Та вона просто крутить мого чоловіка, обурювалась Марічка
Марічка втретє за вечір подивилась на телефон, і всередині знову спалахнуло знайоме роздратування.
Тарас телефонував втретє.
Марічко, вибач, будь ласка, голос змучений, винний, такий до болю знайомий. Я розумію, що ми планували піти в театр, але тут… Ну, коротше, Оксанка каже, у Дмитрика температура під сорок. Вона сама не справляється. Ти ж розумієш?
Марічка розуміла.
Занадто добре розуміла.
Тарасику, у нас же квитки куплені, сказала вона спокійно, хоч усередині все кричало. Ми ж чекали цей спектакль півтора місяці!
Я знаю, ластівко. Я обовязково усе надолужу. Чесно. Але це ж дитина, я не можу його так залишити.
Поклавши слухавку, Марічка швидко набрала подругу.
Людко, ти уявляєш?! ходила кімнатою, розмахуючи руками. Знову! Уже втретє за місяць! То син хворіє, то у колишньої щось з машиною, то ще якась біда!
Марічко, а може, справді син хворий? обережно припустила Людмила.
Та знаю я! Марічка плюхнулась на диван. Звичайно, хворіє. Діти часто хворіють нічого тут дивного. Але ненормально те, що його колишня дзвонить тільки йому! Що, батьків немає? Подруг?
Ну…
Та яке «ну»! Марічка схопилася. Вона його використовує! Тарас добрий, а вона цим користується. Вона ж знає, що він усе кине і побіжить. І це їй вигідно!
Людмила зітхнула у слухавку.
А ти впевнена, що проблема в ній?
А в кому ж іще?! Марічка спіткнулася на словах.
Ну, подумай. Якщо вона постійно звертається до нього, а він залишає все хто тут кого використовує?
Марічка відкрила рота, потім закрила. І в душі щось неприємно здригнулося.
Людко, не вигадуй, різко кинула вона. Тарас просто турботливий батько. Він не може кинути дитину!
Та добре, швидко погодилась Люда. Просто подумай собі.
Але ця думка застрягла, як колючка. І не давала спокою.
Тарас повернувся пізно. Втомлений, помятий, винувато усміхається.
Пробач мені, дурневі, обійняв ззаду, уткнувся носом в її шию. Я куплю нові квитки. На найкращі місця. Обіцяю.
А я мовчав і дивився у вікно, думаючи: яка це вже обіцянка? Пята? Десята? Двадцята?
І завжди одне і те ж: «Ти ж розумієш».
Розумію, казала Марічка. Але вже й не впевнена, що саме я розумію.
А далі почали накопичуватись дрібнички.
Спочатку ледь помітно як пил на шафі. Ніби й нема, а проведеш пальцем і ось він, сірий шар.
Я помітив, що Тарас почав ховати телефон. Раніше міг кинути будь-де на столі, на дивані, навіть у ванній. А тепер носить із собою всюди, навіть на кухню.
Тарасе, чого ти телефон носиш з собою? якось ввечері спитав, пробуючи жартувати.
А? Та так. Звичка. На роботі завжди дзвонять.
Ну-ну.
Потім випадково глянув його календар хотів записати нову дату театру. І побачив записи: «Забрати Дмитрика з садочка 16:00», «Занести Оксані документи на авто», «Подзвонити О. щодо щеплення».
О. то Оксана.
Тарасе, кажу за обідом, помішуючи чай так довго, що цукор давно розчинився, ти коли мою дату захисту диплома памятаєш?
Він піднімає очі.
Захисту? Ну, в травні ж, ні?
У березні. Через два тижні.
А, точно. Вибач, вилетіло з голови.
З голови вилетіло Але про справи Оксани памятає до хвилин.
А далі з грошима виявила.
Марічка наткнулась на його банківську виписку Тарас забув її на столі. Три перекази по 20 тисяч гривень. Одержувач О. Кравченко.
