Дорогий щоденнику,
Я сьогодні знову згадувала, як минули ті старі свята, коли за мене була заміжня за Тарасом. Ще з 30 грудня до нас зїжджалась уся його родина із Запорізької області. Кухня перетворювалась на парилку: варився борщ, ліпилися вареники, пеклись млинці, жарилось сало, і навіть відкрите вікно не рятувало від духоти. Жири, майонез, все, до чого я не призвичаєна змалку.
Я тільки і встигала: то холодець на балкон віднести, то овочі на вінегрет почистила. До самого приготування мене не допускали ще з тої памятної історії з салатом з авокадо. Тітка Тараса тоді скривилася: «Що це за гидота?» і всі одразу ж за нею підтримали. А їм нормально залити оселедець майонезом так, що аж чашка стікає
А чоловіки зразу за стіл! Домашня настоянка, сміх, гомін, до півночі ледь дотягують. А вже другого січня всі їдуть, залишивши після себе гори посуду, засохлі салати й запах цибулі. А мені цілий тиждень мити, прати, прибирати, поки Тарас добиває свята у селі під Мелітополем.
Потім повертається невдоволений, небритий, очі як хмари і знову за своє: мовляв, куховарити я не вмію, нічого до пуття не дотягнула. І ще згадає свою Віру ту саму, що начебто від неї я його відбила. І сварки, і спогади одні.
Завжди я тоді жалілась Галі моїй шкільній подрузі. А Галя жінка з характером: не витримала, вигадала такий маневр щоби я сама запросила рідню й усе приготувала тільки нехай приїжджають перед Новим роком. Разом цілісінький день чаклували над неважкою, але ситною закускою: оселедець під шубою, бутерброди з червоною ікрою, салат із буряком і квасолею.
А потім Приїжджають знову, розсілись і як завжди:
А де мясо? Кривиться тітка.
Он же фарширований каченя! намагаюсь усміхатись ввічливо.
А пюре?! Силосу щонаготувала! Федю, вези мене додому!
Гуртом зібрались, якісь речі покидали в торби і зникли знову. Тарас кинув мені услід:
Живи сама, якщо не вмієш, а я один не пропаду.
І отак і пішов. А мені залишилася тиша кухні й туга в грудях. Тільки з каструлі полинув пар, як я збагнула: треба ж хоч щось приготувати може, не пропаду без них?
Сьогодні вже третій рік як одна. Хоч і шкода, а знаю: самотність не найгірше, що могло б трапитись. Дзвоню Галі:
Галю, я, здається, у вас на Новий рік не буду. Ти з Вітей, донька твоя з сімєю а я якось не по нутру. На таксі підвищений тариф, салатів наїмся і спати.
Відповідає: сама збиралась мене набрати. Їдуть вони до Львова до тітки Віті. Але, виявилось, проблема: треба кілька днів прихистити племінника. Наче б то Саша. Ну, думаю, хай буде, хоч не одна.
Прокинулась наступного дня аж веселіше на душі, не все таки в порожній оселі новий рік. Почала готувати салатик: сама із хлібом би обійшлась, але ж гість іде.
Аж тут і стукають у двері. Я відкриваю стоїть чоловік років сорока, усміхається:
Добрий день, я Олександр Ігорович Микитенко, племінник Віктора. Ваш номер знайшов через Галю, вона казала чекати гостю.
А я думала, до мене племінниця мала приїхати
Бачите, звязок підвів, сміється. Я тільки до ранку, бо квиток на Київ на вечір першого.
Він одразу зауважив, що я готую тільки салат і запитав, чи буде ще щось до столу. Я трохи різко відповіла мовляв, якщо треба повну сервіровку і тазик олів’є, я не майстриня. Та він розсміявся, мовляв, йому головне риба, не мясо.
Зараз усе буде! і полетів у місто.
Його не було з годину. Я вже переживати почала Нарешті повернувся, й навіть не сам: в руках ялинка, сумки з продуктами.
Ну який Новий рік без ялинки й мандаринів! каже. І справді, усе купив: і ігристе на 200 гривень, і коробку мандаринів, і рибу з базару.
Разом ми весело прибирали ялинку, варили картоплю, чистили креветки, дивились, як Олександр фарширує коропа. Я сміялась йому підказувала а він кпив із стандартних «народних столів».
До дванадцятої у нас усе було готово: щось нове, легке, святкове. І оселедчик, і вінігрет, і той короп у сметані зі спеціями. Відкоркували ігристе, наповнили бокали бульбашками.
За Новий рік, за нове щастя! трохи урочисто проголосив він, і чокнулись. Вино освіжаюче.
Потім ми довго розмовляли: як у кожного з нас розпалася сімя, які стосунки з батьками, молодість у Дніпрі, дитячі пригоди. Я згадала, як залізла на високу грушу, а потім сиділа, плакала, поки дядько Жора не зняв мене сміючись. А Олександр сміявся, розповідаючи, як у школі приклеїв стілець у директора.
Не помітила, як розвиднілося. Я хотіла прибрати зі столу, але він наполіг: «Йдіть спати, все зроблю сам».
Прокинулась від того, що Олександр тихо погладив моє волосся біля лоба.
Олено, мені час. Потяг через кілька годин.
Я розгубилась:
Чому не розбудив раніше?
Він усміхнувся, поправив шарф:
Ти так солодко спала. Я на хвильку виходжу, але Можна, я ще до вас навідаюсь, коли звільнюся?
Я блиснула очима, не стримуючи радості:
Обовязково приїзди, чекатиму!
Він раптом притиснув мене до себе, поцілував і прошепотів: «До зустрічі!»
Довго ще стояла біля дверей, усміхаючись, торкаючись губ. Ніколи не знаєш, кому відкриєш серце: з кимось живеш роками чужі, а іноді почуєш голос у телефоні, впустиш людину у дім і як відкриття. Справжні дива стаються, коли не чекаєш.
Ні, Новий рік таки знає, чим порадувати.
