доречна.
Вдома за чаєм руки у Петрика спітніли, боявся кусочок хліба відламати, горішка розкусити, на кухні дивився в чашку Чомусь Софії дуже боявся.
Дмитро необережно впустив ложку Петрик підскочив: “Капець” Дмитро розвеселив:
Капець, точно! Ну давай, їж, не соромся
Петро нічого не смів покласти в рот.
Петь, а хочеш, я покажу тобі Семчину кімнату? раптом запропонувала Софія.
Очі у Петрика загорілися. Зайшов у кімнату, одразу кинувся до портрета: Семен усміхається, виглядає справжнім. Немов підбадьорює: “Не бійся, я поряд”.
О, Сема! Привіт! обережно торкнувся рами, глянув на Софію, Він тут виглядає ну, сильнішим.
Та, фото давніше. Перед тим
Перед тим, як помер? прямо спитав і гладить портрет. А покажіть, що тут у нього було.
Софія не стрималася, витягла альбом. Спершу боялась розглядати ці фото, а з Петро роздивлялися разом, і навіть стало легше на душі.
Дивись, оце він на морі. Він мені розказував, як ви їздили.
Софія сумно посміхнулась:
Розказував? Завжди мовчав останнім часом
Петро зніяковів, та все ж уперто: “А мені розповідав.”
Йому було все цікаво питав і про відпочинок, і про життя Семена. Софії від цього на душі ставало спокійніше: з цим хлопцем легше приймати горе.
Раптом питає: “А якщо ви мене захочете усиновити, ви справді цього хочете?”
Вона обняла його, а він одразу затерп: обіймають його вперше в житті.
Не замість Семена, а як друга. Просто поряд будеш
Від несподіванки Петро аж розплакався сто років не проливав сліз. Софія гладила і шепотіла: “Не плач, ти мужній, ти сильний!”
Відкрите вікно, повітря свіже, фіранка надимається від теплого повітря, а із портрета дивиться його друг Семен.
І раптом Петро питає тихо, наче маленький: “Ви знаєте таку пісню? «Котику-воркото, котику сіренький»”
Чула Це ж наша колискова. Хочеш, щоб я тобі її співала?
Петро притиснувся до неї і кивнув.
Йому більше нічого було й не требаСофія обережно взяла його за плечі, ніби боячись порушити щось крихке, і наспівала пошепки нерівно, ледь тремтячим голосом, але тепло так, як співала, мабуть, колись свого сина. Петро сидів нерухомо, слухаючи, як слова линули над ним, заповнювали кімнату, скручували клубочком гіркоту й самотність. У цей момент він уперше відчув себе не випадковим гостем, а бажаним, потрібним.
Далеко у дворі хтось засміявся, на вітрі заходили жовті листочки. За вікном лагідно шуміли дерева і Петро подумав: може все в його житті ще тільки починається, а все страшне, що було, залишиться за зачиненими дверима того лікарняного дитинства.
Він тихо висмикнув свою маленьку руку з-під Софіїної й поклав її зверху, сам. Ніяково, але вперше по-домашньому.
А Семен, здається, лишився тут із ними у памяті, у старих фотоальбомах, і ще у тому пісенному голосі, що відтепер лунатиме для самого Петра. І нехай чужий дім поступово стане його домом, а нова колискова обіцянкою, що йому більше не доведеться зустрічати нові ранки одному.
Фіранка надулася вітром і повільно впала, а у вікно залетіли промінці сонця теплі, домашні, мовчазні. За мить у тиші зазвучала нова пісня про сімю, яка починається з одного слова: «Мамо».