Тарасе, питаю, тримаючи папір, це що?
Навіть не зніяковів. Просто зітхнув.
Оксані допомагаю. Її мати захворіла треба було на ліки. Потім для Дмитрика на гуртки. Ти ж розумієш, вона одна з дитиною.
Шістдесят тисяч, Тарасе. За три місяці.
І що? Це мій син! Я мав би сидіти і дивитись, як вони виживають?
Виклала виписку на стіл.
Ні, звісно, не мав. Просто дивно, що ти не сказав про це.
Та не забув! Просто знав, що будеш це все зясовувати.
Оце «це все» звучало так, ніби я причепа. Ревнива, мала дрібязкова дурепа.
А потім ще той випадок з машиною.
Сіла на пасажирське крісло і бачу ззаду дитячий малюнок. Дім. Квіти. Сонце. І три людини. Тато. Мама. Дмитрик.
Без мене.
Взяла малюнок, повертаю в руках. На звороті, кривими літерами: «Татові від Діми. Наша сімя».
Тарасе, тихо покликав.
Що?
А це звідки?
Глянув.
А, Дмитрик намалював. Класно, правда? Росте талант.
Подивилась на малюнок. На Тараса. Знову на малюнок.
Тут написано «наша сімя».
Ну, він же ще малий. Для нього сімя це я, Оксана і він. Так бачить. Психологія дитини.
Поклав малюнок назад. Сіла рівно. Пристебнулась. Дорогою мовчала.
А потім і сама Оксана стала зявлятись особисто.
Спочатку раз «забрати речі Дмитрика, що залишились» у Тараса. Потім ще «порадитись щодо літнього відпочинку». Потім просто так «проїздом була, вирішила зайти».
Оксана була спокійна. Ввічлива. Усміхнена.
Марічко, привіт! казала, наче ми подруги. Не заважаю? Тарас вдома?
І завжди після її відвідин Тарас ставав відстороненим, задумливим. Погляд у далечінь, відповіді короткі.
Що трапилось? питала я.
Та нічого. Втомився.
І мені ставало не по собі. Була, як зайва. Ніби заважаю їм двом.
І одного разу випадково почула розмову.
Тарас був у ванній. Двері зачинив нещільно. І я чую:
Оксано, не плач… Я казав допоможу. Звісно допоможу. Ти знаєш, я завжди поряд.
Голос лагідний. Теплий. Майже ніжний.
Я відійшла від дверей, сіла на диван. І раптом зрозуміла.
Ним не маніпулюють.
Він сам це дозволяє.
Бо йому так зручно.
Три дні ходила мовчки.
Не істерики просто спостерігав, ніби під мікроскопом досліджуючи дивну комаху.
І ось що побачив.
Тарас памятав розклад Оксани краще за мій. Знав, коли у Дмитрика садочок, гуртки, коли Оксана йде до лікаря. Все записано у календарі. Про важливе у моєму житті забув.
Постійно комусь писав. Телефон вібрував, він хапав, тихо відписував і обличчя змякшувалось, винувато світилися очі. Наче робить щось заборонене.
Одного разу зателефонувала Оксана, коли Тарас був у душі. Я глянула на екран.
«Оксана».
Рука сама потягнулась. Взяла слухавку.
Тарасе? голос тремтів, був засмучений. Тарасику, ти можеш приїхати? Мені дуже погано. Я не знаю, до кого звернутись.
Я мовчав.
Тарасе? Ти чуєш? Я більше не можу сама. Будь ласка. Ти завжди був поряд.
Відбій. Кладу телефон. Сів. Засміявся.
Господи, яка ж ти, Марічко, наївна!
Вийшов Тарас ще мокрий, у рушнику.
Тобі дзвонила Оксана, спокійно сказав.
Він застиг.
Ти що, підняла слухавку?!
Так. Вона плакала. Казала, що ти завжди був поряд.
Мовчить. На обличчі видно підбирає пояснення.
Розумієш, почав, у Оксани складні часи. У неї нікого немає. Лише я. Не можу кинути її напризволяще.
Кинути? хмикнув. Ви розлучилися чотири роки тому. Вона не твоя дружина. Уже давно.
У нас дитина разом!
А що це змінює? став ближче. Маєш завжди бігти за її викликом і переводити гроші та памятати кожну її подію?
Ти перебільшуєш!
Я?!
В мені щось луснуло. Схопив сумку, почав складати речі.
Знаєш, Тарасе, я довго думав, що проблема в ній. Що вона тобою маніпулює, використовує дитину, не відпускає. Але ж правда в іншому. Проблема в тобі. Ти сам обираєш це все. Тобі зручно мати дві сімї: колишню, якій потрібна допомога, і нову, яка все терпить. Ти не обрав нікого, бо так легше.
Марічко, не йди.
Я не йду, тихо мовив. Я виходжу. З цього трикутника, де для мене завжди третє місце. Я не буду битися за твою колишню. Я виходжу з вашої гри.
Тарас залишився стояти посеред кімнати мокрий, розгублений, безпомічний.
Марічко, зачекай! Давай поговоримо.
Говорити нема про що. Одягаю куртку. Ти свій вибір зробив давно. Просто я була сліпа, а зараз прозріла.
Відкрив двері.
Прощавай, Тарасе. Передавай вітання Оксані й скажи, що тепер вона може телефонувати в будь-який час.
Двері зачинились тихо.
Місяць потому ми сиділи з Людкою у кавярні.
Ну як ти? спитала обережно.
Добре. Посміхнувся. Справді добре.
І це була правда. Перший тиждень було важко боліло в грудях і хотілося зателефонувати, написати, повернутись. Та я витримав. Зняв маленьку квартиру-студію, знайшов підробіток, захистив диплом.
Тарас дзвонив. Багато. Писав плутані довгі повідомлення з вибаченнями й поясненнями.
«Марічко, прости мене, дурного. Я все зрозумів. Давай усе почнемо спочатку».
Я не відповідав. Бо знав починати заново немає сенсу. Проблема не в Оксані. Проблема в ньому. І поки він цього не зрозуміє нічого не зміниться.
А він як? запитала Люда.
А хто?
Ну… Тарас.
А. Ледь знизав плечима. Не знаю. Ми не спілкуємося.
Помовчала.
Слухай, а ти не шкодуєш?
Задумався. Шкодую? Ні. Дивно, але ні. Відчуваю щось нове. Полегшення. Наче скинув важкий рюкзак, який тягнув роками.
Я зробив вибір. Допив каву. За себе і за нього.
Людмила посміхнулася.
Молодець.
Та ну, відмахнувся. Просто подорослішав.
Тарас лишився сам.
Оксана, як не дивно, швидко перестала дзвонити. Виявилося, без мене глядача гра втратила сенс. А коли Тарас спробував повернути минуле почув холодне «ні».
Це ти тоді обрав її, спокійно сказала Оксана. Тепер так і живи. А я своє життя вже влаштувала мені твоя допомога не треба.
Тарас ще намагався щось змінити: чатував під підїздом, писав довгі смс. Але я був непохитний.
Тарасе, відпусти мене, сказав востаннє. І себе відпусти. Ми не пара. Ти хотів жити двома життями. А я однією. Та справжньою.
Вечірній Київ. Йду сам і думаю дивно влаштоване життя. Я так боявся залишитися сам. Так боявся втратити Тараса. А коли втратив зрозумів: нічого й не втратив.
Бо той, хто не може зробити вибір, нічого справжнього дати не може.
А я заслуговую на справжнє.
Ось такий досвід. Тепер розумію: треба вибирати себе і не боятися залишатися на самоті, якщо це означає бути чесним із собою.
